Діти війни

Олександр Шубін, мешканець Крюкова, у 1941-му йому було 12 років:
“Фронт стояв тут близько двох місяців. Ми викопали погріб, де ховалися від обстрілу. Колись обідали у дворі, а у погріб влучив снаряд. Мама як закричить! Думала, що там хтось із дітей залишився. Смерть ходила поруч, та до цього звикли. Коли німці переправлялись через Дніпро кілометрів за 30 від нас, здавалося, що стався землетрус: двері самі відчинялися у хаті, скло тріщало, земля тремтіла. Одна колона фашистів увійшла у Крюків із Деївської гори, друга – з Павлиша, усі - на критих вантажівках. 
Батько тоді працював на вагонному, а ми з мамою господарювали на городі, тримали свиню, корову. Німці не втручалися. Міняли пальне на  продукти – черга із підвод стояла від вагонного до Павлиша. Казали, що Гітлер дізнався, і тих, хто пальне давав людям, розстріляли. У нас квартирувало троє: Адольф, Ганс і Антон-есесівець (з ним не радили спілкуватися). Квартиранти тушонку приносили, їли разом з нами. Вони страшні були лише на фронті. Місцеві діти навіть займалися бізнесом – запальнички, всілякий дріб’язок вимінювали у них і продавали. Бувало, що й дівчата наші з ними гуляли. Але ж як попадався хтось зі зброєю, то розстрілювали. Євреїв цілою колоною, і малих, і великих, одвели на гору, я саме кози пас біля кар’єру. Пройшло сотні три людей, плакали. Там їх і розстріляли.
Коли наступали наші, на даху клубу Котлова німці поставили кулемет, зенітки - на місці нинішнього стадіону, вогненна стіна аж у небо здіймалася. Потім німці скомандували: “Хто не вийде з міста – буде розстріляний”. Вони палили всі села навколо та саме місто. Зостався лише дореволюційний будинок купця Тюркіна (нині – АВАЛЬ), навпроти нього – будівля колишнього пологового будинку і лікарня в районі зупинки “Млин”. Я дивився, як наші поверталися, де зараз заправка по дорозі на Світловодськ. Їхали на конях, тягли гармати, йшли у мокрих валянках, але все одно наступали”.

Ганна Ковтун, мешканка Великої Кохнівки, у 1941-му їй було 17 років:
“Поблизу аеродрому ми вночі копали окопи, бо вдень близько підлітали фашисти. Перший літак побачили у липні. Наші не йшли, а бігли, коли відступали. Аеродром замінували. Німці, як прийшли, виганяли всіх із окопів: “Рус Іван, ком-ком!”,- кричали, потім в траншею кидали гранату. Страшно було. Плакали, непритомніли. А вони - всі озброєні, здорові. Хтось із жінок вигукував: “Ми ваші, ми – ваші.”, а хто шептав: “Господи, не помагай їм”. Нас шикували, питали: “Комуніст?” (їх розстрілювали). Полонених заганяли у табір, де зараз ракетна бригада. Кидали їм через дріт дохлі коні, щоб вони їли. А ми приносили їм їсти, як німці дозволяли. Хто дуже вразливий, зразу відходив, бо дивитися неможливо: хто без руки, хто без ноги, ніхто їх не перев’язував.
Щоб не забрали у Німеччину, ми навмисно поробили собі рани. До самої кістки натирали тіло їдким каустіком, що аж рани гнили. Так порадив наш лікар Богаченко. Було дуже боляче, горіло все тіло. Але ж через папірець, який потім повісили на наші ворота, німці не заходили, бо боялися зарази. Хтось ховався в степу, на деревах, по закутках. Були у Кохнівці поліцаї, були й зрадники, підслуховували, де збираємося увечері, а потім прямо звідтіля забирали до Німеччини. Хто не хотів, копав собі яму, біля якої його розстрілювати.
1942 року я працювала на м’ясокомбінаті. Дозволяли поїсти, але додому нічого не візьмеш. До мене було німці приставали, а коли послала їх матом на німецькій мові, відчепилися. Колись заїхало дві критих машини з офіцерами. Ми думали, що забиратимуть у Німеччину. Але вони почали вантажити м’ясо. А за деякий час, коли машини поїхали, на підприємстві почався ажіотаж: хтось у накладній виявив напис: “Тут був Калашников”. Потім дізналися, що то у німецькій формі були партизани. Потрапляли нам в руки і підпільні газети. Знали, що фронт наближається, що нас звільнять. Неподалік від м’ясокомбінату розстрілювали євреїв і засипали землею чи вапном. Довго ще та земля “дихала”, бо й живі, й поранені потрапляли в такі могили.
Відступаючи, німці нас гнали на переправу: “На Днєпр! На Днєпр!” Аж у дорозі німець один старий каже: “Перекидайте возик і ремонтуйте. На Днєпр – нє.” Ми познімали колеса, зробили вигляд, що поламалося щось. І колона пройшла. А ми позалазили в болото, одні голови стирчали. Раптом в небі – “рама”, німецький розвідник. Помітив нас і почав поливати вогнем із кулемета. Хто загинув, кого поранило. Згодом тихо стало: ні наших, ні німців, курей не чути, худобу і собак перестріляли. А зі мною було щеня. Почало гавкати, і зразу ж побачили, що на коні німець повз кладовище скаче, з блискучою кокардою, при погонах. Мама захвилювалася: “Придави собаку, втопи її, зараз всіх постріляє”. А він зупинився, став на стремена: “Товариші, рідненькі, почекайте, за кілька хвилин наші будуть тут”. То був радянський розвідник. Поїхав. Ще за півгодини почули чужу мову. Купа німців, видно, із госпіталю тікала до Дніпра. До зорі просиділи у болоті, потім повернулися брудні додому. Дивимось, біжить низенький такий молодий солдатик, груди – в орденах. “За Родину! За Сталина!”, - кричить. Сидимо, трусимось, бо у городі за сараєм німець причаївся з автоматом, ледве сестру не вбив. Наші там його й порішили. Радянські солдати йшли зморені, казали, що не їли вісім діб – не встигала польова кухня. Дали їм курей, відро молока, виклали всі харчі. Швидко похапали і пішли далі на фронт, а разом з ними - і чоловіки з нашого села. Коли сіли на аеродром радянські літаки, сільрада послала мене туди куховарити. Там зустріла своє кохання – Сашу Яблонського. Старший лейтенант, щойно випустився зі школи. Ми одружилися. Він навіть не знав, що я вагітна - разом зі своєю ескадриллю не повернувся з одного із вильотів”.

