Коні хочуть їсти

Шановні коні, «сподіваємося на взаєморозуміння»!
Можливо, ви навіть не знаєте, але в Кременчуці існує дитяча кінноспортивна школа «Фаворит».  Вона не така відома, як футбольні клуби, але дуже  живуча. Виникла школа  23 березня 1989 року. Жила спершу під крилом комсомолу.  А працювали у школі коні, врятовані з кременчуцького м’ясокомбінату. Це  сумна  історія.  Свого часу в Кременчуці, на базі колгоспу ім. Мічуріна (село Піщане),  існувала дитяча  кінноспортивна секція. Там було з десяток  гарних коней – російські та орловські рисаки, англійська чистокровна та навіть  представники рідкісної  важкої  брабантської  бойової  породи – на брабансонах колись їздили французькі мушкетери, а потім - важкі драгуни. Секція ця існувала, аж поки не розвалилася. Тренери втекли.  Про коней забули. Два місяці  вони простояли голодні на конюшні, а потім колгоспне керівництво гамузом здало їх на м’ясокомбінат – нема коней, немає проблеми.
Але група ентузіастів-романтиків  все-таки врятувала  кількох коней.  Зробити це вдалося  завдяки допомозі колишнього директора м’ясокомбінату Анатолія  Івановича  Пильника.  З  дивом  врятованих коней  і почалась  кінноспортивна школа «Фаворит».  У 1991-му вона ледь не загинула. Комсомол наказав довго жити, фінансування припинилося. Тодішня директор школи втекла, кинувши конюшню.  Коні стояли голодні. Зрештою  їх почали  годувати  краденим  сіном – траву косили та перевозили бричкою  вночі.  І коні вижили.
Пройшло 16 років. І ситуація повторилася. Коням знову нічого їсти.  Фінансують школу з міського бюджету – вона є структурним підрозділом міського комітету з фізичної культури та спорту.  На 2007 рік  міськвиконком виділив коням на харчування 12 225 гривень.  Директор кінноспортивної школи  надіслала своєму прямому керівнику – голові спорткомітету пану Мазуру -  доповідну  записку.  У ній директор вказала норми конячого харчування та  надала  розрахунки – виділених 12 225 гривень коням вистачить  на шість місяців.  Причому їстимуть вони переважно сіно –  на солому та висівки з таких коштів не розженешся.  У своїй  доповідній записці директор кінноспортивної школи «Фаворит» нагадує, що «кінь – жива істота, і вимагає фуражу щодня».  Відповідно,  директор просить міську владу  виділити ще 16 036 грн., щоби коні їли все-таки щодня, а не раз на дві доби.
Влада відповіла. До школи надійшов лист № 01-14/269, підписаний віце-мером паном Биковим. Готував лист голова міського спорткомітету пан Мазур.  Листом  директору кінноспортивної школи пані Матвєйчук  повідомляють, що «здійснити додаткове фінансування на утримання та придбання спортивного інвентарю, обладнання та кормів у теперішній час немає можливості».  Закінчується  лист оптимістичною фразою: «Сподіваємося на взаєморозуміння».
Звісно ж, взаєморозуміння  потрібне.  Але як досягти його з конями?  Коні без їжі помирають. З взаєморозумінням чи без нього.

Старий солдат           
Будулай – найстаріший і найнадійніший кінь у школі.  Він – як старий солдат – іде і у вогонь, і у воду.  Коні бачать погано і темряви бояться.  А Будулай – не боїться.  Він і вночі возив бричкою  сіно, яким годували голодних коней у далекому 1991-му. 
Зараз Будулай старий, навіть старечою крупкою вже  вкрився. А колись був красенем. До того ж, з солідним  родоводом. Його татусь – чистокровний російський рисак Абакан.  Щоправда, мама – просто легковажна кобила Циганка, з якою породистий тато необачно загуляв. До Кременчука Будулая привезли з кінного заводу.  Він працював у кінноспортивній секції.  Після  закриття  кінноспортивної  секції,   його – разом з іншими  конями - здали на м’ясокомбінат. А потім директор м’ясокомбінату Пильник його врятував. Кажуть, упертий кінь три доби простояв біля воріт м’ясокомбінату – чекав, поки його випустять на волю.  Жоден з охоронців так і не зміг відтягти уперту конягу  від воріт та загнати до загону.
Будулай – везунчик. Він і з м’ясокомбінату врятувався, і від конекрадів втік. Якось його вкрали з кінної школи, завели аж у Крюків. Там міліція наполохала крадіїв, вони втекли, а коня кинули. Ну що? Старий кінь йшов усю ніч – через міст, через Кременчук, через водоканал. А на світанку  вже стояв під  конюшнею на Молодіжному та іржав: «Жрать дадите?!» - саме так переклали його іржання конюхи.
Будулай і сьогодні нічого не боїться. Навіть петард, які хлопці кидають йому під ноги. Тому саме він і цього року возитиме бричку на святі Весни.

