Життя в окупованому Іловайську: як поліцай борщу просив

Кременчужанин Олег Штефан – колишній боєць добровольчого батальйону «Донбас», «ТелеграфЪ» неодноразово писав про нього. Воювати Олег пішов добровольцем, в Іловайському котлі потрапив разом із побратимами в полон. Їх відвезли до знаменитої донецької «ізбушки» – так українські полонені називали будівлю донецького СБУ. Потім перевели на «стройки народного хозяйства» до Іловайська – полонені мали відбудовувати зруйноване місто. У полоні Олег провів довгих чотири місяці.

Олександра Іванівна – та людина, яка в Іловайську брала українських полонених бійців на роботу, годувала їх та забезпечила теплим одягом і взуттям.

Порядок там був такий: конвой виводить полонених зранку на плац, звідти їх розбирають на роботу по об’єктах, а тут вже як кому пощастить – може, нагодують, а може, з голоду та від тяжкої праці охлянеш.

Штефану пощастило – і Олександра Іванівна полонених підгодовувала, і мама її весь час кликала Олега на кухню допомогти по господарству, капусти для борщу нарізати тощо.

З мамою, Ганною Григорівною, вони потоваришували одразу, адже Ганна Григорівна з нашого краю, родом із села Вереміївка Градизького району.
І з Олександрою Іванівною кременчуцький боєць теж потоваришував, та так міцно, що, повернувшись з полону, почав збирати в Кременчуці та навколишніх селах гуманітарну допомогу для мешканців Іловайська.

Людям пояснював (і зараз пояснює), що там живуть не лише сепаратисти, а й звичайні українці, і жити їм дуже важко, бо роботи немає, будинки розбиті, у пенсіонерів немає пенсії, часто нема за що купити їжу.

Якось Олег розповів «Телеграфу» дуже сумну історію про вчительку географії з Іловайська – тривалий час її ніде не бачили, наче зникла, а потім, коли прийшли жінку відвідати, побачили, що вона лежить вдома і геть розпухла від голоду. Грошей на їжу не мала, а жебракувати не змогла.

Допомогу, яку Штефан привозить до Іловайська, по місту розвозить вже Олександра Іванівна. І ось жінка приїхала до Кременчука. Щоб дістатися сюди, їй довелось подолати шість ворожих блокпостів.

«ТелеграфЪ» запитав її:

– Олександро Іванівно, це ж великий ризик – їхати з окупованого Іловайська до Кременчука, а потім повертатися назад. Навіщо так ризикували?

– Маю чимало завдань, це поїздка багатофункціональна, не просто на День народження. Я приїхала, щоб люди мене в Кременчуці побачили, щоб знали, в які руки їхня допомога потрапляє. Це моє головне завдання, бо старим людям і малим дітям в Іловайську важко живеться, допомога потрібна.

Відчай

– Олександро  Іванівно, на чому ви тримаєтесь?

– Це моя земля, вона моя 300 років, і я нікуди звідси не піду. Ми тут жили ще тоді, коли тут не те що ополченців, тут і росіян не було. Мій дід – реєстровий козак, йому сама Катерина землі дала, коли тут ще й Іловайська не було, одне лише дике поле. Це вже потім графа Іловайського, героя війни 1812 року, наділили землями, і з’явився Іловайськ. До 1930 року в нашої родини було 300 десятин землі, прабабуся моя розповідала, що, коли завезли сюди з Росії селитися колишніх кріпаків, то у них навіть прізвищ не було, це вже наші люди їм імена та прізвища повигадували – так і з’явився у нас Пєтя Невмивака та Семен Нечесаний. А потім усі ці бідаки у 1930-му прийшли до нашої хати і сказали: ваша хата тепер наша, і ваша земля теж наша. Прабабусю мою з отакенним животом надвір випхали, одне лише відро дозволили взяти. У нас дуже багато родичів тут живе, я завжди відчуваю, що це моя земля, і нікуди я звідси не піду, та ще й горло за свою землю перегризу.

– На що сподіваєтесь? Адже ситуація на Донбасі непевна, дипломати буксують, армія відступає, виконуючи Мінські угоди.

– Не знаю я, на що сподіватися. У мене теж був страшний нервовий зрив, я три доби не спала, не їла, на роботу не пішла, плакала дуже, кричала, зовсім себе не могла контролювати, так мене все те дістало. Мені просто хотілося померти від цієї безвиході. Хотіла піти, лягти під потяг, мама моя все це перетерпіла, все казала: доцю, не слухай, що тобі лукавий нашіптує, тримайся. А я вже не могла триматися. Ви собі ситуацію уявіть – мама фактично сліпа, у підвалах залишки зору втратила. Ополченці склад мій розгромили, все звідти розтягли, а я – матеріально відповідальна особа, ще невідомо, як на мене ті два мільйони збитків ляжуть, на що далі житимемо – невідомо, як житимемо – теж невідомо...  Дуже був тоді страшний зрив у мене, та бачите, жива ж, ось на День народження до друга і Героя приїхала.

Російська допомога менша за українську пенсію

 - Олександро Іванівно, як ви там живете? Магазини в Іловайську працюють?

