Кіборги просили у кременчужан хліба і води - волонтери привезли і потрапили під обстріл

У цього матеріалу є мета. Вона проста. Розповісти кременчужанам, що в Україні йде війна. Перемир’я не було, немає його і зараз. Єдиний заслон, який стоїть між Центральною Україною та російськими окупантами і ДНРівськими терористами – це українські бійці. За непереможність їх називають кіборгами (роботи). Та вони живі. І їм потрібен хліб – начпроди на передову його не довозять. Потрібна вода – бо якщо її немає, треба під мінометним вогнем повзти до криниць. Потрібна їжа швидкого приготування, яку можна просто розколотити у гарячій воді – бо солдатських кухонь там немає. А ще треба дуже-дуже багато ліків від застуди, грипу та ангіни (особливо просять «терафлю»). Все це привозять волонтери. А збирають люди. Вони роблять це замість Міністерства оборони та українського уряду.

У п’ятницю, 7 листопада, з подвір’я «Приватної газети» рушила в зону бойових дій маршрутка, по вінця завантажена харчами та водою. Волонтери їхали у найнебезпечніше місце – на територію Донецького аеропорту. Ми чекали їхнього повернення в неділю, та саме в неділю вони потрапили під мінометний обстріл, який тривав майже всю ніч. Волонтери кажуть, що це був найсильніший обстріл за весь час їхньої роботи – а в зону бойових дій вони їздять із 17 квітня. Вони кажуть, що вперше відчули, як двигтить під ногами земля, наче це землетрус. Втім, на територію аеропорту волонтери все-таки прорвалися і передали усі зібрані речі та їжу бійцям. Чекали на них не лише в аеропорту, а й на блокпостах, де теж нічого їсти.

У вівторок кременчуцькі волонтери (насправді вони живуть у Глобиному) повернулися до міста і розповіли про життя українських бійців – геройське, складне і дуже далеке від натівських стандартів.

Віра і Ярик

Віра і Ярик – волонтери. Віра вже не вперше доправляє у зону бойових дій гуманітарну допомогу, зібрану «Приватною газетою». Волонтери виявились людьми непублічними, розповіли про себе небагато. Ось все, що ми дізналися.

Віра: приватний підприємець, наразі бізнес «буксує»; одружена, має чоловіка та двох синів. У зону бойових дій возить допомогу з 17 квітня – відтоді, як її брата Андрія перекинули служити під Слов’янськ.

Ярик: приватний підприємець, розлучений, має сина 11 років. Волонтерською діяльністю почав займатися після кримських подій – допомагав переселенцям із Криму.

Віра і Ярик з квітня їздять одним екіпажем. Кажуть, у них схожа інтуїція, однаково відчувають небезпеку, довіряють одне одному.

Це – український прапор, на якому порозписувалися кіборги з Донецького аеропорту. Бажають нам щастя. Волонтери привезли його до Кременчука

Страх

На війні людям страшно. І нашим волонтерам теж. Ось що вони кажуть про страх.

Віра: «Найстрашнішою була найперша поїздка – ще 17 квітня, коли їхали на Слов’янськ. Брат лаявся, кричав, щоб не їхала, бо небезпечно. І бійці казали: ви там не проскочите, там така «зеленка» непевна, чеченці звідти обстрілюють. А нам же треба було привезти бронежилети. Їхали по трасі 40 кілометрів, страшно, бо тобі треба доїхати, а ти не знаєш, чого чекати, звідки хто вискочить. Зараз вже простіше, бо розумієш, чого чекати, від чого ховатися».

Ярик: «Страх не в тому, що з тобою щось трапиться, страх у тому, що ти можеш вранці прокинутися, а ні до кого буде виходити, бо там тебе вже інші люди чекатимуть – сепаратисти, денеерівці. Під час обстрілів важко. Стріляють звідусіль. Отак сидиш, чуєш постріл і починаєш відлік – 17 секунд. Саме стільки летить міна. Потім дослухаєшся, де впала. Чесно скажу, я під такий обстріл, як у неділю, ще не потрапляв, раніше, можливо, щастило. А це насправді під ногами двигтіла земля – наче землетрус. Та все одно для мене найстрашніше – потрапити у полон. Навіть страшніше за смерть...»

