Заочне кохання... Побачення за ґратами

Після першого короткострокового побачення із заочницею Аллою ув’язнений Павло повернувся в барак і сказав хлопцям: “Я одружуюсь!” Аллі для такого рішення знадобився цілий місяць.
Раніше Алла була жінкою, розчарованою у чоловіках, щирості їх почуттів та серйозності намірів. Досвід сімейного життя відбив у неї бажання шукати свою другу половинку. Однак рік тому Аллі потрапило на очі оголошення у “Приватці” з рубрики “Знайомства”. “Вдівець. Хочу зустріти свою другу половинку, для себе – кохану, а для свого сина – маму”. Зворотна адреса – Установа виконання покарань-69.
“Ці прості слова взяли мене за душу і не відпускали, - згадує Алла, - я була дуже вражена тим, наскільки глибоко емоційним здатен бути чоловік. Подумала, що той, хто втратив кохану, готовий по-справжньому цінувати жінку. Мені захотілося більше дізнатися про цього чоловіка, про його дитину. У мого брата є син. Я знаю, батьківство – це чудово. Тож я написала листа”.

Однак лист Алли спізнився. Автор емоційних рядків вже зав’язав стосунки з дівчиною, яка відгукнулася раніше, тому передав адрес Павлу та іншим товаришам. В результаті Алла отримала відразу три листа з неволі від чоловіків, які хотіли познайомитися.
“Я просто написав так, як воно є. Що я втомився від самотності, хочу почати нове життя, але в мене немає людини, з якою це можна було б зробити”, - розповідає Павло. На Аллу справили враження інші рядки: “Пропоную відразу зустрітися, і ми на першому ж побаченні вирішимо: варто нам переписуватися чи ні”. Певно, жінку вразили рішучість і серйозність намірів. Алла погодилася і приїхала у в’язницю на перше побачення. Вона була впевнена, що її досвіду та певних знань з психології  вистачить, щоб зрозуміти, з якою людиною її звела доля. “А мені Алла відразу  сподобалася, - переконує Павло. – Відкрите обличчя, прямий погляд і щира посмішка. Просто гарна жінка. Відверта розмова”. 
Через два тижні Павло скористався своїм правом на телефонну розмову (законом дозволено чотири дзвінки протягом року) і запропонував заочниці руку та серце. “Я не мала намірів виходити заміж взагалі, - згадує Алла, - але він робив пропозицію так емоційно. Було зрозуміло, що одруження – для нього і справді важливий крок у житті, щось дуже необхідне, те, чого він по-справжньому бажає. Я погодилася”.

Минуло півтора місяці – і молодята розписалися. Весілля відбулося у в’язниці. Після реєстрації шлюбу закон дозволяє засудженим позачергове тривале (до трьох діб) побачення. Тож медовий місяць молодого подружжя тривав три доби, а провели вони його у готелі при в’язниці – у кімнатах для тривалих побачень. Готель цей (щось на зразок добре облаштованого, охайного гуртожитку), звичайно, теж знаходиться за ґратами. Вживання спиртних напоїв у цих апартаментах заборонено, тож романтичні вечері  відбуваються без шампанського.
Уже більше півроку Алла – дружина-заочниця з правом зустрічатися з чоловіком раз на місяць (на три години) та чотири рази на рік (на три доби). Алла та Павло житимуть подружнім життям у заочному режимі ще три роки та вісім місяців. Саме стільки Павлу залишилося відсидіти у неволі. Строк він отримав за розбій. У “бригадні часи” з’ясовував стосунки з потрібними людьми і “трьох чоловік на волі інвалідами залишив”. Аллу це не зупинило, хоча вона дуже не любить, коли чоловіки б’ються, тим більше до крові. “Той проступок не я повинна йому прощати, - вважає молода дружина, - просто мені важливо бачити його виправлення перед державою та людьми. Для мене ж на першому місці його щирість. Головне, я бачу, що Павло прагне змінитися заради мене. Вже на другому побаченні з його обличчя зникла жорстокість і він відтанув”. Алла взяла з Павла слово -  не встрявати у бійки, він намагається сумлінно цього дотримуватися.
“ТелеграфЪ” познайомився з подружжям під час їх тривалого побачення. Молодята пили каву по-турецьки та готувалися смакувати піццу. Це улюблена страва Паші, особливо з рук дружини. На вечерю Алла планувала смажену рибу, гарнір та салат... Звичайне родинне життя, можливо, більш насичене емоціями і яскравими подіями, тому що триває воно трохи більше дванадцяти днів на рік.

