"Ми це переживемо і будемо жити далі"

– Анно, як це - весь час жити під загрозою обстрілу?
– Живемо потихеньку. Всі справи намагаємось робити зранку, оскільки останнім часом сирени і обстріли здебільшого в обідній час. Встаю дуже рано, вигулюю Арту, роблю бігцем найнеобхідніші покупки і інші справи... Оце зараз напекла пиріжків.  А в обід починаються попереджувальні сирени - треба спускатися у сховище, яке розташоване тут же, у підвалі нашого будинку. Таких сирен може бути кілька на день. Тож іноді під час сирени просто виходимо у під'їзд - там безпечніше, ніж у квартирі. Біля дверей завжди стоїть сумка з необхідними речами, документами, ліками. В перші дні було трохи важче - не працював муніципалітет, банки, пошта, аптеки... Зараз все до певної міри налагодилося, всі проблеми вирішуються, звісно, наскільки це можливо під час війни.
– Відомо, що багато мешканців півночі  Ізраїля виїхали у порівняно безпечний центр країни...
– Так, в перші ж дні вивезли практично всіх дітей. Я вважаю, що це абсолютно правильно – не слід їх травмувати цими сиренами... Але більшість дорослих повернулися згодом. Хтось працює, хтось просто сидить вдома. Ми з Михайлом вирішили, що нікуди звідси не поїдемо. І кота з собакою ні на кого полишити,  і взагалі – це наша країна, наше місто, чому ми  повинні звідси їхати? Якщо вже так випало нам – то переживемо цей період разом з усіма мешканцями міста... Як вся країна - так і ми.
– Так трапилося, що один із полонених ізраїльських солдатів є вашим сусідом?
– Так, ми зовсім недавно мешкаємо в цьому будинку, і бачили хлопця кілька разів. Тут живуть його батьки. Дуже мила, інтелігентна, приємна сім’я.  І дуже гідно, витримано поводяться, враховуючи таке горе, яке вони переживають. Правда, їх не залишають наодинці з цим горем. Перші дні важко було протовпитися до будинку через цілий табір репортерів з усього світу, які тут були і день, і ніч. А зараз щодня, весь час хтось відвідує цю сім’ю - однополчани сина, високе армійське керівництво, міністри...ну, хіба що прем’єр ще тільки не був... Вся країна підтримує, переживає це разом із сім’єю.
– Ви спілкуєтеся з сусідами, друзями, земляками. Які настрої у людей, що кажуть з приводу всієї цієї ситуації?
– Переважна більшість поводяться спокійно, без жодних ознак якоїсь паніки. Всі розуміють, що армія робить дуже важливу справу, і вірять в  нашу перемогу. Тільки цього разу справу треба довести до кінця, до повного розгрому терористів. Я взагалі вважаю, що треба було з самого початку відповідати  їм  дуже жорстко. І, раз вже нема іншого виходу, ніж воювати – треба воювати до перемоги.
– Анно, а як ваші тварини поводяться у цій незвичній для них ситуації?
– Коли була перша сирена, кіт увесь настовбурчився, шерсть стала дибки... Арта теж почала виявляти ознаки тривоги. Ми з нею спустилися у сховище, а кіт залишився. Я дуже переживала за нього, а вже наступного разу загорнула його в ковдру і взяла з собою. Тепер вже і тварини дещо звикли, кіт під час сирени  просто кудись ховається і спить, а Арта одразу біжить до дверей і перша спускається вниз. Всі сусіди її пропускають на сходах. Звісно, для тварин це теж неабиякий стрес. А ще на вулицях стало багато покинутих тварин. Ця проблема мене теж хвилює.
– Як змінила ця ситуація ваше ставлення до країни, до людей?
– Знаєте, за шість років, прожитих тут, я прикипіла душею до цієї країни. А  війна, мені здається, ще більше згуртувала людей. Всі намагаються триматися разом, спілкуватися, якось допомагати один одному. З першого дня війни телефон не змовкає. Телефонують однокласники, друзі, знайомі, намагаються запропонувати якусь допомогу, переконують переїхати до них тимчасово, щоб перечекати ці нелегкі часи... Але я всім подякувала і відмовилась від цих пропозицій.  Ми сильний народ, сильна країна. Ми це все переживемо і будемо жити далі. В цьому я впевнена.

Віталій Заїченко, фото Лілії Заїченко з Тель-Авіва, спеціально для 'Телеграфа'