Велике переселення

До кількох кременчуцьких газет  звернулась  кременчужанка Марина Макарова.  Вона розповіла історію, яка має всі шанси стати прецедентом у Кременчуці.  Історія така. У  1997 році пані Марина купила двокімнатну квартиру у будинку № 13 на  вулиці Бутиріна. Вона давно мріяла придбати власне житло у центрі міста, бо працює у міському  Палаці культури,  а син вчиться у 20 школі.  Довелось докласти чимало зусиль і коштів, аби привести придбану квартиру до ладу.  Будинок на Бутиріна дуже  старий, але купували те, на що вистачало коштів.  Зрештою, квартира набула  симпатичного затишного вигляду. У ній почали жити. Аж раптом у грудні 2006 року пані Марину (як власника квартири) викликали до кременчуцького комунального підприємства  «Квартирне управління». Начальник управління пан  Обідчук  повідомив  їй,  що будинок № 13, де вона мешкає,  знесуть, як і сусідній - № 14/30.  На їхньому місці  філія «Придніпровські магістральні нафтопроводи» побудує нову багатоповерхівку для власних співробітників.  Керівник «Квартирного управління»  запропонував Марині Макаровій підписати заяву про те, що вона згодна на переїзд у провулок Кошового, 7 (район вулиці Московської). Їй пропонували теж двокімнатну квартиру у новобудові (будівництво не було завершене).  Заяву  Макарова не підписала – вона не хотіла переїжджати  із  центру міста.  На цьому розмова скінчилася. Майже через рік, у січні 2007-го, її знову викликав начальник «Квартирного управління». Цього разу він запропонував підписати Гарантійний лист, виданий КП «Квартирне управління».  У листі  «Квартирне управління»  повідомляло, що у зв’язку з відселенням  родині Макарових надається  двокімнатна квартира  у новобудові по провулку Кошового, 7; квартира «повністю проплачена», її здадуть в експлуатацію 30.03.2007.  Витрати по оформленню документів на квартиру та право власності на неї «Квартирне управління» перекладало на Макарових.
Марина Макарова  відмовилась підписувати  Гарантійний  лист.  Вона не хотіла переїжджати з центру міста, переводити сина в іншу школу та витрачати півтори години в день на переїзди з роботи та на роботу. Та й нова квартира  захоплення у Марини  не викликала. Дійсно, дім був новий – на відміну від її будинку № 13, але й тільки. До того ж, невідомо було, коли насправді завершиться будівництво і в якому вигляді Макаровим здадуть квартиру – про це «Квартирне управління» аж ніяк не хотіло говорити.
Марину, звісно, дратувала ситуація  з примусовим відселенням, але особливо вона не переживала – була переконана, що її захищає  право  власності.  Адже вона не квартиронаймач, який просто живе і користується державним житлом.  Вона – власник. Квартиру купила за власні гроші і лише вона має право  вирішувати, куди і коли їй переїжджати.

Аж раптом  чоловік Марини приніс додому газету «Вісник Кременчука» (№17) з невеличким  повідомленням  «Ветхі будинки знесуть».  Із замітки Макарови дізналися, що «Сесія міськради дозволила ЖЕПу «Центральне» списати два ветхі будинки.  А  22 родини мешканців цих  будинків уже відселили, надавши нові квартири (так повідомив депутатам начальник «Квартирного управління» Володимир Обідчук)».
Це вже був справжній стрес. Як списали?!   Як відселили?!   Навіть ні про що не повідомивши?  Макарови не  очікували, що такі речі можуть  робитися  у Кременчуці, яке видавалося  їм  досить нормальним містом.   Родина знову прийшла до начальника «Квартирного управління».  Цього разу розмова було короткою. Начальник управління підтвердив, що депутати міськради дійсно дали дозвіл на списання будинків № 13 та №  14/30.  Отже, будинки  будуть відключені від  електрики, газу та водопостачання. Стосовно ж Макарових, так вони можуть переїжджати на Кошового, 7, коли там завершиться будівництво. А якщо їм не подобається, то їхні справи.
З цим Макарови і прийшли до редакції «Телеграфа».  Надалі вже  газета  з’ясовувала, як це депутати  списали будинок з людьми?   І чому в  Кременчуці  це в Кременчуці не діє ані Конституція України,  ані  Закон «Про власність»? 

Депутатам  нецікаво
Найперше «ТелеграфЪ» отримав відповідне  рішення сесії (від 24 квітня 2007 року). Виявляється, депутати дійсно надали дозвіл на списання будинків № 13 та 14/30.  Рішення вмотивоване тим, що «комунальне підприємство «Квартирне управління» в повному обсязі здійснило відселення мешканців (22 сім’ї) ...за кошти  філії «Придніпровські магістральні  нафтопроводи» (ПДМН) в сумі 2 951 141,36  грн.».  Контроль за виконанням рішення сесія поклала на віце-мера  Порицького  та постійну депутатську комісію  з питань житлово-комунального  господарства. 
«ТелеграфЪ»  поцікавився у двох членів депутатської комісії, чи знали вони, коли давали згоду на списання будинків,  що  не всі мешканці  відселені?  Два різних депутати відповіли абсолютно однаково: «То не моя справа. Документи на сесію готував Обідчук, він повідомив, що всі відселені!»
«ТелеграфЪ» поцікавився у начальника квартирного управління пана Обідчука, чому він доповів сесії, що всі сім’ї відселені, хоча знав, що це не так? Начальник «Квартирного управління» відповів: «Я доповів на сесії, що всім мешканцям придбані квартири! Квартира, яку ми пропонуємо Макаровій, – прекрасна! У новому будинку! Що її не влаштовує?!»

