Знамениті випускники

Багатьма сьогоднішніми випускниками у майбутньому обов’язково пишатимуться кременчуцькі школи. А ці люди з теплотою і вдячністю згадуватимуть свою першу вчительку, однокласників, останній шкільний дзвінок. Так само, як і ті, про яких ми розповідаємо сьогодні. На жаль, газетна площа не дозволяє нам за один раз розповісти про всіх відомих випускників кременчуцьких шкіл. Та головне, що усі вони пам'ятають своїх вчителів, а вчителі знають і пишаються своїми учнями

Закінчив школу № 9 1948 року. Наразі він - директор педагогічно-меморіального музею ім.А.С.Макаренка, кандидат педагогічних наук, заслужений працівник культури. Написав чимало книг про Антона Макаренка та його учнів. Видав 290 друкованих праць. Очолював різні педагогічні колективи Кременчука.

Так вийшло, що Велика Вітчизняна війна застала Петра, коли він навчався у педучилищі. Після війни була армія. А коли повернувся, педучилище не працювало. “Дев’ята школа, так само як і п’ята (нині – школа №29) були своєрідними довоєнними новобудовами, які уціліли під час окупації, - згадує Петро Георгійович. – До випускного класу я прийшов переростком. Був набагато старшим за своїх однокласників. Отож на перервах мене оточували з усіх боків, малі учні обліпляли, просили підняти чи покрутити кругом'. Найбільше запам’яталася школяру Петру Лисенку однокласниця Алла Левченко. 'Така хохотушка була', – пригадує він. Жаліє правда Петро Георгійович, що не знає її подальшої долі. 'Мав я і прізвисько, але зараз його не пам’ятаю. Це вже коли став директором, школярі називали Тарзаном. А тоді я так хотів мати вищу освіту, бути викладачем! Мені пощастило з учителькою російської (української, французької) мови Фросиною Федорівною Рівною, яка була ученицею Макаренка. Це вона мене спровокувала написати твір про Тичину у віршованій формі. Тоді, знаєте, модно було бути поетом.
Врешті-решт, із срібною медаллю закінчив школу, а потім екстерном – інститут. Навіть швидше, ніж сам Василь Сухомлинський, видатний педагог, який пізніше керував моєю кандидатською дисертацією і, власне, прищепив любов до Макаренка', – розповідає Петро Лисенко.
Нині Петро Георгійович – сивий літній (але статний) чоловік. Досі керує музеєм. Здебільшого, згадує, як доводилося наводити порядок там, де був занепад, або ж починати нову справу. Він грає на всіх музичних інструментах та володіє пензлем. У музеї висить намальований ним портрет Антона Макаренка. А ще він переймається нинішнім ставленням до особи Антона Макаренка, що змінюється у суспільстві з плином часу.

Закінчив школу №11 1974 року. Сьогодні він генеральний директор КП “Кременчукводоканал”, депутат міськради, ветеран праці, член-кореспондент Академії будівництва, кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня.

Вчителі та знайомі розповідають про Валерія як про дуже активного і позитивного учня. У школі він був хорошистом, більш схильним до гуманітарних дисциплін. Але доля розпорядилася так, що ось уже 23 роки він працює на технічному підприємстві, яким керує протягом дев’яти років. Однокласники пам’ятають, як Валера захоплювався футболом (до речі, це захоплення залишилося і донині). А ще Валерій Медведовський був солістом у шкільному вокально-інструментальному ансамблі. Перша виконана ним пісня – “Звёздочка моя ясная” групи “Цветы”.
Не обійшлося шкільне життя і без курйозів. Нині поважний і шанований чоловік колись теж був хлопчиськом, компанійським і відчайдушним. “Якось незадовго до останнього дзвоника у випускному класі ми вирішили виїхати на Дніпро відпочити, - розповідає Валерій Володимирович. - Відомо коли – під час занять. Уроки були зірвані. До речі, в нашій компанії тоді був і нинішній народний депутат Олександр Бондарчук, колишній мій однокласник. Наступного дня нас викликали до директора і на два тижні виключили зі школи (умовно, звичайно). Та за п’ять днів ми повернулися за парти, адже вчителі розуміли, що ми мусимо готуватися до іспитів'.
Директором 11-ї школи на той час була Єлизавета Максимівна Дроздова. Валерій Медведовський каже, що саме вона і інші педагоги школи виховали у нього почуття відповідальності, реального орієнтиру в житті, дисциплінованість. 'Це допомогло стати тим, ким я є. З 11-ю школою у мене пов’язані найсвітліші спогади, вона завжди була однією із найкращих у місті. Наш десятий клас був надзвичайно дружним. А завдяки чудовому класному керівникові Ользі Миколаївні Герасимовій наш клас ще більше згуртувався. Тепер щорічно в серпні ми зустрічаємось у школі, особливо на ювілеї. Із 36 випускників 34 отримали вищу освіту. Багато з них працюють керівниками великих підприємств, мають власний бізнес. Тішить те, що ми не загубилися у цьому житті і зберегли шкільну дружбу”.

