Горець

Ви давно цікавились, що читає ваша дитина? Якщо давно, то дарма. На деяких дітей прочитані книги справляють страшенне враження – причому на все життя. Саме так сталося з героєм нашої історії. Спочатку він був нормальним, звичайним хлопчиком. І, як усі звичайні хлопчики, найбільше за все любив грати у футбол. Вдень ходив до футбольної секції, а ввечері гасав із м’ячем у дворі. Мама-вчителька з трудом заганяла його спати. Мама хотіла, щоб дитина вчасно лягала спати і добре висипалася.

Що робить звичайний хлопчик, набігавшись за день із м’ячем? Він падає на подушку і засинає, так і не почистивши зуби. Але наш герой пішов іншим шляхом. Маленький Міша залізав під ковдру, запалював свічку і читав Джека Лондона. Такі речі без наслідків не минають. Хлопець, який у 14 років прочитав усього Джека Лондона – та ще й за таких романтичних обставин – просто приречений усе життя з’ясовувати, хто тут крутіший – він чи книжкові герої? Тож, трохи подорослішавши, Міша подався в альпіністи. Гори стали випробувальним полігоном із необмеженими можливостями. Цілком у дусі Лондона. І ціна помилок була такою ж, як для героїв незламного американця – життя. Причому не лише твоє, а й тих, хто поруч із тобою.

Якось Міша – тоді вже молодий доцент Михайло Загірняк – вивів на Кавказі на маршрут трьох своїх студентів. Там їх і накрила неочікувана лавина. Коли доцент видряпався на поверхню, першим його бажанням було пірнути назад, під сніг. Бо він абсолютно не розумів, як дивитиметься в очі батькам студентів. Втім, часу на переживання було обмаль – неподалік хтось тяжко хропів під шаром снігу. Там Михайло Васильович знайшов та відкопав першого студента. Потім побачив руку другого – вертикально замурованого у мокрому снігу. Відрив і його. Третій студент – розумний хлопчик – у цей час стояв живий і неушкоджений на безпечній відстані від русла лавини. Щоб умовити його підійти ближче і допомогти відкопувати хлопців, довелося використовувати нехороші слова. Власне, доцентам не можна так лаятись. Зате всі залишились живими і майже неушкодженими. Постраждали лише нігті доцента Загірняка. Вже на базі він побачив (і відчув), що усі нігтеві пластини на пальцях рук зірвані. Адже відкопувати хлопців довелося руками, а лавинний сніг щільний, як бетон.

Власне, за 43 роки сходжень жодна експедиція не закінчувалась «чинно, благородно». Щоразу гори пропонували нову нештатну ситуацію. У 2001-му, наприклад, команда найдосвідченіших українських альпіністів ледь не заблукала у трьох горах, як у трьох соснах. Команда вилетіла до Непалу, щоб штурмувати ніким до того часу не займаний пік Р2 (6251 м), підняти на ньому державний прапор та перейменувати у пік «Україна». Все це робилось на честь 10-річчя нашої держави. Українська сторона виплатила королівству Непал значну суму за право товктися на незайманому непальському піку та перейменовувати його. Але, коли альпіністи прибули в означений квадрат, вони побачили не одну, а кілька надзвичайно схожих вершин. З’ясувати достеменно, яка з них Р2, не вдалося, документація виявилась неточною. А відповідальність же давить на психіку. Це ж який афронт – видряпатись на давно підкорений непальський пік і помилково назвати його «Україною»! Допоміг хлопцям Інтернет. І українсько-японська дружба. У героя нашого оповідання був товариш – голова японського альпклубу. От він і скинув Інтернетом точні карти місцевості. І наші альпіністи таки виконали свою героїчну місію – підкорили і назвали «Україною» правильний пік із бездоганною репутацією. Зручна штука цей Інтернет.

А от мобільний телефон, навпаки, може створити купу проблем. Два тижні тому – 5 березня – герой нашої історії разом із товаришами дряпався на гору Марчека (Крим) по маршруту із симпатичною назвою «Мачомбо». Може, воно і нечемно казати «дряпався», але цим маршрутом навряд чи можна «ходити». Середня крутизна схилу складає 87 градусів – практично, вертикаль, найвища категорія складності (6Б), і, на додачу, шквальний вітер. От і уявіть, що в таких некомфортних умовах у вас раптом дзвонить мобільний телефон – так, як він задзвонив у нашого героя. Звісно, можна було б не відповідати. Але Михайло Васильович чекав важливого дзвінка з Міністерства освіти. Тож довелось виконати пару акробатичних номерів і видобути із потаємних кишень телефон. Мабуть, ви вже здогадалися, що телефонували не з Міністерства. Так воно завжди і буває – і в житті, і в анекдотах про життя. Втім, все скінчилося добре. Всі залишились цілими – і наш герой, і його телефон, і навіть той, хто так невчасно зателефонував. Ми би навіть сказали, що то був happy end. Але альпіністам не подобається слово «кінець». Тож краще скажемо: «Be happy» – хай щастить.

«Всі залишились живими і майже неушкодженими. Постраждали лише нігті доцента Загірняка. Вже на базі він побачив (і відчув), що усі нігтеві пластини на руках зірвані.»