Кременчуцькі військові медики розповіли, як обманули сепарів

8 окрема санітарно-автомобільна рота сформувалася у серпні 2014 року із мобілізованих.

Зона відповідальності – від Донецького аеропорту до Маріуполя.

Задача – вивозити поранених з передової до шпиталів.

Військові медики (на фото) солдат Микола Кучеренко, солдат Артем Скирда, матрос Володимир Страшко та старший солдат Антон Ляхов розповіли “Телеграфу” про війну на сході України.

Чоловіки вирішили добровільно боронити незалежність. Ніхто з них медициною раніше не займався. Вони кажуть, що дивитися і нічого не робити не було вже сил, тому пішли до військкомату.

За кілька днів вирушили в зону Іловайського котла. Дві санітарні роти, полтавська та львівська, протягом 4 діб, без зброї та бронежилетів, під білими прапорами виносили поранених та загиблих, під кулями і снарядами рятували поранених побратимів. Їм доводилось і відправляти додому "двохсотих", яких іноді збирали по шматках після обстрілів.

А потім були Донецький аеропорт, Піски, Авдіївка, Маріуполь...

Добровільно медики заїжджали на окуповану територію, щоб забрати своїх поранених та загиблих. Ніхто не знав, чи повернеться назад.

З чого почалася ваша війна?

Антон : - Найпершим був Іловайськ. Його не хочеться згадувати.

Володя: - Важко було дивитися на хлопців, яких вивозили. Вони до останнього не вірили, що не в полоні.

Антон: - Ми туди заїхали без зброї, практично будучи в полоні, збирали по полях 200-х та 300-х (ред. померлих і поранених).

Командири нас завезли до сепарського пункту, а самі поїхали назад. І ми домовлялися з сепарами, щоб вони випускали нас вже з людьми. Єдиний плюс, що вивезли так багато людей.

Офіцери, які потрапляли у полон, зривали з себе погони, бо офіцерів катували у підвалах. Тих офіцерів, які були не при погонах, обмазували зеленкою, обмотували бинтом. Лише поранених випускали. Так ми обманювали сепаратистів, щоб врятувати бійців.

Коли заїжджали туди, вони сміялися, намагалися морально добивати. Погрожували закинути у підвал. Психіка не витримувала, хотілося когось лупонути. Але цього робити не можна, адже потім вже нас доведеться витягувати. Таких нервових зривів вистачало майже кожного дня. Нам не давали гарантій, виїдемо звідти чи ні.

Микола: - Ми були поділені на кілька колон. Я був у тій колоні, яка залишалася на ніч. Нас лише на ранок випустили.

Заходили за годину чи дві після артобстрілу. У цей час проводилися зачистки, і купа бородатих “моджахедів” бігала по населеному пункту.

Ми кілька днів провели без води та їжі. Вночі навіть страшно було виходити з машини, всі ночували у машинах. Навіть у туалет страшно було вийти, адже не знаєш, з якого боку прилетить. Стояли саме між “дружніми” підрозділами російської армії і сепаратистів, які нас супроводжували усіма полями.

Про першу смерть

Володя: - Пам’ятаю хлопчину Андрійка з Вінниці. При ньому документів не було. Ми записочку написали з його слів, все, що він міг сказати. Поклали записку до його кишені. А вночі хлопчина помер.

Микола: - Пам'ятаю, хочу забути. Але не виходить.

Про кількість жертв

Антон: - Якщо Міністерство оборони говорило, що загинуло 3 особи, то можна вважати, що 13. Одного разу передали, що троє поранених. Дивимось, а у нас у медпункті більше поранених за ніч, ніж за офіційною статистикою.

- З чим це пов'язано?

Артем: - Секретність. Спеціально занижують кількість жертв. Вони знають, скільки поранених і в полоні. Пострибали б вони там в окопах та відчули б на собі, як це хлопцям там сидіти.

У нашій армії близько 200 генералів. Навіщо вони? Навіщо нам так багато міліції, нацгвардії, вже не кажучи про депутатів.

Мені здається, нічого не змінюється. Скільки залишалось тих же самих прокурорів, їх беруть на хабарах, а потім відпускають під заставу. Зрушень ніяких немає.

За той же Іловайськ жодного генерала не посадили. Ясно, що це був бардак генерального штабу. Ніхто не відповів. 

До обов'язків військових медиків входило надати першу допомогу та доставити до пункту кваліфікованої допомоги.