Закінчив школу №20 1953 року. Зараз він генерал-лейтенант, начальник військової академії зв’язку Санкт-Петербурга, кавалер ордена Дмитра Донського, який вручив йому патріарх всія Русі Алексій.

Теща Олександра Кременчуцького, Вікторія Михайлівна Новикова каже, що пам’ятає його скромним, уважним сусідським хлопчиком. Був хорошистом у школі. Відчувалася в ньому гідність і доброта. Він завжди був вимогливим до себе і до інших. З дитинства прагнув стати військовим.
“Я працювала в Будинку офіцерів, - пригадує Вікторія Михайлівна. - Колись на танцях побачила його, 17-річного, у чийомусь військовому кітелі. І так він йому пасував! Одразу подумалося: бути цьому хлопцеві офіцером.
Тільки-но Олександр одружився з моєю донькою Наталею, з якою навчався в одній школі, його направили в Афганістан. Усі два роки він знаходив можливість телефонувати їй кожного дня”.
В рідному місті пан Олександр, буває нечасто, але однокласники не забувають його. Не менш пишається своїм учнем і школа. Вчителі називають його одним із найвідоміших своїх випускників.

Закінчив школу №28 1982 року. “Містер шлягер”, відомий співак та автор пісень
випустив кілька пісенних альбомів. Зараз вийшов його новий DVD-диск, на якому співака можна не лише послухати, а й побачити. Нещодавно з’явилася нова пісня Михайла Михайлова “Беслан”, присвячена пам’яті дітей, що загинули від теракту у Північній Осетії. Її можна послухати на його особистому Інтернет-сайті www.mihailov.ru.
 
Улюбленою вчителькою Михайла у школі була Любов Василівна, яка викладала математику. Найбільше не подобалася ... теж математика. Але з вчителькою було так гарно спілкуватися! А ось німецьку знав добре. Викладач іноземної мови Галина Миколаївна навіть брала Мишка на зустрічі з німецькими делегаціями (саме тоді вони будували тут газопровід “Дружба”). На підтвердження своїх добрих знань німецької Михайло заспівав нам у редакції куплет відомої колись пісні “Дружба фройндшафт”.
“Коли у кінотеатрі “Більшовик” почали показувати фільм “Женщина, которая поёт” з Аллою Пугачовою у головній ролі, - пригадує Михайло Михайлов, - я зранку робив вигляд, що йду до школи, а сам прямував до кінозали і цілий день по кілька сеансів дивився це кіно. Воно мені так подобалось, що я в 10 класі навіть влаштувався в Палац культури КрАЗ кіномеханіком, щоб зайвий раз його подивитися. Але злісно школу я не прогулював. Хіба що, коли допомагав продавати грампластинки в “Каштані”. Сам же мав найновіші пластинки, бо щотижня сідав на поїзд і їхав по них до Києва чи Москви. А вже потім вони з’являлися у кременчуцьких магазинах. Маю, до речі, власну колекцію з 3000 грампластинок.
У школі я брав активну участь у художній самодіяльності. Був ведучим і співав. Тепер, коли зустрічаємося із однокласниками, я щоразу даю їм концерти. Серед них - юристи, судді, перукарі, просто хороші люди. Мені приємно, що вони радіють моїм успіхам. Колись у вагоні-ресторані син однокласниці побачив мою афішу, а потім хвалився: “А моя мама вчилася з Михайлом Михайловим!”
Школа навчила мене насамперед доброті, виховала відповідальність та витримку. Я нічого не чекаю з неба, а лише завдяки наполегливості досягаю своєї мети”, – каже співак.

Закінчив середню школу №19 1966 року. Сьогодні він ректор Національного медичного університету ім.О.Богомольця, завідувач кафедри соціальних наук, доктор медичних наук, академік, член-кореспондент Академії медичних наук України, Заслужений лікар України, колишній міністр охорони здоров’я України, автор 500 друкованих праць, кавалер ордена Ярослава Мудрого І ступеню.

Перший клас Віталій закінчував у Монголії. Був хорошистом. Уже в Кременчуці в старших класах йому здавалося, що вчителька української мови Марина Федорівна недооцінює його здібності. Якось побачив її фото на міській Дошці пошани і аж прикро стало: вона відмінну оцінку йому поставити не може, а портрет її на головній площі міста красується! Тепер же знайомі дивуються, коли бачать його по телевізору: звідки у нього така гарна українська вимова?
У школі Віталій був хорошим спортсменом, на рівні України виборював бронзу в бігу на марафонські дистанції. Мріяв стати журналістом або математиком. Та мама Олександра Кирилівна, медик за фахом, переконала, що він має піти її шляхом. “Я дізналася про те, що він став міністром, із телевізійних новин, - каже Олександра Кирилівна, - розплакалася від радості: як це мій син міг сягнути такої висоти?! І одразу ж стали телефонувати знайомі, щоб привітати. Можливо, саме тоді я по-справжньому відчула, що мій син - знаменитий”.
Зараз Віталій Федорович займається вивченням проблеми СНІДу (доповідав на Асамблеї ООН з цього питання) та цукрового діабету, хоча сам за фахом – кардіолог. Ніколи не забуває рідного міста і в усі часи допомагав йому.