Чудова квартира з секретом
Ми вирішили з’ясувати, що Макарову  не влаштовує  у «новій прекрасній квартирі»?  Першу половину претензій ми вже знали – жінка не хоче переїжджати з центру міста. Бо тут знаходиться школа дитини та її робота. До того ж, їй подобається власна квартира, вона витратила чимало коштів на її ремонт.   Крім того, пані Марину не влаштовує, що всі витрати на оформлення квартири та її приватизацію  «Квартирне управління»  перекладає на неї, хоча переїжджає вона не з власної волі.
«ТелеграфЪ»  все-таки  поцікавився житлом, яке пропонують Марині Макаровій. Як повідомив пан Обідчук,  будинок на Кошового, 7 зводить «Житлоінвест». Тож «ТелеграфЪ»  зв’язався з «Житлоінвестом» і поцікавився форматом квартири (цікавилась ним і сама Макарова).  Нам повідомили, що квартири в будинку № 7 мають склопакети, металеві вхідні двері, лічильники на воду та цементну стяжку підлоги – у такому вигляді зараз здаються практично всі нові квартири. 
Отже,  пані Марині доведеться  стелити підлогу,  встановлювати  міжкімнатні двері, завозити усю сантехніку, класти кахлі у ванній кімнаті.  Ну й, звісно ж, клеїти шпалери, білити стелю та робити  все-все-все. 

«Скока-скока?!!»
Скільки ж коштує такий фронт робіт?  На це запитання нам відповіла будівельна бригада, яка співпрацює  з  «Телеграфом».  Перш, ніж Марина Макарова зможе нормально жити у новій квартирі, їй доведеться  викласти  мінімум 10 тисяч  доларів.  А то й усі  15 тисяч.
Цікаво, а хто їх платитиме?  У  Гарантійному  листі (№ 01-20/29) – єдиному документі, який  «Квартирне управління»  пропонувало Макаровій -  про оплату ремонту немає  ані слова.  Там просто написано: «квартира повністю проплачена».  Але ж ніхто не роз’яснив Марині, що квартира проплачена  без підлоги, без сантехніки, без дверей, кахлів  та іншого.  Фактично, «Квартирне управління» приховало від неї  важливу інформацію.     Коли б Марина надумала заявити претензії, їй не було б до кого їх адресувати.  Адже у неї немає договору з «Житлоінвестом», тобто будівельникам  вона  нічого не може інкримінувати.  І «Квартирному управлінню» вона теж нічого не змогла б інкримінувати. Бо вони таки проплатили  квартиру.  Тільки не деталізували, у якому вигляді її проплатили.
І це не єдина дивна річ, яку вчинило «комунальне підприємство «Квартирне управління».

Дискримінація за списком
Офіційним порядком, від начальника «Квартирного управління»,  «ТелеграфЪ» отримав список відселення  мешканців  будинку № 13.  Ми  здивувалися, коли  не побачили у списку прізвища колишнього чоловіка  Марини  Макарової, прописаного у квартирі № 5.   Ну, от просто узяли чиновники  і не внесли  дядька  у список. А навіщо? Адже вони з Мариною розлучилися, тож йому потрібно давати (по закону) окрему квартиру.  А навіщо її давати, навіщо витрачатися?  Можна просто не внести чоловіка до списку.
Ще більше  ми здивувалися, коли побачили, що Марина Макарова внесена до списку як к/н – квартиронаймач.  Хоча вона – власник, бо купила квартиру за власні кошти.  Слухайте, яка дивна описка.  І така зручна для «Квартирного управління»!  Адже у квартиронаймача набагато менше прав, ніж у власника.  Квартиронаймач  квартирою просто користується. А власник нею володіє. Це дві великі різниці.
До речі,  кілька  сімей,  які проживали разом  в одній квартирі у будинку № 13, отримали при відселенні  по кілька квартир (на законних підставах).  Дивно, що  лише   колишньому чоловіку Макарової  «Квартирне управління»  відмовило  у наданні окремої  квартири  при  відселенні. Взагалі, багато тут дивного.
Тож настав час  послухати начальника  «Квартирного управління» пана Обідчука.