Антон: - Наше завдання - повернути людину в сім’ю. Ми примушували хлопців говорити з нами, матюкатися. Тоді більше шансів, що він адекватно реагуватиме і нормально доїде до лікарні. Був випадок, коли одному з бійців уламок від снаряду увійшов у голову і вийшов біля вуха, пройшовши через увесь мозок. Добре, що ми змусили його анекдоти розповідати. Зараз із ним все добре, він живий.

Про військове сортування

Володя: - Спочатку надається допомога легко пораненим. Потім - середньої тяжкості, а важко поранені - в останню чергу. Доки возишся з тяжко пораненими, легко поранені переходять у важку форму.

Артем: - Наше завдання, щоб санітарні втрати не перейшли у безповоротні. Якщо людина помре, вона помре за будь-яких обставин.

Коли вивозили з терміналу, то важких вивозили в останню чергу.

Військові розповіли, що вони робили неможливе завдяки Роману Бабічу, начальнику 1 батальйону 93 бригади, який їх навчив основному. 

У кожного бійця своя дорога до перемоги. Тому після Іловайська хлопців розділили на 2,5 сектора лінії фронту. Медики рятували життя в Пісках, Тоненькому, Маріуполі та Донецькому аеропорту.

Оборона ДАПу (Донецького аеропорту) тривала протягом 242 днів, із 26 травня 2014 до 21 січня 2015 року. Донецький аеропорт став символом мужності та звитяги у російсько-українській війні.

Донецький аеропорт

Кременчуцького медика Антона забрали з аеропорту після контузії. Це відбулося до того, як артилерійських обстрілів не витримав бетон. Антон згадує, що в ДАПі їх викинули, як “кошенят”:

- У нас на розвантаження було лише 10 хв. Якщо не встигали швидко вигрузитися, починався артобстріл. Було, що забували вигрузити воду та дрова. На дворі -27 С. А грітись якось треба. На третьому поверсі, під обстрілами, повитягували столи із ДСП. І так тиждень топили.

Між позиціями переміщалися лише бігом, бо всі позиції прострілювалися. На жаль, не всім вдавалося, бувало за 5 метрів від позиції снайпер “знімав” побратимів.

Їли консерви. Їх була дуже велика кількість. Ми їх обливали соляркою і підпалювали. Коли «переколошматиш», їси із задоволенням, хоч і соляркою віддає.

Кімнату, в якій ми спали, повністю обстріляли. Ну як ночували – спали по дві години. Стіни були прострелені з двох сторін, а ми в ці отвори пхали все, що в руки потрапляло. За день дірок по 18-20 з’являлося.

Домовленості щодо вивезення тіл поранених та померлих були, але їх не завжди виконували.

З командиром «Куполом» часто заїжджали забирати поранених. Одного разу заїхали, а через 10-15 хв почався обстріл. Поки сепари вовтузилися, наші всіх поранених завантажили в "Урал" і поїхали через поле. А вони до нас - беріть те, за чим приїхали, та їдьте собі. А «Купол» у цей час насіння стоїть лузає.

Коли вони зрозуміли, що ми їх надурили, вирішили нас у підвалі закрити. Нас із зав'язаними очима кудись повезли. Вони спеціально на машині проїхалися по уламках, щоб пробити скати. Коли під’їхали до мостика у «сірій» зоні, зупинилися, сепари вийшли і наказали нам замінити колесо, доки вони вирішать, що з нами робити. Поки вони думали, ми на спущеному колесі доїхали до Авдіївського посту.

“Дідусь палить”

Медики зауважили, що є багато цікавих моментів та історій, але не всі можна розповісти дітям.

Артем: - Найкращі моменти, це коли працює українська артилерія. Вони - боги війни. Роботу артилеристів називають – «дідусь палить». Це круто. Півгодини гуркіт стоїть, а потім тиша. Щоправда, пташки не співають.

- Поки ми з вами зараз говоримо, на сході йде війна. Від Луганська до Азовського моря хлопці боронять Україну. Хлопці сидять в окопах. Буває 2-3 години тихо, а потім щось прилітає: вночі ж бо особливо нікого з ОБСЄ немає. Все ж бо нормально - у нас же перемир’я, - наостанок зазначили медики.

Військові медики розповіли про проблеми, з якими довелося зіткнутися вже у мирному житті: оформлення документів, нерозуміння маршрутників, погляди скоса на військову форму.

Повернувшись на мирну землю, Володимир продовжив працювати слюсарем у рідному Комсомольську. Артем зараз навчається на поліцейського. А Микола ВДВшник та "кіборг" Антон проходять реабілітацію.