Мами

Мами є у всіх. У волонтерів вони теж є. Мами бояться, коли їхні діти їдуть на війну. Ось що розповіли наші волонтери.

Віра: «Коли брата, Андрія, направили у Слов’янськ, треба було везти бронежилети, допомогу, а воно не виходило. Мама сказала: якщо ти не поїдеш, я сама сяду і поїду! Звісно, що вона переживає, плаче. Я намагаюся не казати їй, що знову їду туди. Розповідаю, вже коли повернуся».

Ярик: «Зараз вже нормально, а спершу – коли почав їздити на Майдан – було важко. Мама плакала, вона й зараз плаче, переживає, але вже розуміє, що не зможе мене зупинити».

Чому вони їдуть на війну

Війна – сувора штука. Міна летить 17 секунд, бій триває 45 хвилин, а пролежати у шпиталі на витяжці з пораненою ногою можна 7 місяців. І отримати артроз та інвалідність на все життя. І це якщо пощастить, і ти потрапиш до рук справді вправних польових хірургів, які «вміють збирати пацієнта докупи – навіть, якщо бракує «комплектуючих деталей» – так вони сумно жартують.

То чому цивільні волонтери їдуть і їдуть туди, де літають міни і відривають руки та ноги?

Ярик: «Їдемо, бо хлопці чекають. Коли вам телефонують, і вже не просять цигарок та згущеного молока, а просять: привезіть нам хліба і води... Туди, де вони знаходяться, не кожен зважиться їхати, а самим їм за периметр виїжджати заборонено, вони навіть нас зустріти не можуть – щойно виїхали, так і потрапили під обстріл. Тому і їдемо: ти пообіцяв, не можна підвести».

Віра: «Так ми ж цих людей знаємо. Ти вже їх знаєш, вони просять, як можна сказати: я не приїду?! Цього разу їхали, у Мар’їнці будинки горіли як свічки, в Авдіївці завод бітумний горів – з нього всі люди живуть, як вони тепер будуть, не знаю... Так нам на блокпосту хлопці сказали: ми вам не радимо туди їхати. Сидимо... Тут дзвонить Сергій, каже: «Ми вас чекаємо, ми вам вже картоплю смажимо!». І що ти скажеш: ми не приїдемо? Тому вирішили: броніки, каски вдягаємо і їдемо. Вони нас чекають».

А це вже – розкішний святковий обід. Бо це справжня, смажена з салом картопля, а не обридла мівіна з пряниками. Бійці смажать картоплю для волонтерів – армійська гостинність понад усе

Художня галерея на війні. Бійці в аеропорті наліпили усі дитячі малюнки на дошку – щоб не загубилися. Волонтер Ярик розповів: «Зрозумів, що треба привозити дитячі листи та малюнки, коли побачив, як доброволець один – киянин, має двох дітей, підприємець, кинув бізнес і пішов на війну – бере лист дитячий, кладе у бронежилет і каже: це буде мій оберіг»

Про харчі

Привезені продукти та речі волонтери вивантажували під обстрілом. Особливо складно розвантажуватися на блокпостах – там і сховатися ніде, часом і бліндажі не рятують. Тож на блокпостах вивантажуються похапцем і їдуть далі. Втім, бійці часто затримують волонтерів – кажуть: «Спершу чайку попийте, потім поїдете». Пригощають усім, що мають.

Продукти потрібні всі. У Донецькому аеропорту хліба немає. Є тушонка, згущенка. А намазати їх немає на що, бо хліб зберігається погано, його просто не вистачає. Дуже потрібна питна вода – бо по воду бійці ходять до криниць, розташованих між аеропортом та їхніми бліндажами. Хоча і йдуть під прикриттям, та завжди є ризик піти за водою і загубити життя.

