Чим вам запам’ятався День Перемоги у 1945 році?

– Я був у Гадячі. Не пам’ятаю... Мені дуже важко згадати. Мене з Ростова забрали на війну. Пам’ятаю, як воював у піхоті, як в 43-му перерізав собі сухожилля ножицями, коли руку  відірвало снарядом. Потім припік рану спиртом з фляги, обмотав бинтами, ковтнув спирту щоб не втратити свідомість. А коли оглянувся – дивлюсь: а рука ворушиться. Тоді й знепритомнів. Потім у медсанчастині казали, що якби не зробив собі ту перев’язку – стік би кров’ю. Тоді вже мене комісували.

– Я воював тоді в Чехословакії в 3-й Гвардійській танковій армії. На перехрестях стояли наші дівчата-регулювальниці. Нас зустрічали в Празі місцеві жителі. В центрі міста було велике скупчення народу. Вино пили. Не пам’ятаю, яке саме. Пам’ятаю, що люди зустрічали нас дуже гостинно. Але потім ще були бої. Мені було тоді 18 років.

– Я лежав у госпіталі в Шуї в Івановській області. Я до того служив і в артилерії, і в піхоті, був кулеметником, мінометником, ординарцем. Це вже втретє мене поранило. З госпіталю нас послали того дня заготовляти ліс. Коли пиляли дерева, почули галас в селі. Ми подумали, що пожежа, поспішили повернутися. Було нас всього 15 осіб військових. Як тільки вийшли з лісу, бачимо – все село біжить до нас, і всі кричать „Перемога!” Ми з ними обнімалися, цілувалися. Ой, що було! Такі урочистості влаштували в селі, таке свято!

– Мене Перемога застала в госпіталі в Пермі. Воював в артилерії на 2-му Прибалтійському фронті. Коли йшли на Кенігсберг, мене, 17-річного, послали на нейтральну зону з радіостанцією корегувати вогонь. Та невдовзі німці зафіксували мене і обстріляли з „ішаків”, як ми називали їх міномети. Накрили, що називається, перекапустили все. Добре, що медсестра знала, куди Вася посланий. Відрила мене і на тачці вивезла з собаками. Я нагадував справжній труп. 9 травня був ще лежачим. Але важко уявити, що в палаті почалося з 4-х годин, коли повідомили про капітуляцію! Ми плакали, кричали, рвали на собі волосся. Ті, що не ходили, посповзали на підлогу і галасували від несамовитої радості (плаче). Я дивуюсь, як я вижив після таких боїв.

– Той день я запам’ятав, бо зустрів його у сльозах. Бо інші батьки повернулися до своїх дітей, а мій пропав безвісти ще у вересні 41-го. Забрали його з Кременчука, знаю, що був він у бою під Мінськом, тричі виходив з оточення. Мама бігала в сусідні села, коли чула, що повертався хтось поранений. Один з них сказав, що на Курській дузі перед боєм бачив мого батька. Петя Лещенко... Був розвідником...
А наступного року на День Перемоги мені  – дев’ятирічному – привезли гуманітарну допомогу – сорочечку з відкидним комірцем, як у моряків.