Кременчук 1941-1943 р.р. Таким було окуповане місто

Після вересня 1943 року у Кременчуці залишилося лише 42 неушкоджених будинки. За часи окупації населення міста зменшилось на дві третини, але у кременчужан вистачило сили духу підняти зі згарищ нове місто. У післявоєнних генеральних планах відбудови головною була ідея створення соціалістичного, а не відродження старого, буржуазного Кременчука. В результаті, ми живемо у молодому місті без архітектурної історії. Яким був окупований Кременчук, “ТелеграфЪ”  з’ясував за допомогою співробітників міського краєзнавчого музею.

Війна зруйнувала Пушкінську народну аудиторію, яка з’явилася у Кременчуці ще наприкінці ХІХ століття на вулиці Городовій (зараз – вул. 29 вересня). Тут працювала бібліотека, влаштовували театральні вистави, художні виставки, концерти.
На місці Народної аудиторії у 1975 році збудували швейну фабрику.

У 1941-43 роках у приміщенні будинку Червоної Армії (до 1927 р. – міської думи) працювала німецька управа міста. На другому поверсі була штаб-квартира офіцерського складу, щось на зразок готелю для вищих ешелонів. Коли фашисти відступали, будинок Червоної Армії було зруйновано. Зараз на цьому місці Будинок торгівлі.

За свідченнями старожилів, у приміщенні нинішнього відділу охорони здоров’я під час окупації був штаб гестапо. В архівах краєзнавчого музею ми не знайшли ні підтвердження, ні спростування цих даних.

У 1941 році у цьому приміщенні облаштувалося німецьке управління поліції. Очолив його кременчужанин Фаренюк, колишній директор однієї з міських шкіл. Поліціянти організовували облави, арешти, відправку українців на роботи у Німеччину, підтримували порядок у місті на фашистський лад.
У радянські часи у колишньому будинку купця Селаєва, місцевого фабриканта-кондитера, розмістилася міська міліція. Зараз тут офісний центр.

29 вересня 1943 року над зруйнованим приміщенням кременчуцької друкарні капітан Червоної Армії Шота Гогоришвілі підняв червоний прапор перемоги. Вулицею Леніна урочистим маршем пройшли воїни шостої повітряно-десантної армії, яка брала участь у звільненні Кременчука. Друкарню не відбудували, а вона була однією з найбільших в Україні. На  цьому місці  встановлено пам’ятник “Воїну визволителю”.

У 1942-1943 роки у приміщенні нинішнього адмінбудинку меблевого комбінату (вул. Коцюбинського,5) була в’язниця, в якій німці утримували комуністів, активістів та учасників антифашистського руху, партизан. Очолював цю установу українець Загорулько. Звідси полонених під конвоєм вивозили на Піщану гору на розстріл. Поруч знаходилася комендатура поліції.

На протилежному від театру боці вулиці знаходився будинок “капіталістичного типу”, так у тридцяті роки жартували кременчужани. Була ідея збудувати 125-квартирний “будинок соціалістичного типу” без кухонь у квартирах, проте з громадською їдальнею, дитячими яслами, перукарнею і т.д. Однак експеримент виявився невдалим і проект заборонили. Натомість звели типовий будинок, який став найбільшим у довоєнному Кременчуці. Війна зруйнувала цей зразок конструктивістської думки. У 1949-1956 році будинок відродили у стилі архітектури 50-років.

В роки окупації в приміщенні школи №4 (зараз сш.№19) розмістився 119 батальйон СС і шпиталь. Померлих есесівців хоронили на шкільному дворищі. Як згадують очевидці, коли фашисти відступали, то розрили могили і забрали з собою останки співвітчизників. Мовляв, не годиться німецькій еліті, а саме такі служили в СС, спочивати на українській землі. 

Війна забрала у кременчужан головний центр культурного життя – кінотеатр “Більшовик”, до революції – “Колізей”. Він мав високий зал з партером, ложами і галереєю.
На місці знищеного кінотеатру згодом збудували житловий будинок, на першому поверсі якого розмістився переговорний пункт.

У довоєнні часи на місці “МТ-Банку” був виконавчий комітет міської  ради. Під час окупації німці влаштували там сільгоспкомендатуру, яка забезпечувала продуктами військові частини, розквартировані у Кременчуці. Щось перепадало і місцевим, німці видавали харчі робітникам та конторникам. Будинок не зберігся.  

У часи війни у приміщенні залізничного технікуму був один із шести концтаборів. Тут утримували поранених військовополонених.

До війни у цьому будинку на вул.К.Лібкнехта (зараз вул.К.Маркса) був Театр мініатюр. З 1941 по 1943 – біржа праці. Влаштуватися на роботу в окупованому Кременчуці без спеціального направлення з біржі, за словами старожилів, було неможливо. Зараз у театрі квартирують ательє 'Мальва' та перукарня 'Каприз'.

У війну до окупації Кременчука у приміщенні індустріального технікуму (до революції – притулок, збудований на кошти мецената Чуркіна) знаходився шпиталь та штаб 297 стрілецької дивізії, яка захищала Кременчук. Зараз тут професійно-технічне училище №26.

Меморіал “Вічно живим” встановлено на місці концтабору №2. Фашисти організували його у 1942 році. Тут розстріляли 12 тисяч чоловік.

Війна частково зруйнувала і електростанцію, збудовану ще наприкінці ХІХ століття для того, щоб містом бігав електричний трамвай. Через двадцять днів після звільнення Кременчука електростанція знову дала струм.

А звідси кременчуцьку молодь відправляли на роботи до Німеччини. На місці нинішнього стадіону  АТ “Кредмаш” раніше був цирк. Під час окупації фашисти перетворили приміщення цирку, розраховане на дві тисячі глядачів, на збірний пункт для підбору робочої сили. Відступаючи, німці зруйнували і цирк, і міський драматичний театр, розташований поруч. У післявоєнні роки театр та цирк відбудовувати не стали, в результаті вулицю Театральну перейменували у вулицю імені Шолом-Алейхема, а після першого польоту людини у космос – назвали на честь Юрія Гагаріна.