Велика проблема – відсутність солдатських кухонь. Ані борщу, ані каші тут не приготуєш. Тож просять везти мівіну – хоч вона вже остогидла – та інші продукти швидкого приготування (пюре, швидкі каші, розчинні супи). Дуже радіють домашній консервації, бо солоний огірок чи помідор допомагає ковтати щоденну мівіну та пряники.

Звісно, що, крім харчів, потрібні:

термобілизна,

теплі бушлати,

светри,

берці,

спальні мішки,

перчатки,

ковдри тощо.

Бункер кіборгів. Можна сказати, козирні апартаменти, бо тут безпечніше, ніж у бліндажах, є буржуйка, а біля неї вмостили два койкомісця – старий диван та роздовбане ліжко. А все краще за тоненький кострубатий матрац на бетоні.

Скромний військовий побут. Справа буржуйка, можна зігрітися і чаю скип’ятити. Перед нею бруствер з мішків, набитих піском – захист від осколків. Бійці дуже просять привозити мішки – звичайні мішки, щоб їх можна було набивати піском. Бо після кожного обстрілу мішки можна викидати, вони геть посічені осколками, пісок не тримають.

А за буржуйкою, під мішками – старий тощий матрац, на якому можна передрімати. Про білизну, звісно, мова не йде. Як і про баню чи душ. Миються бійці вологими серветками, нічого іншого немає. Тож просять серветок.

Не розумієте, навіщо цей велосипед? А нам про нього доручили розповісти волонтери. Це старий велосипед старого чоловіка, який шість діб їхав на ньому з Одеси до Донецького аеропорту. Приїхав у розташування ** бригади, сказав: дайте зброю, хочу захищати Україну. Вони кажуть: дядьку, ти вже застарий, їдь додому. Та велосипедист залишився. А фотографуватися він не схотів – соромиться

А це – кошеня кіборгів. Звичайне худе сіре кошеня прибилося до бригади, яка дислокується на території Донецького аеропорту. Справний котик, їсть з апетитом геть усе, лише бублики йому не даються – надто міцні. А мівіну точить аж бігом.

Веселі кіборги назвали це «Фотообоями». Через величезну дірку, вивалену в стіні житлового будинку, вимальовується гарний осінній пейзаж. Ось що волонтер Ярик розповів про жарти бійців: «Я вам скажу, на чому вони тримаються – на гуморі. У них від цього виснаження фізичного і морального світяться очі, у них все обличчя чорне, а, коли вони сміються, у них світяться зуби. Вони нас одразу попередили: хлопці, сприймайте все нормально, це просто гумор. Я такого ще не бачив: кажуть, дайте нам гармошку, зіграємо, нехай там чують, як ми гуляємо! Анекдоти розповідають, приколи різні, частушки співають. Так тримаються».

Так осколки мін посікли машини. Ярик каже: «Якщо справну машину залишити під обстрілом, вона вже несправна – скалки пробивають картера, радіатор, піддон. Нашу є машину в ангарі пробило. Хоча я її спеціально поставив за бетером, щоб хоч скло вціліло». 

Спільне фото на згадку

Ярик каже: «Турботи влади про них немає. Вони знають, за що воюють – за свою землю, свою родину. Але не знають, за яку владу вони воюють, бо до них туди ніхто не приїздить – ані депутати, ані прем’єр та міністри – щоб просто послухати людей, почути їх. Вони кажуть, що влада поводиться так, наче їх взагалі немає».
Віра каже: «Вони дуже радіють, коли ми до них приїжджаємо, кажуть, наче домом пахне. Один мені сказав: коли ви до нас приїжджаєте, ми як діти, наче до нас Дід Мороз приїхав. Ми на вас чекаємо».

Згідно з вимогами, усі фотографії із зони бойових дій публікуються з заретушованими обличчями військовослужбовців (крім групової, щодо якої отримана згода на друк)