Кременчуцькі міліціонери на Донбасі

– Денисе Анатолійовичу, яке завдання виконував ваш підрозділ і де саме?

– Наш підрозділ дислокувався у місті Ізюм Харківської області, звідки йде прямий шлях на Красний Лиман, Краматорськ та Слов’янськ. Нас, міліціонерів, зібрали з усієї області, в основному з Кременчука, Полтави, Лубен, Миргорода.

Команду виступити ми отримали з ранку у неділю, 4 травня – і вирушили того ж дня. Їхали з Полтави, не знаючи точно, куди. Спочатку йшлося про те, що ми їдемо у Краматорськ, але врешті нас привезли в Ізюм. Туди ж стягували міліцію й з інших областей. Ми прибули туди для охорони громадського порядку.

Самі розумієте, у тих умовах це фактично бойове завдання – доводиться охороняти правопорядок у бронежилетах, касках, із бойовою зброєю.

Розмістили нас у спортзалі. Умови складні: одна душова кабінка, один туалет та рукомийник приблизно на 200 чоловік. Та ми самі туалет собі на вулиці спорудили, з дощок, нормальний туалет…
В Ізюмі ми чекали повного екіпірування: не вистачало озброєння та важкої броні. Потім нас залишили виконувати завдання у цьому місті. Ми чергували на трьох блок-постах. Зміна – по 12 годин, потім міняли людей – розвозили транспортом по блок-постах. На одному з них ми несли службу спільно з підрозділами Нацгвардії та військом, а на двох інших – самі. Згодом ці блок-пости підсилили військовими та бронетехнікою. Умови там складні – усе заміновано (як нашими підрозділами, так і з іншого боку), ніде ходити не можна. Міни як бойові, так і сигнальні – це для того, аби не обійшли той чи інший блок-пост, не застигли зненацька. Місцеве населення про міни знає – стоять вказівники, проводяться роз’яснювальні роботи.

– Як сприймає всі ці заходи місцеве населення? Що казали вам люди?

– Різне казали. Там багато людей, що сильно п’ють. Депресивний регіон. Інколи приходять, випивши зайвого, і починають: «Ви бандерівці…» потім питають, звідки ми, визнають, що це не «бандерівські» області. Але кажуть: «Все одно ви хунту підтримуєте». Ми з ними розмовляємо, намагаємося переконати в іншому. Дехто приходить, навпаки, каже: «Хлопці, чого ви стоїте? Уже час вибити їх звідси». Люди з того трикутника (Краматорськ – Слов’янськ – Красний Лиман) хаотично намагаються виїхати. Але це практично неможливо. Таксі беруть величезні гроші, автобуси не курсують, на залізниці потяги стоять.

– Місцеві вам чимось допомагають?

– Нас одразу попередили: якщо вас годуватимуть місцеві мешканці, усі можете захворіти (це в кращому випадку). Але ми потім дивилися, у кого брати їжу, бо є нормальні люди. Один чоловік привіз води, зачерпнув з кожної баклаги й каже: «Нормальна вода, можете пити!»

– Ви спілкувалися з мешканцями сходу, чим вони (їхній спосіб мислення, ментальність, відчуття, свідомість) відрізняються від нас? Чому стало можливим таке протистояння?

– Ну, по-перше, для нас всі свята – світлі. І Великдень, і Новий рік, і День Перемоги. А для них головний – День Перемоги. Багато білбордів, гучне святкування.

– Але хіба це суперечить нашому сприйняттю?

– У нас не використовувалися георгіївські стрічки, а у них – усе в цих стрічках. Хоча сам Ізюм – одночасно у плакатах за Україну. «Ізюм – це Україна!», «Ми – українці» – як українською, так і російською мовами. Якщо хтось намалює російський прапор – на ньому зверху інші малюють грати та пишуть «ні». Але не всі в них за Україну, багато таких, які вважають, що ми – «бандерівці» і хочемо їм нашкодити.

– Чи були озброєні сутички за час вашої служби?

– Озброєні сутички були в тих місцях, де ми знаходилися. З наших бійців ніхто не постраждав за той час, коли я там був. Але наша місія ще не закінчена.

– Чи готові бійці брати участь у АТО психологічно?

– Готові, якщо буде нормальна організація з боку керівництва. Я поки що не побачив повної злагодженості дій підрозділів: міліція – сама по собі, СБУ – сама по собі, Нацгвардія – сама по собі. Наприклад, зупиняємо машину. Сидять військові. Питаємо: «Ви хто?» – «Військові» – «Звідки? З якої частини?» Мовчать… Нас не попередили, що вони їхатимуть. Незлагодженість – це неправильно. Усією операцією має керувати одна особа, яка вміє організувати, поставити завдання конкретним підрозділам. Бо буває так, що ми навіть не знаємо, кому телефонувати.

– Чи була команда стріляти на ураження?

– Була команда приймати бій, у бою стріляти на ураження. Але ж, ви розумієте, йде натовп людей, попереду – усі без зброї, просто відволікають. А позаду – зі зброєю. Лише на 20-й день (з того моменту, як ми там знаходилися) прийшло роз’яснення – і навіть не нам, а військовим – як поводитися в таких ситуаціях: дозволили стріляти по ногах тих, хто відволікає. Бо були й такі випадки – кричать: «Мы – мирные жители. Да, я сепаратист, стреляй в меня!» Ну, хто ж стрілятиме в мирних чоловіків, жінок? А потім хтось із того натовпу в наших стріляє. Так одному десантнику голову прострелили.

– Чи можна там з кимось домовлятися – з протилежного боку? Адже ми не можемо радіти трупам, чиїми б вони не були?

– Правильно ви кажете. Але домовлятися з терористами неможливо. Тому моя точка зору така: треба знищувати тільки «старших» – тобто організаторів, вибірково. А інші – самі розбіжаться. Можливо, зброю покидають, можливо – ні, але потім міліція всіх їх виловить.