“Сталінський диверсант”

Цей повний гідності чоловік скидається на старого хворого козака – немічного, але відважного. Торік він святкував День Перемоги разом з ветеранами, а тепер втратив зір, лежить у ліжку. Він стомлюється від розмови, але дотепно жартує, видаючи свою молодецьку вдачу.
“Я був десантований у тил ворога в ніч з 19 на 20 вересня 1942 року в якості перекладача після курсів у інституті іноземних мов Червоної армії. На Тушинському аеродромі, куди нас направили із Штабу Західного фронту під Москвою, відправкою командував один із латишських стрілків, які у громадянську були охоронцями Леніна. Попередили, що парашут напівавтоматичний, за кільце смикати не треба. Друг спитав: “А як не розкриється?” “Ну прийдеш заміниш”,- каже інструктор. Це - мій єдиний стрибок з парашутом і навчальний, і бойовий.
Була ніч, але місяць - повний ясний. А ми тільки: “бульк” із літака, “бульк”... Відчуття таке, ніби упав у чорнильницю. За кілька хвилин круто запахло сосною і болотом, а потім – “стук” під ногами – земля свята: маленька, як ополонка, галявина серед вікового лісу. Свистом, умовними сигналами зійшлися. У групі були добрі розвідники, а головне – слідопити, отож за тиждень натрапили на своїх”.

Іван Маценко каже, що коли Жуков і Рокосовський звільняли Білорусію, там були цілі райони, де діяла радянська влада: обробляли землю, сіяли хліб, молотили, мололи, пекли, одним словом – жили. Партизанським загонам допомагали зброєю, вибухівкою, патронами. А вони - продовольством і розвідданими. Довелось зустрічатися і з легендарним Сидором Ковпаком, який ішов із брестських лісів на Карпати. Відомий письменник Петро Вершигора, який був у нього начальником розвідки, описав ті героїчні часи у книзі “Люди з чистою совістю”. Партизанами були звичайні білоруські селяни та червоноармійці, які втекли з полону. Група офіцерів і солдатів, до якої входив 19-річний Іван Маценко, складалася із 40 осіб і була десантована у трикутник – Брест-Барановичі-Лунінец. Її задача полягала у виявленні чисельності ворожих гарнізонів, місць їх дислокації, озброєння. Друга задача - підрив ворожих ешелонів, заводів, фабрик, якими заволоділи німці. Отже, це були не лише розвідники.
“А як же? Це була агентурно-диверсійна група, - каже Іван Антонович. Нас називали і “сталінськими диверсантами”, і бандитами. Ті дані, які приносили агенти, передавали командуванню в Москву. У нас була маленька похідна рація “Север” з великим діапазоном: діставала з Бреста до Москви. Під Барановичами є містечко Остров, там я залучив чоловіка, який працював у конторі, доставляв нам документи. Я їх і перекладав, а також перекладав свідчення полонених німців, коригував вогонь, як наші бомбили Барановицький аеродром. Було безліч засад у лісі, у селах. На те й війна: хто кого вб’є. Багато полягло нашого брата, багато й їхнього...

...Якось глибокої ночі треба було перейти дорогу з Лунінця до Бреста через Пінськ. Групу залишив на узліссі поблизу села в районі Ганьцевичів, і з трьома бійцями пішов у розвідку. За це, звичайно, могло влетіти: командир мусив залишатися з групою, чого ти прешся сам, коли у тебе бійці є?! Ото – молодість. Ми смерті абсолютно не боялися, ставилися до неї стоїчно. А що ж: як учора вбили когось, то сьогодні, можливо, твоя черга?
Доходимо до крайньої оселі. Село наче вимерло, ні чичирк, десь вогник блимає - лучина. Від сараю - дріт до стовпа, серед двору висить ланцюг: собака зачинений. Вигулькнули з-за сараю, палець – на спусковому гачку (духом відчули, що десь сидять, падлюки). Йдемо нечутно у темноті. Звичка ходити з осторогою залишилася на все життя. Досі відчуваю, коли хтось іде за мною і дивиться в потилицю: обов’язково озирнусь чи пропущу його.
...Йду до стовпа, здається, що ось рукою дістану. Раптом поряд – довга черга кудись угору, а іскри з автомата розсипаються у мене на грудях. У голові не стало нічого, бо мозок у таку мить відключається. Мене з бійцями вихором кинуло у кущі, які помітив лівим оком. За нормальної обстановки не встиг би. Щосили кинулись у ліс. А по слідах – страшна стрілянина! Обернешся на коротку мить, даси чергу і знову мчиш. Та думаю: “Сукини сини! Чому мовчите?! Невже не допетраєте відстрілятися з “дєгтярьова”?!” Аж чую, танковий кулемет забалакав. Молодці. Противник покинув переслідування і ми були врятовані.
Отак думаю собі, чого мене не вбило? Недавно написав землякові у Решетилівку: “Можеш вірити, можеш – ні, земляче, але це було зі мною насправді. Я й на страшному суді скажу, що було саме так”. Певне, німець за стовпом задрімав, бо була відлига, автомат лежав на руці і дуло було направлене угору. А коли почулося наше “шурх-шурх”, він розплющив очі: привиди пливуть, от палець інстинктивно і натиснув на спусковий гачок, а черга пішла вгору понад головами. Хоча, то міг бути і наш чоловік, який навмисне стріляв угору, коли побачив, що свої. Хіба начальство знатиме, куди стриміло його дуло? Серед поліцаїв було багато наших людей, ми засилали агентуру у ворожі з’єднання”.