Бажання жінки створити родину із ув’язненим чоловіком залишається незрозумілим для суспільства. Чому заочниця віддає перевагу коротким побаченням із засудженим замість того, щоб зав’язати нормальні стосунки з чоловіками на волі? Про це “ТелеграфЪ” запитав у молодої дружини Алли.
- Розумієте, у повсякденному житті я не зустріла чоловіка, який би був настільки щирим, мав таке сильне бажання любити і створити сім’ю.  Не пізнавши абсолютної самотності, чоловіки, певно, не здатні  так цінувати і поважати жінку. Ув’язнення сприяє тому, що жінка стає для чоловіка майже святою, і вони не скупляться на відвертість, емоції та слова.

Існує думка, що за допомогою заочниць засуджені рятуються від нудного життя за ґратами, а звільнившись, забувають про їх відданість. Павло це заперечує:
- Як можна відмовитися від людини, яка довірилася тобі, поклала на тебе надії, вийшла заміж, не звернула уваги на слова, які погані люди казали про одруження із засудженими!!! Я на таке не здатен. Я чув у таборі про подібні випадки, але до такого вдаються лише наркомани. Тільки вони здатні так користуватися жінками та їх чуйним серцем. У моїх планах – щасливе подружнє життя після звільнення.

Наталку та Олексія розлучила в’язниця, але це не завадило їх коханню, а навпаки, укріпило стосунки та віру одне в одного. Подружня пара підтвердила  своє бажання бути разом. Наташа і Олексій обвінчалися у церкві УВП-69.
Наталка та Олексій стали подружжям не лише перед громадою, а й перед Богом 26 січня 2005 року після шести років сімейного життя. “Я вірю в Господа, - розповідає хлопець “Телеграфові”, - для мене вінчання стало дуже важливим, тому ми вирішили підтвердити своє бажання бути разом і перед Богом”. Наталка без вагань погодилася, адже Олексій для неї  - кохання на все життя. “Мені було все одно, де відбуватиметься вінчання: У Печерській лаврі чи у церкві УВП-69. Головне – віра в Бога та його благословення”, - згадує дівчина.

Наталка та Олексій – перша пара, яка обвінчалася у тюремній церкві. Це стало подією для усієї колонії. Адміністрація управління навіть пишається тим, що їх утриманець виявився здатним на такі глибокі почуття та серйозні вчинки.
Наталка та Олексій познайомилися десять років тому, у них є маленька донечка. Їй мама розповідає, що татко – у тривалому відрядженні і незабаром повернеться. Це відрядження триває вже два роки, до звільнення – один рік. Молодята сподіваються, що за гарну поведінку у в’язниці Олексія нагородять достроковим звільненням. “Одного разу Наталка написала мені: “Коли будеш щось робити неправильно, що потім вплине на строк твого ув’язнення, пам’ятай про мене та нашу донечку'. Цих слів було достатньо для того, щоб Олексій взяв себе в руки і поставив перед собою єдину мету – якомога швидше повернутися до родини.

Зараз ця сім’я живе від побачення до побачення, від листа до листа. На листування закон не встановив для засуджених обмежень, тому Олексій пише Наталці  чотири-п’ять разів на тиждень.
“Ситуація, в якій ми опинилися, дуже нас зблизила, - вважає Наталка. – Якщо раніше з деяких питань у нас виникали суперечки, то зараз – повне порозуміння, відвертість та довіра. Сподіваюся, це нам на все життя”.

Жінки, які зберігають вірність ув’язненим чоловікам, у кращому випадку викликають співчуття суспільства, частіше – непорозуміння. Мовляв, навіщо витрачати роки на очікування, невідомо, який він з неволі повернеться. Саме тому для Олексія відданість дружини – привід для гордості:
- Коли зі мною трапилося нещастя, вона повела себе, як справжня дружина. Це переконало мене, що десять років тому я зробив правильний вибір, що наша зустріч – це подарунок Господа. Інші засуджені навіть заздрять нашим стосункам. Наталка – зразок вірної і відданої дружини – гордість для чоловіка.

Кохання – це коли просто так і за все одночасно ми віддаємо перевагу одній людині серед інших. Своїх обранців ми любимо як за їх позитивні, так і за негативні риси. Та чи здатна жінка пробачити чоловікові злочин? Про це “ТелеграфЪ” запитав у Наталки.
- Жінка, яка по-справжньому кохає свого чоловіка, здатна пробачити йому все, окрім того, що спрямовано проти родини. Мати ж не перестає любити сина, навіть коли він вчинив найтяжчий злочин. Так і жінка, якій дарована щира любов, вибачає своєму коханому усі проступки і направляє  його у позитивне русло. Тим паче, у житті все може трапитися. Мій чоловік “перевищив міри самооборони”, у нього під серцем шрам від ножа нападника. Він зберіг своє життя для мене та нашої донечки, як я можу на нього ображатися.