Різдвяна історія про беззахисну дівчину та про купу класних людей, які їй допомагають

Це – історія про Дашу. Даша живе у Кременчуці. У неї дуже багато друзів, і вона дуже хвора. Майже дев’ять років Даша не виходить із квартири. Хоча так було не завжди. Колись вона сплавлялася на байдарках та долала із рюкзаком за плечима по 22 кілометри за день. Даша встигла закінчити льотний коледж та МАУП. А потім сталося те, що сталося – одного дня вона просто не змогла піднятися з ліжка. Так повернувся ревматоїдний поліартрит, від якого дівчину лікували з дитинства.

Доглядав за Дашею дід. Старий, із паличкою, але все одно залізний. Геройський то був дід. Колишній авіаційний технік, оборону Севастополя тримав до останньої хвилини – аж поки осколок німецької міни не уп’явся йому в голову. Скоріше за все, дід так і залишився б лежати десь там, у руїнах – бо був наказ: під час евакуації тяжко поранених на борт не брати. Але дідів друг наказ порушив – дотягнув стікаючого кров’ю товариша до транспортного літака, притулив пілоту до скроні пістолет і ніжно сказав: «Не візьмеш його, пристрелю». Так дід Даші залишився живим. І прожив усе життя з осколком, що сидів у голові. Коли Даша захворіла, дід приходив щодня – одягав, допомагав підніматися, робив масаж, годував, поки батьки були на роботі, заробляли на ліки. Потім діда не стало.

Кременчуцькі лікарі Даші не допомогли. Батькам дівчини одразу пояснили, що пристойного ревматолога у місті немає, тож сподіватися нема на що. Хоча Даша і досі з радістю розповідає про дільничного терапевта першої поліклініки – доктора Коваленка. Душевний був доктор, терплячий. До речі, саме він умовив батьків Даші купити дівчині комп’ютер, аби хоч так спілкувалася зі світом.
Саме завдяки комп’ютеру Даша і знайшла інформацію про київський Інститут ортопедії та травматології, де їй могли б замінити хворі суглоби. Даша написала до інституту листа. І отримала відповідь – її чекали, операцію треба було робити зараз або вже ніколи – бо почав остаточно руйнуватися один із хворих суглобів дівчини. То була надія на спасіння. Та коштувала надія 6900 доларів. Власне, це вартість одного суглоба, а поміняти треба було чотири. Тож сім’я швидко поховала примарну надію. Такої суми у батьків-пенсіонерів та хворої дівчини не було. І виграти мільйон у лото «Забава» вони не сподівалися.

Отут у нашій історії з’являються, нарешті, друзі Даші. Власне, вони нікуди не зникали, весь час були поруч. Іра та Оля – подруги з 20-річним стажем – постійно відвідували Дашу. Приятелі по льотному коледжу – Руслан та Віталік – теж приїздили. Колишня однокласниця Марина прибігала. Саме вона і переконала Дашу та її батьків спробувати звернутися до різних установ – раптом щось таки вийде. Дещо вийшло, дещо ні. Завдяки ще одній однокласниці, журнал «Единственная» надрукував матеріал про Дашу. Політик, до якого звернулись дівчата, дав 500 гривень – на цукерки цілком вистачить. А на протез...

І ось сталося те, через що ми взагалі узялися писати цю історію! До Даші прийшов знайомий хлопець і поклав біля її комп’ютера 5000 доларів – на протез суглоба. Він навіть не був її близьким приятелем. Колись навчалися разом, потім, через багато років, зустрічалися кілька разів у спільних компаніях. Там і почали більше розмовляти – бо лише вони двоє не палили. Тож народ виходив у під’їзд викурити по сигаретці, а Даша та її колишній однокласник залишалися вдвох. Ну, і говорили про життя. І договорилися...

Звісно ж, ми збиралися писати саме про цього хлопця – з іменем, прізвищем та детальним переліком усіх його чеснот. Та коли він дізнався про це, надіслав Даші просто-таки розпачливого листа. Герой наш виявився страшенно сором’язливим. На його думку, афішувати такі вчинки просто непристойно. Слово героя – закон. Тож ми нічого не афішуємо. Можемо лише сказати, що хлопець – не мажор. Долари він заробляє у дуже далекій країні з дуже складним кліматом.

На гроші сором’язливого хлопця Даші в інституті ортопедії поміняли суглоб. Коштів винаймати карету «Швидкої допомоги» , аби везти дівчину з Києва до Кременчука, не було. Зате була однокласниця Юля, яка живе у Києві. От вона власною машиною і привезла Дашу додому. А колишній однокурсник Віталік допоміг завантажити Дашу у Києві. У Кременчуці вже інший товариш, Олексій, допоміг її вивантажити та підняти до квартири. Отак, завдяки рукам друзів, прооперована Даша опинилася вдома.

Коли б це була голлівудська різдвяна історія, ми б написали, що там її чекало щастя – або принц, або купа грошей, або фантастичне зцілення. Але це українська різдвяна історія. Тож на Дашу чекає три наступні операції. Коштів на них у друзів Даші немає.

Спеціальна пропозиція для кандидатів у президенти

Півроку ми спостерігаємо, які шалені кошти витрачають кандидати на рекламу своїх неіснуючих чеснот. «ТелеграфЪ» має пропозицію – панове, купіть Даші суглоби. Має ж хоч одна нормальна людина отримати користь від президентської кампанії. Ми навіть готові про це написати. Якщо, звісно, «політичних» коштів вистачить на суглоб, а не на шоколадку для бідної дівчинки.

Координати Дар‘ї Козенко можна дізнатись в редакції газети «Кременчуцький телеграфЪ», зателефонувавши за номером 2-00-43.

Пес, який плакав

У дитинстві у Даші був друг – сріблястий пудель Тімка. Пес був страшенно родовитий, французьких королівських кровей. І дуже співчутливий. Коли маленька Даша хворіла і плакала від болю, Тімка підходив до її ліжка, клав голову поруч і теж плакав справжніми собачими сльозами – із солідарності. Він прожив у родині 11 років.

Даша не захотіла фотографуватися хворою та немічною. Це – її фото із щасливих доопераційних часів.