„Розенбаум” працює на вагонзаводі

- Коли ви вперше усвідомили, що ви схожі на відомого співака Олександра Розенбаума?
- Я тривалий час намагався цього не усвідомлювати, не звертати увагу. Просто на вагонзаводі у гаражі, де я працюю, мене вже давно називають Розенбаумом, тому що я його пісні під гітару виконую.
- Тобто, все почалося не з зовнішності, а з пісні?
- Так, вже згодом я став на нього відносно схожим і зовні. Це трапилося років сім тому. У мене з’явилися залисини, довелося  побритися наголо. Тоді я навіть соромився своєї лисої голови. А зараз мені  так зручніше: раз на тиждень побрився, і не треба у перукарню бігати.
- Валентино, як ви відреагували на таку феноменальну схожість вашого чоловіка з Олександром Розенбаумом?
- У мене була істерика, коли я вперше побачила його лисим. Я плакала цілий день, а згодом звикла. Знайомі мене вмовили, що йому так краще. А потім, ідемо по вулиці, а на нього усі озираються і пальцем показують: “Розенбаум, Розенбаум!” Мій син, коли по телевізору показували Олександра Розенбаума, усіх кликав подивитися на тата. Зараз йому вже десять, він розуміє, що батько просто дуже схожий на співака. А чотирирічна племінниця Оленка ще маленька, і коли бачить Розенбаума на екрані, каже: “Дядю Сергія показують!”
- Ви просто феноменально схожі на Розенбаума, не лише зачіскою та вусами, а й обличчям, статурою...
- Так, ми з Розенбаумом одного зросту. Я вичитав, що він – 1,74 метри, я теж. Це зараз я схуднув, а коли я набираю ваги, то у нас і фігури однакові.
- Сергію, коли ви почали захоплюватися творчістю Олександра Розенбаума?
- Ще в армії. “Написала Зойка мне письмо” – цю пісню із репертуару Олександра Розенбаума я розучив першою. Мені сподобалася вона своєю мелодійністю. Вона і блатна, і романтична водночас. Тоді ж “шансону” не було.  А гітару я опанував у сьомому класі. До речі, я професійно граю на баяні.  Музиці я навчався у того ж вчителя, що і відомий український співак Віталій Білоножко. Ми з ним  земляки, з одного села на Сумщині.

- Ви спілкувалися зі своїм двійником?
- Як такої зустрічі не було. Він приїздив у Кременчук з концертами три роки поспіль. Два концерти відбулися, а останній він відмінив. На перший концерт ми прийшли гуртом, з друзями. Я квитки заздалегідь не купував, розраховував зробити це в останній момент. Але не вийшло. На другий концерт потурбувався про квиток. Мені було якось незручно дарувати мужику квіти, тому прийшов без букета. Перед цим домовився з охоронцями, що можна було б сфотографуватися.
- Коли Сергій  на концерті підійшов до сцени, Розенбаум змінився в обличчі. Це треба було бачити, - додає дружина.
- Він мені так, типа дав знак “зустрінемося потім”. Але зустрічі так і не відбулося. Концерт закінчився, мене за куліси охоронці не пропустили. Я вийшов запалити цигарку на вулицю біля Палацу культури, вискочили діти  з благаннями: “Олександре Яковичу, дайте автограф!” Я переконував їх, що я не Розенбаум, але вони не вірили.  Потім вийшов їх керівник, роздивився, що я не справжній Розенбуам.
- Бажання зустрітися зі співаком не зникло?
- Особливого бажання немає. Просто хочеться поговорити, і все. Чисто побесідувати, хто він у дійсності, що за людина? Мені цікаво, чим забита його голова... Знаю, що він колишній лікар швидкої допомоги. Складається враження, що він товариш суворий, принциповий. Про себе він має думку і думку конкретну. Знає, чого він вартий.

- Ваша схожість вам допомагає чи заважає?
- Звичайно, від людей ніде не сховаєшся. Ходять, пальцями показують. Популярним став. Це трішки допомагає в житті. Керівництво до мене пом’якшало, питання на заводі простіше вирішуються. До речі, неодноразово великі начальники пропонували мені стати особистим водієм. Я відмовлявся. Ця робота не для мене.
- А коли ми йшли у фотостудію з гітарою, робити фото для конкурсу двійників, оголошеного газетою “Факти”, одна дівчина ледь свідомість не втратила. Вона його провела поглядом, не відриваючись, - продовжує дружина.
- Коли я виступав у клубі Котлова на концерті, присвяченому 125-річчю вагонобудівного заводу, мене оголосили жартома “Розенбаум у нас транзитом, зупинився на одну пісню”. Так, чимало людей повірили в те, що це був справжній Розенбаум.
- Чому ви перестали писати свої пісні?
- Немає внутрішньої потреби до творчості. От, наприклад, Інгрід. Кожна її пісня – результат душевних страждань і по-справжньому хітова та неперевершена річ. А у мене все тихо, спокійно. Щасливе життя, тому пісень немає.
- Виходить, що ми бачимо сенс життя винятково у прагненні бути щасливим, а саме щастя  для творчої людини – це нудно?
- Якщо у мене все добре в житті, хай краще так і буде. Слава без щастя мені не потрібна. Натхнення і час на творчість з’являються тоді, коли маєш вільну хвилину від щоденних життєвих турбот. Це буває не так часто.  А зараз співаю від свята до свята, від п’янки до п’янки. Раніше брав гітару до рук часто, тепер, коли є слухачі і “прийняв на груди”.
- Те, що ви так схожі на Розенбаума, певним чином позбавляє вас індивідуальності чи, навпаки, доповнює вашу особистість?
- Я вважаю, що я – це я. Прагнути стати на нього максимально схожим, я вважаю недоцільним. Так, я хотів би не палити, не пити, спортом займатися.  Думаю, елки-метьолки, у “Факти” потрапив, “ТелеграфЪ” цікавиться... Популярність!

- Не думали про те, що на цій схожості можна заробити грошей?
- Не дай Боже, виникнуть проблеми з роботою, я в будь-який момент зможу підготувати програму, репертуар, як у театрі двійників, і виступати. На сезон у Крим поїхати. До того ж, я не співаю під фанеру, як і мій двійник. Під фонограму співати важче, ніж вживу. Якось я записав пісню на студії і спробував на концерті відкривати рота під свій голос. Так я сам у власну фонограму не міг потрапити.  Пару раз музиканти пропонували мені працювати разом з ними у колективі. Але особливого бажання немає. Музика  - це для мене, як захоплення. Я схожий на Розенбаума, але ж я - не він.