Велике переселення
А тепер настав час пояснити, чому ми назвали матеріал «Велике переселення».  На нашу думку, історія з Мариною Макаровою -  це сигнал, що велике переселення почалося.  Схема його досить прозора.  У центрі Кременчука вільного місця  практично не залишилося – окрім Придніпровського парку, але й він уже, кажуть, відійшов у розпорядження   знаменитому  винищувачу  міських  парків.  Отже, землі немає.  Але бажаючих побудувати собі  апартаменти саме у центрі міста чимало.  Як бути?  А просто.  За згодою з місцевою владою будинки на ласому шматочку землі визнаються  ветхими та  аварійними. Причому на цілком законних підставах. Адже будь-яку кременчуцьку  «хрущовку» можна визнати ветхою.  Начальник відділу капітального будівництва міськвиконкому пан  Зибін  неодноразово   привертав увагу преси до того, що фундаменти наших «хрущовок»   давно  відслужили свій  нормативний  час.  А у нас, наприклад, весь бульвар Пушкіна забудований «хрущовками».  Це так зручно.  Приходить, наприклад,  крутий інвестор, домовляється з владою, визнають наші «хрущовки» аварійними і починають  відселяти  людей.  Тільки відселяють їх за регіональними цінами на житло – тобто, за найнижчими.  А куди можна відселити за найнижчими цінами?  На Молодіжний та на дальню Раківку.  Так поступово центр міста звільняється  для  «білих».  А «небілі» тихим сапом опиняються на виселках.
Втім, можливі варіанти. Наприклад, у Москві велике відселення з «хрущовок» у центрі столиці  скінчилося скандалом. Скандал змусив міську владу розробити окреме положення  про відселення.  Можливо, і кременчуцьким депутатам час зробити хоча би щось корисне для своїх виборців.

«ТелеграфЪ» отримав коментарі з  приводу конфліктної ситуації, яка виникла між  власниками квартири № 5 та кременчуцьким  Квартирним управлінням  у начальника КП «Квартирне управління» пана Обідчука:
- Пане Обідчук, чому виселяють мешканців будинку № 13 на  вулиці Бутиріна?
- Виселяють, бо будинок аварійний, ветхий і ремонту не підлягає!
- За чий  рахунок відбувається відселення?
- За державні кошти! За кошти «Придніпровських магістральних нафтопроводів», а це – державна установа.  Вони отримали від держави більше 3 мільйонів гривень на переселення. У 2005 році «Квартирне управління» уклало з «Придніпровськими магістральними нафтопроводами» договір на надання послуг по відселенню громадян.
- Це платні послуги?
- Так. За кожну відселену квартиру управління отримує 1800 гривень.
- А хто визначав, скільки коштуватиме переселення?
- Це робили за моїми розрахунками. По кожній квартирі я давав розрахунок, а «Придніпровські магістральні нафтопроводи»  замовляли гроші у казначействі.
- Чому саме «Придніпровські магістральні нафтопроводи» оплачують відселення?
- Міськвиконком дав їм  дозвіл  будувати на місці старого будинку № 13 і сусіднього № 14/30 багатоповерхівку для співробітників.
- Чому, на вашу думку, виник конфлікт між Макаровою та «Квартирним управлінням»?
- Їм, бачте, район відселення не підходить.  Я відселяю їх  у новеньку квартиру вартістю 144 000 грн., а їм не підходить!  Не подобається  їм  провулок Кошового! З’явилася, бачте, пані, яка хоче, щоб їй дали квартиру біля пам’ятника Леніну.  А чому це біля Леніна?  У Житловому кодексі чітко прописано: я маю право відселити їх у межах міста, у  будь-який район!
- Але ця норма Житлового кодексу стосується квартиронаймачів, які  мешкають у державному приміщенні.  А Макарова – власник. Вона купила квартиру за власні кошти.  Це її майно, і з нею треба домовлятися, а не ставити перед фактом, вам так не здається?
- Абсолютно  правильно!  Треба  домовлятися. Я їм так і сказав – шукайте, пропонуйте  свої варіанти! Але  я  не куплю вам житло для переселення дорожче, ніж по 2878 грн. за квадратний метр!  Я відповідаю перед державою!  У мене комунальне підприємство.  Кожного кварталу  Міністерство  будівництва та архітектури встановлює   нам  регіональну  ціну по області на квадратний метр житла.  На той момент ціна була  2878 грн. за квадратний метр.  Дорожче я просто не маю права купувати, казначейство не пропустить! А за таку ціну жодної квартири у центрі не купиш.
- То, виходить,  жоден  із  мешканців будинку № 13 від  самого початку не мав шансів отримати  житло в центрі міста?  Хоча все своє життя вони жили саме у центрі міста. Вам не здається це дещо несправедливим?  У Макарової, наприклад, робота у центрі міста – у міському Палаці культури. І син учиться у 20 школі. Їм доведеться їздити, і досить далеко.
- Знаєте, у Києві  міністр годину  на роботу добирається.  Нічого з ними не станеться, якщо поживуть не в центрі.  Скажіть краще, навіщо вони взагалі купували квартиру у будинку, зведеному аж у 1910 році?
- Гадаю, це їхнє право – купувати там, де вони хочуть, і те, за що вони можуть заплатити.
- От я їм і сказав – не подобається квартира, яку вам дають – будете доводити свою правоту, а я  доводитиму державну правду!  

Матеріал надрукований за сприяння Данської  асоціації  журналістів-розслідувачів