10 романів за 3 роки: кременчуцька письменниця Дарина Гнатко презентувала 3-тю книгу

9 березня у відділі абонементу ЦМБ ім. М.Горького відбулась зустріч із молодою, талановитою письменницею, нашою землячкою, переможницею престижної літературної премії «Коронація слова» у номінації «Вибір видавця» Дариною Гнатко. На зустрічі авторка популярних романів «Катерина» та «Проклята краса» презентувала кременчужанам свою третю видану книгу - «Душа окаянна», поспілкувалась з присутніми та відповіла на всі запитання, що цікавили читачів.

«ТелеграфЪ» також поспілкувався з «коронованою» кременчуцькою письменницею і ось яка розмова вийшла:

- Як і чому Ви почали писати?

- Я дуже люблю читати. В дитинстві, правда, не надто любила, але з кожним роком все більше і більше. Одного разу моя любов до читання переросла в бажання самій спробувати щось написати.

- Що написали першим?

- Перша моя книга – це «Катерина». На її створення мене надихнула «Кайдашева сім’я» Нечуй-Левицького. Там реалії українського села настільки гарно змальовані, що мені захотілося написати щось подібне. Так почала народжуватися «Катерина» - перші 40 сторінок з мене буквально вилилися, після чого я її закинула і почала «Прокляту красу». А тут мені порадили подати роботу на «Коронацію слова». Я відсилала рукописи без жодної надії на виграш і не уявляла, що можу щось отримати, а просто спробувала. Мене приємно вразило, коли дві мої книги віднайшли відгук видавців і журі. Почалося видання, вони вийшли в світ, але я теж не думала, що вони так сподобаються читачам. Я сподівалась, але не знала точно. А продажі пішли відразу. Далі, я відіслала їм третій рукопис - «Душа окаянна», але він трохи затримався із виданням. І ось сьогодні я презентую свій третій роман.

- Чи є щось, що об'єднує ці три книжки?

- Усі три – це не сучасні романи. Це романи, які більше зачіпають історію України, ніж сьогодення. Я думаю, що це через те, що я сама полюбляю історію ще зі школи. Я вважаю, що історію не можна забувати. Яке б покоління не було, ми повинні пам’ятати нашу минувщину. Багатство кожної країни в її історії.

- Усі три романи вийшли друком зовсім з невеликою перервою. Скільки часу у Вас іде на написання книги?

- В середньому, я пишу роман за 2-3 місяці. «Катерину» я почала писати у 2013 році, потім була «Проклята краса» і 2 роки перерви, а зараз пишу вже 10 рукопис. Лише за 2016 рік я написала 4 романи і вірю, що всі вони знайдуть свого читача.

- Ви дуже продуктивно працюєте, а чим займаєтесь у вільний час чи коли не маєте натхнення?

- Переважно, увесь час я пишу. Писати романи – тяжка і напружена робота. Це процес, який поглинає тебе повністю і поки ти не поставиш останню крапку, він тебе не відпустить. А іноді писати зовсім не хочеться і тоді я читаю або думаю, натхнення саме приходить і поки ти його не випишеш – не матимеш спокою.

-  Чи працюєте Ви кимось, чи весь час присвячуєте літературі?

- Зараз я ніде не працюю. Я так вирішила, що поки воно є, треба його вхопити. Бо письменництво таке мінливе і я навіть не знаю, чи зможу завтра написати те, що задумала. Літературної освіти у мене також немає, я ніяких літературних факультетів не закінчувала – письменництво саме до мене прийшло з натхненням. А коли приходить натхнення, то це все – дах їде, історія ллється з тебе і ти можеш тільки писати і нічого більше, поки воно не піде.

- А хто є вашим першим читачем?

- Мама. Вона мій перший і дуже прискіпливий та вибагливий критик. Якщо їй щось не сподобається – я не напишу.

- Дарина Гнатко – це творчий псевдонім?

- Так, моє справжнє ім’я – Юлія Іргізова. Так сталося, що роботи на «Коронацію слова» подаються лише під псевдонімами.  «Прокляту красу» я подавала під прізвищем моєї прабабусі – Олена Онищенко. А от «Катерину» підписала Дариною Гнатко. Це ім’я виникло саме. Друкуючи романи, видавці мені порадили лишити цей псевдонім, як дуже звучний. А вже потім, на зустрічі у Полтаві, мені сказали, що Гнатко – це суто Полтавське прізвище.

- У «Проклятій красі» події відбуваються у Кременчуці, а в інших книгах також зображуєте рідне місто?