Галина Пономарьова, мешканка Кременчука, у 1941-му їй було 16 років:
“Дев’ята школа була там, де вертольотне училище. Коли виносили наші парти із класу, дев’ятикласники переймалися, чи повернемось до цього гарного кабінету з паркетною підлогою.  Ми ще не знали, що в школі буде госпіталь. У міськкомі комсомолу нас відправили збирати урожай. Там ми згуртувалися і пробули аж до евакуації, радилися, що будемо робити, коли вступлять німці. Нам з мамою не вистачило сил покинути місто, після другого бомбардування на півдорозі повернулися. Народне ополчення місяць тримало фашистів. Загинуло безліч людей - не могли переправитися, коли німці притиснули їх до Дніпра.
Першого фашиста я побачила у сусідському дворі з автоматом, у касці та довгому сіро-чорному плащі. Досі охоплює жах, коли бачу на комусь такий плащ. Вулицю заполонила військова техніка. У людей вигрібали молоко, кури, яйця. Гвалт був страшенний. На нашому будинку повісили табличку, що живе тут якийсь великий чин, але нікого не селили з півроку, поки не взнали, що такого офіцера давно немає в місті. За цей час нам з однокласниками вдалося налагодити підпільну роботу. Слухали радіоприймач, писали зведення Радянського інформбюро на листівках, розклеювали їх. Особливо важливе було повідомлення, як розбили німців під Москвою. Згодом зробили друкарський верстат. Листівок було небагато, але це спровокувало облави. Ночами переховувалися в сусідів у тирсі. А колись вдома мама сховала мене у комірчину серед мотлоху. Німці пройшлись по кімнатах, а поліцай поліз саме у ту комірчину, та німець сказав: “Іван, век, век”, і вони пішли геть. За якийсь час у двері знову постукали. Я сховалася за діжкою у погребі. Один шомполом потикав у комірку, посвітив у погріб ліхтариком. Не помітив. Під час третьої облави тієї ж ночі я сиділа на горищі, бачила через віконце, як німці шастали по садку, прострілювали кущі. Потім щоночі ховалася у ямі. Там і здоров’я втратила.
У районі Будинку торгівлі тоді розташовувалася Міська управа, навпроти - друкарня, неподалік - гестапо. Там, де переговорний пункт, був кінотеатр “Колізей”. На розі нинішніх вулиць Леніна та Гагаріна діяв театр, там, до речі, працювали дорослі підпільники. Влаштували німці й казино поблизу центру. Шкіл не було. Бачили колони наших полонених, кидали їм харчі. Там ішли й військові лікарі, жінки, чоловіки. Мама якось потрапила у натовп, за яким погнався вершник-конвоїр, котрий стріляв по людях. Думала вже, що вбили її. Обійшлося.
Якось перед наступом нашої армії у двір заїхали на підводі люди у фашистській формі. В хату не заходили, а все щось весело так белькотіли по-німецьки. Чула, як мама їм сказала тихенько: “Німці себе так не поводять, менше смійтесь. Он коняка у вас відв’язалася…” То були радянські розвідники.
Коли фашисти відходили, вигнали всіх із хат і палили їх. Особисто гібітскомісар з вівчаркою ходив по дворах, командуючи: “Век, век, на переправу!” Ми, шоковані, стояли і дивилися, як горів будинок. Я встигла на сараї повісити старі ходики, і написала: “Тату, нас угнали”. Не знаю, як ми уцілили. На зорі сиділи причаївшись, почули, як гукає хлопчик: “Люди! Вилазьте, наші прийшли!” У нас нічим було їх пригощати, солдати самі роздавали дітям то цукор, то сухарі. А ми несли їм айстри”.

(Редакція вдячна всім, хто допоміг у підготовці матеріалу, а також за фотографії – Анатолію Бишенку).