«Монолитно серый. С пятидесятью оттенками», – Сергей Жадан посвятил Кременчугу колонку

Писатель Сергей Жадан после последнего визита в Кременчуг посвятил нашему городу и его жителям колонку на сайте «Українська правда. Життя»

Кременчуцька губернія

09.04.2015

Сергій Жадан, письменник, спеціально для УП.Життя

Олег любить говорити про Кременчуцьку губернію. Про Холодноярську республіку, про Чучупаку. Про історичну правду, про нові сенси.

Колишній бізнесмен, в якийсь момент почав цікавитись такими дивними речами. Хоча, зрештою, чому дивними? Хороший бізнесмен теж має право на історичну правду. Тим більше колишній. Скільки їх, вихідців із чорного бізнесу 90-х, з диких розкладів та розбірок, чогось досягнувши, щось утративши, щось зрозумівши чи принаймні відчувши, нині намагаються розібратися з усією нашою історією, з усією політикою, з сенсами, зі свідомістю, з майбутнім, із минулим.

Читають філософів та поетів, слухають джаз і авангард, при цьому далі зароблячи гроші. Чоловіки, яких не зламало життя, мають шанс із цим життям нормально домовитись. Інша річ, що домовлятися їм часто немає про що.

Але гаразд, про Кременчуцьку губернію. Створена свого часу спеціально для боротьби з холодноярівцями, вона доволі швидко й безболісно припинила своє існування, слабко відчитуючись у сьогоднішніх реаліях міста.

Бо місто живе своїм життям, своїми проблемами – заводи, що зупиняються й завмирають, олігархи, які за цими заводами наглядають, місцева влада, за якою наглядають ті таки олігархи.

Історична правда, з її республіками, губерніями, боротьбою, протистоянням, зрадами та втратами цікава сьогодні хіба дивакам, що вперто не приймають повсякденних реалій. Бо що в повсякденних реаліях? Наповнення бюджету, місцеві вибори, рейдерство, кришування, політичні реванші, соціальні виплати.

Країна вирішує свої проблеми, громадяни підлаштовуються під обставини, цілковито від них залежачи. Їхні промислові міста з напівживою економікою дають їм не так багато можливостей, не так багато шансів. Ось вони й полюють – кожен на свій шанс, кожен на свою удачу.

Іноді думаєш, наскільки ми всі залежимо від місця народження, від випадку, який закидає нас до того чи іншого міста, роблячи нас його мешканцями, себто – його заручниками.

Скільки їх, тих, хто хоче вирватися зі свого міста, кому тісно в запропонованих йому ландшафтах, хто щоранку дивиться за вікно з єдиним бажанням – побачити щось інше, побачити нові барви, нові відтінки.

І разом із тим, скільком із нас наші міста видаються невичерпними й неповторними, скількох із нас вони затягують на дно, мов потопельників, із тим, щоби нас несло течією, волочило міськими провулками, щоби ми дивились крізь бузкову товщу води на далеке помаранчеве сонце, люблячи, вірячи й сподіваючись.

Географія – це завжди лотерея, добре, коли тобі щастить і ти опиняєшся в потрібному місці в потрібний час, коли місце народження не виявляється для тебе пасткою, коли на тебе не тисне провінція, коли на тебе загалом нічого не тисне. Коли всі твої проблеми – це пошук історичної правди, віднаходження нових сенсів.

- Який Кременчук? – питаю я друзів.

- Монолітно сірий, - відповідають вони. – Непривітний і сумний.

Ну так, так, - думаю я. – Непривітний і сумний. Монолітно сірий. З п’ятдесятьма відтінками.