«Крыша» від  Януковича!
Це страшенно сентиментальна історія. Український прем’єр, який плутає Анну Ахматову з Анною Ахметовою, а  кота Ваську з  ведмедем  Мішкою,  все-таки  допоміг кременчуцьким  коням!  У 2003-му «ТелеграфЪ»  писав  дуже жалісний матеріал про катастрофічний стан кременчуцької кінноспортивної школи та про її конюшню, в якій дах  реально провалюється, а через дірки сніг сиплеться.  Міська влада тоді не просльозилася, і грошей на ремонт  не дала.   Дах і далі провалювався. Зрештою, директор школи поїхала до Києва, прямо до приймальні тодішнього прем’єра  Януковича.  Повезла листа та газетну статтю.  І що ви думаєте?  Через місяць-другий до Полтави (область все-таки) прибула грізна комісія з Києва – перевіряти, як губителі коней знищують дитячу кінноспортивну школу!  Ну що? Потрапили губителі під важку прем’єрську  «длань».  Відповідно, по крихтах, але  знайшли кошти на ремонт даху в конюшні.
Пан Янукович  знову прем’єр. То, може, кременчуцьким чиновникам варто було б самостійно – без стусанів зверху -  знайти кошти на ремонт  стін у конюшні?  І вчасно  продемонструвати свою  відданість  грізному  прем’єру.

«Все лучшее – детям!!!» - сказали кременчуцькі  чиновники. І забули виділити кошти на ремонт конюшні, яка валиться на очах.

Службові коти
У конюшні, окрім коней, живуть три кошеняти. Вони на самозабезпеченні – полюють на щурів та мишей.  Чемпіон серед них – пухнастий трикольоровий. Позувати не захотів – шифрується.

Фенол і коняча печінка
Коли коней взагалі нічим годувати, виручає «Укртатнафта» -  безкоштовно звозить на стайню траву, викошену на території  підприємства.  Але  малим  лошатам та жеребним кобилам цю траву не дають - навіть коли більше нічого їсти.  Бо  фенол, яким просякнута «нафтова» трава, нищить  конячу  печінку.  От і доводиться вирішувати – чи голодом коней морити, чи годувати ядучою травою.

Будівництво підступило до кінноспортивної школи впритул.  За генеральним планом на місці конюшні має стояти багатоповерхівка.  Куди тоді подінуться діти та коні, на яких вони їздять, невідомо. Між тим, міська влада планує витратити 50 000 грн. на проект реконструкції конюшні, яка невдовзі  буде знесена. В той самий час влада не знаходить 16 000 грн. на харчі  коням, які потрібні вже сьогодні. Навряд чи це можна назвати доцільним використанням бюджетних коштів.

Наш Гном – чемпіон!
Цей невеличкий вороний коник при народженні отримав горде ім’я  Гром!  Тато його – олімпійський чемпіон,  а сам  він – представник  шанованої породи – української верхової.  І світило Грому блискуче майбутнє  видатного  спортивного стрибуна.  Але він, бідолаха, не вийшов зростом, на кінному заводі  його вибракували.  Розігралася  справжня  коняча драма, і в результаті опинився наш породистий коник у непристосованій кременчуцькій школі.  Тут конюхи-дотепники перейменували Грома у Гнома.
Нехай собі конюхи жартують.  Зате наш маленький Гном разом зі своєю 15-річною хазяйкою Анютою  Лаврентьєвою у 2005 році на Четвертих  літніх іграх з кінного спорту (Львів) узяв призове місце в конкурі!
І не один Гном у школі  такий розумник. Новатор (не в кадрі)  теж  і Кубок  Миргорода брав, і на Кубку Ковпака  призи добував.

Єдина окраса старої конюшні – призові кубки та портрети  індійських красунь – незламний  тренер пані Полковникова обожнює сентиментальне  індійське кіно.  Тож бідні красуні синіють на промерзлих стінах.

Прощання з Демісом
Цей білявий симпатяга – шетлендський поні Деміс. Страшенно породистий.  До Кременчука його привезли з Рибінського  інституту  конярства.  Малим він був зростом з цуценя  вівчарки.  Потім виріс. У 2003-му він  позував «Телеграфу» - ми писали жалісний матеріал про те,  що породистому  поні потрібна  наречена.  Демісу подобалось  позувати для весільного  оголошення.  Він страшенно кокетував, показував у камеру язика  та веселився іншими, доступними коням, способами.
У 2007-му ми прощаємося з Демісом.  Він невиліковно хворий.  Отримав ревматичне запалення  копит. Йому боляче навіть стояти.  Коштів на його лікування кременчуцька школа не має – не передбачені у кошторисі.  Його відвезуть до Глобиного.  Можливо, там він якийсь час поживе. А, може, й ні.
Ревматичне запалення кінь отримав минулого, 2006 року.  Тоді вдарили страшенні морози.  А конюшня спортивної школи не опалюється  і не ремонтується – немає коштів у спорткомітеті.  Тож у  конюшні було «мінус сім».   Маленький Деміс не витримав.