Егоїст Любко Дереш культивував у Кременчуці повагу, навіть… до Януковича

10 вересня Кременчук відвідав 33-річний письменник Любко Дереш. Це справжній український феномен: Дереш написав свою першу книгу в 16 років, а видав – у 18 років та за короткий час встиг стати кумиром молоді, опублікувавши декілька культових романів. Його твори перекладені європейськими мовами – німецькою, польською, італійською.

Дереш має економічну освіту, але заробляє на життя працею письменника. Він вегетаріанець, називає себе егоїстом, але при цьому пропагує повагу до інших, виступаючи з лекціями в рамках комунікаційної кампанії з підтримки толерантності та взаєморозуміння «Віднайти повагу» від Міжнародного центру перспективних досліджень за підтримки Програми розвитку ООН в Україні.  У нашому місті Любомир був уперше – побачив його гарним та зеленим та заявив, що кременчужанам є чим пишатися. «ТелеграфЪ» поспілкувався з письменником до і після лекції.

- Любомире, як вам писалося в 16 років, коли всі підлітки на вулиці гуляють, а ви створюєте романи?

- Я теж гуляв на вулиці, пройшов через усе це. Просто я відчував до цього (написання романів – ред.) певний потяг, і це те, що приносило мені таке ж задоволення, яке іншим, наприклад, програмування, будівництво авіамоделей, гра у футбол чи інші схожі речі. Я навчався в той час у фізмат-ліцеї. І там було особливе середовище. До теми сьогоднішньої лекції – теми поваги. У ліцеї я зіткнувся з дуже відчутною повагою до себе. На відміну від середньої школи, де часто відбувається інакше, де кажуть «ви такі-то і такі-то»  (не хочу казати, які слова вживаються), у ліцеї до мене почали звертатися на «ви». Коли вчителі до тебе звертаються на «ви», це дуже додає внутрішньої самоповаги. Ти починаєш відчувати, що чогось вартий. Крім того, діти, підлітки – кожен сам по собі особистість – підштовхували до того, щоб також займатися якоюсь творчою справою. І якщо повага вчасно дається дитині, чи навіть дорослій людині, вона може кардинально поміняти ставлення до світу, до інших  - на краще. Вона дозволяє почати розкриватися, жити більш повноцінно.

- Ви давали комусь читати до виходу свої твори – однокласникам, наприклад?

- Так, я давав друзям свої твори. Хтось читав, критикував. У нас було своє середовище, ми ділилися всім, що писали: хто віршами, хто музикою.

Фото зі сторінки Дереша у Фейсбук

- Нещодавно вийшов ваш новий роман «Спустошення». Що йому передувало?

- Між тим, як я написав цей роман, і як я мешкав у Єгипті,  я опублікував ще три чи чотири навіть книги. Три з них були присвячені поїздкам на Схід – до Індії, проживанню в Єгипті. Схід трошки надихнув. А далі відбувалося внутрішнє переосмислення, переоцінка літературного досвіду. І «Спустошення», я вважаю, новий для мене етап, коли я намагався писати для старшої групи. Це роман про внутрішні пошуки, про те, як людині подолати складний період. Він може настати і в 30 років. І в 40, і в 50, коли раптом ти розумієш, що старі внутрішні цінності тебе не надихають, і ти не маєш, на що обпертися.

- Скільки часу у вас йде на написання книги?

- По-різному, книги – це як живі істоти. В середньому десь року часу достатньо. Але насправді так не є. Одна пишеться менше ніж рік, інша, як «Спустошення» - цілих три роки.

- Чимало людей відмовляється від паперової книги і надає перевагу електронній. Як ви до цього ставитесь?

- Тут я не є консерватором. Я сам, коли є можливість, читаю в електронному варіанті. Важливо інше: щоб ми не просто читали. Саме по собі читання є добрим, але читання не є самоціллю. Важливо те, що ми отримуємо від читання, які висновки робимо.  Важливо думати, аналізувати те, що прочитали. Важливо обирати ті книги, щоб вони «будували» нас, робили нас більше людьми, приносили якусь практичну користь.

- Від вегетаріанства ви ще не відмовилися?

- Більше того, я надихаю вас, щоби ви також відмовлялися від вживання м’яса і риби, бо, як мінімум, це етично. Не потрібно вбивати інших тварин, бо все-таки вищі тварини, риба більш розвинені, ніж рослини. Вони відчувають, вони свідомі. Як максимум, ви відчуваєте, що ви робите добре собі, своїй свідомості, і ви робите добре цьому світові, бо берете від цього світу лише те, що потрібно. І в цьому ваша повага до кожного в світі.

Фото зі сторінки Дереша у Фейсбук: курс письменницького мистецтва "Риба"

- Чи слідуєте ви самі тим принципам, про які говорили на лекції: не критикувати інших? Вам це вдається?

- Наскільки можу, настільки намагаюся слідувати. Мене надихає приклад Ганді, який каже, що говорити треба тоді, коли ти сам хоча би трішки якось зрозумів і це відчув (Махатма Ганді зміг сказати «не їж солодкого» хлопчику, хворому на діабет, лише після того, як сам відмовився від солодкого – цю історію теж розповів Дереш під час лекції - прим.). І я теж намагаюся, щоб мої слова не були голослівними, щоб мені не було соромно, що я говорю про якусь теорію і сподіваюсь, що люди приймуть мої слова за чисту монету.

- А були ситуації, коли ставало соромно за свої слова чи вчинки?

- І неодноразово! Таких ситуацій значно більше.

- Чи траплялося це в середовищі письменників, коли ви критикували братів по перу?

- Я братів по перу не критикував, саме з ними – не траплялося. Мені одного разу стало дійсно, соромно, коли я був на одному ефірі – і зайшла раптом жінка та спитала: «Якої групи у вас кров?» Тоді була інша тема, я не хотів про себе інформацію розказувати, і я збрехав. Сказав, що третя. Вона сказала – чудово, бо в аварію потрапила дитина, і потрібна саме третя група крові. Довелося сказати, що насправді в мене група інша. Мені досі незручно за цю ситуацію.

- І все ж таки – ваша заява «я поважаю Януковича» - як можна поважати корупціонера?

- Дивіться, я ж поважаю його не за те, що він корупціонер. Ми говорили про повагу до всіх – безумовно. Так чи інакше, а людина спромоглася стати президентом, спромоглася керувати цією країною. Можна критикувати будь-кого, можна закидати мільйон звинувачень будь-кому. Значно складніше зупинитися в цьому потоці, відсторонитися від цього і почати діалог.

- Коли обирали Януковича, в інтерв’ю «Українській правді» ви сказали, що на вибори не ходили. А останнього разу ходили на вибори?

- Ні.

- Чому? Ви аполітична людина?

- Я поки що не бачу людей, яким я міг би віддати свій голос. Не те, щоб я є аполітичним: як людина, як письменник я займаю певну громадянську позицію, але ті політичні сили, які сьогодні представлені в Україні, не відображають моїх переконань, і я не можу їх підтримувати.

- Про що ви мрієте?

- Про те, щоб врешті в Україні з’явилася така політична сила, яка була б гідною цієї держави, яка б змогла дбати не лише про свої інтереси, вузькофракційні, кланові, але й про інтереси українців та загалом усіх людей.

- Коли ви починали писати, ще дитиною, ви хотіли бути знаменитим?

- Боюсь зізнатися, але – так! (Сміється).

- Чи ви задоволені тим, як складається ваше життя?

- Ну, справжнім егоїстам завжди мало. Моє его сподівається, що все ще попереду.