"Укропи не здаються!"

«ТелеграфЪ» записав розповіді поранених бійців про армійські будні. Наразі вони перебувають у Кременчуцькому шпиталі для інвалідів війни. Хлопці вже потроху одужують, мають повертатися до своїх військових частин. Проблема у всіх однакова – лікували їх у військових шпиталях безоплатно, та з оформленням документів про поранення виникли серйозні проблеми. Одному, наприклад, замість контузії написали: «в бойових умовах вдарився об броню БТР». Іншому сказали: а може, ти просто йшов та впав, а не під час обстрілу тебе засипало?

Про укропів і 1*-ту безтанкову дивізію

Сергій – кременчужанин, має дружину та доньку, якій 9 березня виповниться 18 років. Працював на сталеливарному заводі стропальником, потім пішов на війну – каже, «як всі». Двічі був поранений – 26 січня отримав перше осколкове поранення, 1 лютого – друге, в станиці Луганській.

Ось що розповів Сергій про воєнні армійські будні:

– Мене 22 серпня мобілізували, спершу ми три місяці просиділи у тренувальному таборі, там стояла 1*-та танкова дивізія – ми називали її 1*-та безтанкова, бо танків на ходу там шиш. Коли б ви бачили, яка в нас техніка – труба! Щоправда, маємо зараз три БМПешки – консервні банки, на них хіба що втекти можна, бій не приймеш. Ми утримуємо дорогу й міст, хто проти нас воює – через річку не бачимо, зате добре чуємо. Горлають нам «Укроп, сдавайся!». А зранку добре чути, як кричать «Алах акбар» і гімн радянський грає – ну той, що Російський Союз переробив з гімну Радянського Союзу. Вони навмисне зранку колонки виставляють і врубають гімн – на нервах грають. Нам довго – цілий місяць – не дозволяли їх накрити вогнем, зараз вже дозволили, коли 300-ті (поранені, ред.) у нас пішли та 200-ті. А то казали: не можна, «режим тиші». А який там режим тиші? З мого підрозділу два мінометника стояли, розмовляли, міна пролетіла тихо-тихо, вибухнула поміж ними – і все, два 200-х (трупи, ред.). Одному було 22 роки, другому 31, до Щастя їх встигли довезти і все, крововтрата дуже велика, не дотягли. Там дороги убиті – жах! Коли мене після поранення у Щастя везли, якби не зробили знеболювальний укол, не знаю, як би доїхав, мабуть, просив би повзти зі швидкістю 5 кілометрів, а цього не можна – там менше 100 кілометрів їхати не можна, обстріли постійні.

А потім був нічний обстріл, у лікарні всі труби поперебивало, ані електрики не було, ані води. Нас перевели у місто Сватове, там шпиталь прямо на стадіоні зробили. Звичайний стадіон переобладнали, зробили операційні, перев’язувальні, палати. Там дуже добре – тепло, затишно, годують добре, ставлення до поранених – отаке, просто класне. Дівчата-медсестрички усі з Західної, такі турботливі і гарні такі... Звідти ніхто навіть не хотів їхати до харківського шпиталю, там погано, можеш день пролежати, до тебе ніхто й не підійде.

Про смертельну банку меду

– Хіба ви не чули цю історію? Про неї всі ЗМІ писали, а це в нашому підрозділі сталося. Прийшов дідусь місцевий, залишив банку меду «для солдатиків» і пішов. Товариш мій якраз там стояв на блокпосту, вони мінялися, ну, він і відкрив банку – і все, рука-нога відірвана і ще двоє 300-х поруч. Четверо дітей у нього, і дружина п’ятим вагітна. Отак трапляється...

Як прикордонник намет нардепа обписав

Віктор – з Павлиша, має дві важкі контузії, на фронті перебуває практично рік, його мобілізували 30 березня 2014 року. Служить у прикордонних військах, службу починав під командуванням полковника Момота – прикордонника, який ще на початку війни Росії проти України створив мотоманеврену групу, що виконувала бойові завдання на найскладніших ділянках українського кордону, неодноразово приймала бій з терористами. Загинув полковник Момот 11 липня 2014 року в Луганській області, під час обстрілу позицій українських прикордонників російськими «Градами». Ось що розповів «Телеграфу» Віктор:

– Я ще з Момотом починав служити, знаєте такого? На Успенці ми стояли, нас «Градами» накривали, з російського боку стріляли, ми нічого у відповідь зробити не могли, бо в нас на той час було перемир’я. Приїхала ВБ (служба внутрішньої безпеки, ред.), все повідбирали, чим було воювати? Хлопці з оточення вийшли, повиносили зброю, ВБ все відібрала. Залишили по чотири магазини і гранати. Вже коли заворушки почалися, диверсійні групи з’явилися, двіжуха почалася, тоді лише зброю почали видавати. Оце лише зараз їхня піхота пішла, а так сепари ближній бій не приймають, працюють артилерією. На пункті пропуску Амбросіївка з російського боку нас обстріляли 82-м калібром, я більше місяця у шпиталі пролежав, ходити не міг...
Хочете, я вам про депутата народного розповім? Знаєте такого Олеся Довгого? Він у нас на Кіровоградщині балотувався на цих виборах (парламентських, 2014 року, ред.), а я якраз у шпиталі лежав, біля мене няня сиділа, бо я ходити не міг. І тут телефонують мені односельці, питають, чи правда, що Олесь Довгий до мене у шпиталь приїздив з допомогою? Бо він їм у селі розповідав, що дуже мені допоміг. А його ж тут і близько не було! Ну, я приїхав зі шпиталю, а там намет його стояв, на ньому і написано було «Олесь Довгий». Я той намет пообписував – ну, ви знаєте, тими словами, що в пісні про Путіна. Раз обписав, другий, приїхали з району люди, почали тиснути: не можна так робити, кажуть, ми з нього хочемо отримати допомогу. Та яка з нього допомога? Особисто мені односельці на бронежилет скинулися грошима, ото справжня була допомога.

Телефон як знаряддя вбивства

– Біля Амбросіївки 7* бригада стояла, там пацанів накрили. Приїхали, запропонували їм телефони мобільні задешево, а в них чіпи стояли, маячки, за телефонами їх і вирахували, відстежили, коли найбільше скупчення людей було і накрили. Дуже точне було коректування обстрілу.

Годинник із секретом

Таку ефектну каску Дмитро сконструював власноруч – щоб відлякувати «сепарів». Вони і справді казали, що «на блокпосту стоять чорти»

Дмитро – кременчужанин, працював на ЖБІ-4, щойно його у серпні мобілізували, робоче місце на підприємстві втратив, у трудову записали, що звільнений за згодою сторін. Ось що Дмитро розповів про мобілізацію:

– Мама моя два місяці бігала зі сльозами до депутата нашого Шаповалова, випросила бронежилет. А потім свою зарплату повністю вкинула – форму купила, берці, бушлат, посилку зібрала, я ледь домовився, щоб поїхати її отримати. А то морози вдарили, а я в одній футболці стрибаю... Про поранення... Тоді три дні йшов дощ, усі мокрі, застуджені, дісталися до першого-ліпшого блокпосту, дві доби не спали, одяг повісили сохнути, спальники на підлогу поклали і лягли хоч трохи поспати. Півгодини пройшло, коли гур-гур – стінка завалилася, хтось із «Мухи» врізав. Цеглу потім розбирали, щоб нас з-під завалів витягти. Прокуратура досі розслідування про ту стінку веде, результатів поки немає...

Хочете, про годинник розповім? Прийшли до нас два пацана, кажуть: спасибі велике, що ви нас захищаєте, бо ці сепари нас задрали, пограбували. І один із них каже: дуже хочу тобі подарувати щось на пам’ять, не знаю що, ось, може годинник мій візьмеш? І віддає годинник. Комбат коли побачив той годинник, наказав викинути до біса. Не відчепився, поки не викинув. Те місце, де годинник викинули, потім просто палало від «Градів». У годиннику стояв чіп, за ним вони відстежували наше місцезнаходження і накрили. Такі нам подарунки приносили. З їжею теж було – реально діду заплатили гроші, сказали: віднеси хлопцям молочка, хлібця, медку. А пацани голодні, поїли, потім пінка з рота й потекла, отруїли. Відтоді наказ: з рук нічого не брати.

Розцінки на побутові послуги:

10 грн – помитися в квартирі у місцевого населення
40 грн – випрати білизну в квартирі у місцевого населення
100 грн – набрати цистерну питної води (в окремих представників місцевого населення, інші дозволяють набирати воду безкоштовно)
Такі розцінки повідомили «Телеграфу» кременчуцькі бійці

Без берців

Петро – з Бондарів, служить півроку, розповів, як довелося власними силами добувати бронежилет:

– Я в пекарні «Ілона» працював, кинув роботу, пішов до війська, подумав: гірше буде, коли сепари до нас сюди прийдуть, до самої хати зайдуть. Просив я допомоги у депутата – ви його знаєте, у мене й телефон його був. Я йому восени зателефонував, кажу: так і так, стою на позиціях у чистому полі, немає ані термобілизни, ані берців теплих, нічого, може, допоможете? Він каже: зараз передам слухавку своєму помічнику, передав, я й тому все пояснив, питаю, чи не допоможе? А він каже: у нас зараз фінансування немає. Я йому так і сказав: урод ти, сюди б тебе привезти і кинути в полі! Зібрати б усіх цих депутатів в один батальйончик і привезти у Гранітне окопи рити! Там земля така міцна, наче металева чи спечена, лопати ламалися, поки окопувалися. А коли вже все зробили, приїхала «ложка» (бульдозер на базі КрАЗу, ред.) – питають, де вам, хлопці, ямку вирити? А хочу я подякувати нашому голові сільради Олегу Івановичу Заїченку – завдяки йому я бронежилет маю. А каска в мене 1941 року, і такі трапляються.