- Більше Полтавщину. «Катерина» - це теж Полтавщина. «Душа окаянна» - Диканька і Батурин. Моя четверта книга, що зараз знаходиться на рецензії видавництва, також буде про Кременчук. Я люблю навколишні села, бо сама зростала в селі – у Пронозівці. Звідти родом моя мама. І саме у «Проклятій красі» є моменти, що зачіпають історію моєї сім’ї: двоє дядьків моєї бабусі, приміром, воювали на боці білої армії і дядьків героїні роману також принесли додому в закривавлених ряднах. Голод теж торкнувся моєї родини – дядько моєї бабусі пішки ніс харчі у село, щоб її врятувати. А от все інше у романі – моя вигадка.

- Який із написаних романів Вам найближчий?

- Кожен. Знаєте, моя бабуся казала: «Діти, вони як пальці: якого не вріж - болить». Так і для мене, усі романи, як діти. Я пропускаю їх через себе і всі вони мені дорогі та близькі. В них підняті різні теми і, мабуть, найближча мені – козаччина в «Душі окаянній». Сама я з козацького роду – у мене прабабуся була козачкою. Тому воно мені близьке. Цей роман мені писався легше за інші – я в нього поринула повністю і закінчила за півтора місяці.

- Розкажіть, що Ви приготували читачам у цій книзі.

- Дія роману відбувається ще за часів Івана Мазепи. Це історія про попівну Марту – дочку протопопа, яку батько проти її волі видав за нелюба. Марта має досить волелюбний і сильних характер та обіцяє батьку помститися, як може жінка – зганьбити ім’я і батька, і чоловіка. Чоловік, козацький полковник, відвозить молоду дружину з Диканьки до Батурина, де вона зустрічає свого пасинка і все змінюється… А далі читайте.

- «Катерина», попри всі випробування героїні, завершується добре. А інші романи теж мають щасливий фінал?

- Так, інші романи теж закінчуються гарно. Усі, крім наступного – там головна героїня гине від рук власного чоловіка. Знаєте, ми – жінки і нам завжди хочеться щасливого кінця. У чоловіків-письменників є така тенденція, що у фіналі вони часто героїв розводять або смертю, або розлукою, а я навпаки – хочу їх поєднати, вселити оптимізм і віру. У наші часи хочеться вірити у щось позитивне, хоча б у книжці.

- Починаючи писати, Ви одразу знаєте, чим завершиться книга?

- Ні, починаючи книгу, я у голові собі тримаю синопсис: про що писати, головні герої і т.д. Але в процесі написання усе може так змінитись, що я інколи сама від себе такого не очікую.

- Ваші герої розкриваються через кохання, проходять випробування коханням, а що для вас особисто значить це почуття?

- Я віруюча людина і вірю, що Бог – це любов. Мені здається, що кохання здатне змінити людину. Якщо це справжнє кохання. І в мене є людина, яка мене надихає.

- У Вас написано вже багато рукописів. Розкрийте таємницю, про що ж будуть наступні книжки?

- Два рукописи у мене про війну. «Щоденник безнадійно приреченої» - це сповідь полонянки, примусово вивезеної до Німеччини. Ця історія народилась через те, що мою бабусю теж вивозили. Вона вже померла і я мало запам’ятала з її розповідей, але пам’ятаю, що її сестра, аби тільки не потрапити на ці примусові роботи, випила щось, чим зіпсувала собі шлунок на все життя. І пам’ятаю, що дорогою вона втікала. Ці історії мене вразили і я вирішила їх записати.

- Інший рукопис також про війну, але вже про окуповані території – в ньому наша вчителька закохується у німецького офіцера.

- Ще є містична історія «Гніздо кажана» про дух монаха, що продав душу заради кохання, але щастя так і не мав. У його родини було повір’я, нібито через рід, дух Данили Кажана повертається. Напружена історія починається коли до його маєтку приїздить наречена праправнука Кажана.

- Зараз на рецензію пішла книжка про Кременчук «Мазуревичі. Історія одного роду» - це історія трьох поколінь одного роду. Дія відбувається у нашому місті на початку ХХ сторіччя до 60-х років.

- І є в мене рукопис про сучасну жінку «Тінь Аспіда». Там підіймається така болюча тема, як вивіз жінок за кордон. У ній рідна тітка підступом вивозить свою племінницю в Йорданію. Я закінчила її місяць тому. Спочатку вона мені дуже важко давалася, але надіюся, що вона сподобається як видавцям, так і читачам.

Після презентації авторка підписала книжки усім бажаючим та охоче фотографувалася з читачами.