“У партизанській справі розвідка - половина успіху. Значення її, мабуть, ще більше, ніж у регулярній армії”.

(Петро Вершигора, “Люди з чистою совістю”)

Старший лейтенант Маценко провів майже два роки диверсійно-розвідницької роботи в глибокому тилу. 18 липня 1944 року під час з’єднання з Червоною Армією обмінявся з одним старшиною своїм маузером на його офіцерський 'ТТ' на знак фронтового партизанського братства. “Гарний пістолет центрального бою, з ним я й вийшов із тилу з тими, кого закидала туди Москва,- згадує ветеран. - Потім знову курси, фронт, служив помічником начальника розвідки 329-ї дивізії. Був учасником штурму Берліна. Але зустрів Перемогу у Празі, бо Йосип Віссаріонович на 90 градусів повернув І Український фронт на Чехословаччину - Прага повстала, їй треба було допомогти. Було тепло-о-о, бузок цвів, пахли сади, місто стояло ціле-цілісіньке - ні цеглини не розбито. Не те, що Варшава чи Берлін – саме каміння. Магазини цілі, “випивону” – скільки душа бажає, закусон, що треба! Чехи вітають нас, обнімають: “Братушка, нєх жиє Руда Армада!” Ще й ночував у чеха, який воював із Чапаєвим ... і Петькою.
Доклигав до сих пір і не можу повірити, що я на цьому світі. Пройшов війну і лише раз був поранений. Ще на Ленінградському фронті на початку війни в руках розірвалася ворожа міна, пошматувало, однак кістку не перебило. Маю орден Червоної Зірки, Орден Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі. Найдорожча – “Медаль партизану Вітчизняної війни І ступеня”. Оце і всі мої нагороди. Я належу до людей, про яких кажуть: “питають як з розумного, а платять як дурному”. Та й не дуже ображаюсь: що б не мав – з собою не заберу. Ми билися і віддавали життя, хай тепер наші внуки, правнуки оцінюють, порівнюють, хай слухають і вибирають. Скільки я про війну писав, скільки живу – думаю про це і воно висить наді мною. Перегорнута не одна сторінка. І знову я не відкриватиму цю книгу. Зморився. Спасибі Богу святому, що я побув на цьому світі. Оце і все...”

Рукописи, статті, листи письменників, бойових друзів Іван Маценко передав у міський архів, де нам дозволили їх переглянути.

“С Днём Победы, дорогой Иван Антонович, наш партизанский друг. Шлю тебе самые лучшие  пожелания, которые ты заслужил в войну. Все невзгоды и лишения достались нам, чтобы дождаться этого дня. Пусть это никогда не повторится. Я вас не забуду, друзья мои, до конца моих дней.

С уважением Ольга Гончарова, Высокое, Брестской области, 1982 год”

Серед рукописів – захоплююче оповідання про розвідника Володю Ланця. Із листів стало зрозуміло, що він – реальний герой.

“Я, брат, болею. Годы войны дают о себе знать, особенно мне, перенесшему такое тяжёлое ранение, во время котрого потерял много крови. Уходя от противника, просил товарищей застрелить меня и спасаться самим, а они тащили меня с собой. Чудом остался жив благодаря нашому другу врачу Сашке Халаджаеву. Приходилось быть и пулемётчиком, и миномётчиком, и минёром. На личном счету имею три спущенных с рельс воинских эшелона с живой силой, техникой врага. Когда вручили мне пулемёт Дегтярёва, то участвовал в спуске ещё 12 эшелонов, участвовал в разгроме гарнизона “Вавуличи”. Когда соединились с Красной Армией, никакая комиссия не принимала, но всё равно пошёл на фронт. Восемь километров не дошёл до Берлина – открылись старые раны. Тогда меня и комиссовали.
У меня всё. Вам и Вашей семье – искренний боевой привет.

Володя Ланец, Телеханы, Брестской области, 1982 год”

Чи побачать колись люди ці неопубліковані матеріали? Іван Маценко на це сподівається.