– Магазини працюють, ось тільки жоден банк не працює, тож люди, які не виїхали в Україну, пенсію в Іловайську не отримують. Нам пенсію мамі оформити таки вдалося. У мене один військовополонений працював із Запоріжжя, його трохи раніше за інших відпустили, то я йому зателефонувала, він нас із мамою у Запоріжжі зустрів, влаштував у себе і два дні витратив на те, щоб мамі моїй допомогти пенсію оформити. Тепер вона щомісяця отримує 1200 гривень пенсії і 800 гривень за переселенців. Вона-то й спробувала жити там переселенцем, та їй без мене дуже важко. Поки війна йшла та ми тижнями у бомбосховищі ховалися, мама там останні залишки зору і втратила. Дуже погано бачить, якщо стіл білою скатертиною накритий, а на ній біла солонка стоїть, вона солі вже не побачить. Важко так жити, тому й повернулася в Іловайськ.

– На що живуть ті, хто пенсію в Україні не оформив?

– Їм виплачують допомогу в російських рублях, старі люди називають її «руською пенсією». Це 2000 рублів, якщо на гривні перевести, вийде 800 гривень – а це менше за найменшу українську пенсію (мінімальна пенсія в Україні з 1 січня 2015 року становить 949 грн., а мінімальна пенсія шахтарям, що відпрацювали не менше 15 років на підземних роботах, – 2847 грн., відповідно до Закону про держбюджет України, ред.). Тобто наші, українські донбаські люди отримують там по 800 гривень, а це вже обмеження їхніх прав, це я вам можу сказати, як людина, яка закінчила університет економіки. За пенсійним законом, збільшувати суми виплат можна, а зменшувати – ні, бо це погіршення умов життя.

– Де люди працюють?

– По-різному буває, я вам про ополченців розповім, кажуть, там всі непримиримі вороги, а забувають про те, що десь шахту закрили, десь завод став. Куди йти заробляти? Багато хлопців пішли в поліцаї, казали їм, що у військовій поліції по п’ять тисяч платитимуть. Тільки ж то казали, а як платять, я вам сама розкажу. Приводить один такий поліцай до мене військовополонених на роботу, а сам стоїть, ніжкою крутить і каже: Олександро Іванівно, там ваша бабуся (маму мою він так називає) борщ варить, а чи не дасте, коли ваша ласка, тарілочку борщику? Я кажу: Віталік, нема питань! Багато ополченців, яким гроші не платили, потікали, пішли в копанки працювати (копанки – незаконні шахти з дуже небезпечними умовами праці, ред.).

– Що люди в Іловайську їдять? Чим дітей годують?

– Тут теж по-різному. Рінат Ахметов, спасибі йому велике, допомогу возить гуманітарну. От тільки він возить для діток до трьох рочків та для людей похилого віку, яким 65 років і більше. А хіба діти після трьох років їсти не хочуть? А як бути людині, яка вийшла на пенсію у 55 років чи просто їй ще немає 65? Треба просто трохи почекати – якихось 10 років – поки виповниться 65, і тобі теж гуманітарку дадуть. «Червоний хрест» теж привозить допомогу, але лише для інвалідів та неповносправних.

– Кому ви віддаєте гуманітарну допомогу, яку збирають кременчужани та мешканці сіл Кременчуцького району?

– Найперше – це дитячому притулку, є в нас такий, не вивезли вчасно діток, тут вони залишилися, та й не всіх хотіли вивозити, це їхня земля і вони тут житимуть. Це правда, що стріляють, але ж дітей можна спустити до підвалу, люди їх люблять, допомагають. З продуктами зараз сутужно. Спасибі, церква притулку теж допомагає чим може. Отже, найперше продукти направляємо дітям, потім у нас дуже багато погорільців, ви навіть не уявляєте, скільки там людей без житла залишилось, війна... У нашому будинку, дякувати Богу, лише дах розбило... Потім допомагаємо ще пенсіонерам-залізничникам, яким ще немає 65 років, і на допомогу від Ріната Ахметова вони розраховувати не можуть. Багатодітним теж допомагаємо харчами, бо де ж їм їжу взяти.

– Поясніть кременчужанам, чому варто допомагати цивільному населенню Іловайська?

– Поясню, як зможу. Я скажу так: Донбас – це не лише українці та росіяни. Там 117 народностей живе! Конкретно моя свекруха – етнічна гречанка. Вона мені так сказала: вас, українців, українці прийдуть захищати, росіян захищатимуть росіяни, а хто нас, греків, тут захистить? Та хіба ж ми не люди? І справді, хто їх захистить? І не лише греків. У Макіївці татар повно живе, виходить, рік тому їх із Криму погнали, тепер і в Макіївці життя немає. Вірменів у нас багато, вони після землетрусу в Спітаку сюди ще при Союзі приїхали. Ви знаєте, що Брежнєв, коли був в Іловайську, саме вірменську пекарню на всю країну похвалив? Бо там вірмени вручну пекли дуже смачний подовий хліб. Дуже смачний, всі про це знали... Отак коли здалеку дивишся, наче всі вороги, а ближче роздивишся – бачиш, люди, хоча теж різні, і хороші, і погані є, а важко всім...