«Страшно, коли розлітаються руки та ноги», – Сергій Бондаренко про «коридор Смерті» під Іловайськом (18+)

29 серпня - друга річниця трагедії в Іловайську. Бої за місто розпочалися ще на початку серпня 2014 року, коли добровольчі батальйони "Донбас" та "Азов" намагалися штурмувати Іловайськ. Місто знаходиться за 25 км від Донецька. Зачищення Іловайська і пряма дорога на Харцизьк та Сніжне давали змогу українським силовикам взяти терористів у кільце, але... 24 серпня, в День Незалежності, саме коли в Києві проходив парад, розпочався масований наступ бойовиків.

В ніч з 24 на 25 серпня командування в секторі "Д" передають Руслану Хомчаку, який наказує всі наявні частини передислокувати в Кутейниково. Українські війська відходять, організовується кругова оборона.

Іловайський котел будемо пам'ятати довго, так само довго будемо задавати питання, хто винен та що необхідно було зробити, щоб не допустити котла. Іловайська трагедія мала не лише важкі військові, але й не менш тяжкі політичні наслідки для країни, зокрема через прийняття "Мінських домовленостей" під тиском трагедії в Іловайську.

Під Іловайськом загинув чи пропав безвісти кожен третій боєць із тих, хто виходив з оточення, кожен другий - отримав поранення. Серед загиблих є кременчужани. Під Іловайськом загинули: Андрій Деревченко, Олексій Борищак, Антон Кирилов, Олексій Древаль, Юрій Дудка, Степан Усс, Дмитро Назаренко, Антон Бутирін. Доля ще одного кременчужанина, Ігоря Ткаченка, залишається невідомою.

17 квітня 2015 року військова прокуратура заявила про загибель 459 бійців під Іловайськом, проте 5 серпня 2015 року озвучила вже іншу остаточну цифру - 366 загиблих і 429 поранених, 128 осіб потрапили в полон, 158 осіб вважаються зниклими безвісти.

Через «коридор смерті» пройшов і 27-річний кременчужанин Сергій Бондаренко, який пішов добровольцем у другій хвилі мобілізації. Рідних Сергій повідомив, що взяли по повістці. Кременчужанин був мінометником у 93-й окремій механізованій бригаді.

Через Многопілля, де стояла наша важка артилерія, хлопці вирушили у село Грабське. Під’їжджаючи до позицій, Сергій вперше побачив підбиту техніку. Це була розірвана снарядом "ГАЗель". Кожен день хлопців "поливали" артобстрілами, а наші чекали підмоги. Те, що пережив Сергій, і в страшному сні не насниться.

У селі Грабське хлопці воювали до 29 серпня. Коли кільце почало стискатися, забезпечення не надходило, бійці зрозуміли що вони потрапляють в оточення. О пів на 4 ранку розпочали боєве злагодження. Під обстрілами бійці зібрали техніку та сформували колону, щоб вийти з оточення.

"Зелений коридор" – "коридор смерті"

- Колона 93-ї бригади розтяглася на 3 км. Разом із десантниками, артилеристами та піхотою колона сягала близько 10 км. Кінця і краю не було видно. Наш вихід прикривала артилерія, над нами пролітали снаряди. Коли підійшли ближче до Многопілля, побачили розбиту техніку, яка нас прикривала. Наша колона почала повертати на Червоносільське. Підбили першу та останню машини. За нами їхала пожежна машина, її повністю розірвало. Обстріли посилилися, колона потрапила під перехресний обстріл. 29 серпня – найстрашніший день в Іловайській трагедії. З нашої бригади жодна машина звідти не вийшла.

Потім почався обстріл нашої машини. Ніколи не забуду звук, як осколками прошиває машину. Нашого водія Ігоря поранило. Ми зупинили машину, дістали його, а у нього пробита легеня. Він у мене на руках почав захлинатися кров’ю. Тут Юрка Дудка підповз до мене і питає «Серьожа, що трапилося?». Спробував його пульс, але його вже не було…

Перші смерті

Ми намагались самостійно діставатися укриття. Дісталися села, щоб хоча б стіни прийняли на себе удар. Ми з пораненим Олексієм Древалем закрились у домі. Льошка зблід і попрохав винести його на свіже повітря. Обстріли не вщухали. Один із осколків міни потрапив у поранену ногу Олексію. Ми намагались йому надати першу медичну допомогу. Месестра Катя дала гранату без детонатора, ми її приклали до рани, щоб зменшити кровотечу, та затягли джгутом. Льошка запитував про свій стан. А ми намагались його підбадьорити, адже з сусідньої кімнати лунав стогін. А тут ще снаряд під будинок прилетів, воронка величезна, ще й вікна повилітали. Тут Льоха питає: «Це по нас?». «Ні, це наші мінометники працюють», - намагався заспокоїти Олексія. Тоді і бачив його востаннє живим.

Перейшовши до іншої кімнати, поговорили з Юрою Дудкою. Він мені сказав, що там російський танк на нас їде. Зрозуміло, що все… Юра сказав, що необхідно полагодити машину, щоб хоч якось виїхати і врятувати хлопців. Вони разом з Ромою Діллером поїхали на «дев’ятці», щоб полагодити колесо. Мені згодом Женя «Афганець» сказав, що хлопців уже немає - пряме потрапляння у машину.

Російський танк кілька разів по нас стріляв. Від’їхав-під’їхав, вистрілив. Потім знову. Коли під’їхав втретє, у танку було підняте дуло та висів білий прапор. Комбат підійшов до нас і каже: "Хлопці, або ми здаємося у полон, або нас розстріляють з "Урагану". Нас би із землею зрівняли. Якщо воно метал плавить, то зрозуміло, від нас нічого не залишилось би. Ми не хотіли здаватися

"Ми вас вже три дні чекаємо"

Російським солдатам, на яких були шеврони з прапором Російської Федерації, віддали зброю та телефони, а також військові квитки та паспорти. За словами росіян – на перевірку у Москву.

Одному з бійців вдалося сховати та зберегти у берцах телефон із цією фотографією. Хлопці у Грабському під Іловайськом

Росіяни нам сказали, що їм набридло нас чекати протягом трьох днів. За їхніми словами, на здав генерал Хомчак. Їх і дійсно не було видно, позиції добре укріплені. Настільки замаскувалися, що побачили, лише коли вони по нас стріляли. Спочатку міномети, а потім гаубична батарея почала працювати.

Поранених дозволили вивезти. Коли одумався, дивлюся - Льохи немає. І тут несуть його, він ще був у зеленій футболці … ще й рука опущена до землі. Його поклали праворуч від нас.

Пам’ятаю Сашка, який від поранення багато крові втратив та замерзав, то я йому віддав свій бушлат. Деякі хлопці були навіть без взуття, навіть не знаю чому.

Три дні їли перемелений із землею сухий пайок та кавуни

Коли стемніло, важкопораненим росіяни надали першу медичну допомогу. Завантажили у машини й сказали, що вивезуть до себе у польові шпиталі.

Нас завантажили у російські "КамАЗи" й вночі петляли дорогами, щоб заплутати. Одні казали, що ми у Ростовську область їдемо, інші – під Маріуполь. Опівночі нас вигрузили у полі. Навколо БМП, щоб ми не повтікали. Вишикували у 4 шеренги. Вони з нами майже не спілкувалися. Але серед них теж були нормальні хлопці. Пам’ятаю Льоху, механіка танку, який сказав, що вони самі не знали, куди їдуть. На вид хлопцю років 19, видно був людський фактор, у нього руки трусяться. Він розповів, що коли вони по нас стріляли, командир танку дав наказ не стріляти по техніці, а повз для звітності. А ось буряти з вузькими очима та найманці «гепали» по нас. Чеченців лише один раз бачили, коли вони з автоматами проїхали повз зі словами: «Ну что, уроды, довоевались?»

Коли нас хотіли передати сепарам, наш командир сказав, щоб ми не згадували, що служили в артилерії. «Запам’ятайте: всі ви водії та стрілки. Потрапили сюди через військкомат», - зазначив командир.

Мінометників та артилеристів одразу розстрілювали. Були хлопці, що самі зізнавалися, а у більшості вираховували по документах. Не знаю, як так вийшло, що у наших документах не було запису. Якщо б і був запис, то ми військові квитки порозривали. І шеврони одразу знімали й викидали на землю.

Нас відділили від добровольчого батальйону «Донбас». За словами росіян, їх повезли на розстріл. А ми пішли за танком повз соняшники. Три доби пробули в полоні у росіян. У чистому полі – вдень спека, а вночі холодно. Спали на землі. Ми настільки позамерзали, що один до одного «солдатиком» спали, щоб трохи зігрітися. Їжі майже не було, добре, що поруч були кавуни та кукурудза. У Ігоря Парамонова залишились сухпаї, але коли нас обшукували, то викинули на дорогу. Танки з землею перемололи їх, а ми потім це брали і їли. Я ще й рапс куштував.

За кілька днів бійців передали «Червоному Хресту». Далі у Сергія була реабілітація та повернення на передові позиції.