„И я там был, мёд-пиво пил...” Футбольний чемпіонат світу-2006 очима кременчужан

Юрій Козін: “Нас їздило 13 чоловік - кременчужан. І там ще земляків зустріли. Це був справжній карнавал. У кожному місті була своя програма. Скрізь футбольна тематика від зупинок до аптек. Люди, далекі від України, вболівали за неї, як за рідну країну. Біля нас сиділи мексиканці, голландці, шведи. Вразила організованість іспанських уболівальників.
Того дня в мене вперше заболіло серце (а, може, то й не серце). Але кололо в грудях. Ми раділи всього 13 хвилин. Азарт згасав з кожним голом у наші ворота. Довелося потім після матчу “лікувати рани”.
Наші вболівальники з’їхалися в народних костюмах, сорочках вишитих, шароварах. Але кричалок у іноземців однозначно більше, ніж у нас, і пісень також. Ми звикли до клубних фанатів, а тут же збірна і перший наш великий турнір. Мене вразило те, що туди їдуть люди, які знають, чого хочуть – емоцій. Хоча дехто з наших приїхав просто тихо попереживати, сидячи як біля телевізора. Друга половина, яка вже знає, як треба вболівати, кричали, розмахуючи прапорами, стоячи спиною до футбольного поля, б’ючи в барабан, не зупиняючись, навіть прогавивши, як гол потрапляє у ворота.

На стадіоні продавалася вся атрибутика і навіть крейда різнокольорова під прапор: проводиш по обличчю, і з’являється жовто-блакитна смуга. Чи під іспанський прапор – червоно-жовта.
Бокал пива можна було купити за 5 євро (у німецькому ресторані таке коштує – 2,5 євро, в кременчуцькому – 25 грн.). Але лише на стадіоні. Заносити туди не дозволялося – секюріті обшукували всіх – і чоловіків, і жінок. Змушували викидати деревяні древка до прапорів, дозволялися лише пластикові. Ніяких пляшок і жестянок. Цікаво, що на ціні напоїв стояла зірочка – 5 євро*. Вона значила, що 1 євро – це застава за пластикову склянку. За 10 хвилин після матчу стадіон був чистим – волонтери швиденько позбирали ті скляночки і поздавали. Поліцейських ми й не бачили. Принаймні, на очі вони рідко потрапляли.
За нами сидів хлопчик-росіянин років 10, так він плакав невтішними сльозами після першого гола. Українську команду вони сприймають, як свою, і вважають, що якби ми були разом, то команда була би сильніша. А  поряд юнак, передавав у прямий ефір у Херсон хід матчу по мобільному телефону. Натомість інший чоловік перший тайм проспав. Чи то довго їхав, чи то зайве випив – очі не відкривав. На другому таймі водички попив і так просидів у напівдрімоті.
Мені квиток обійшовся у 68 євро. Це входило до вартості путівки. Так само, як і проживання (190 євро на добу). Причому менше трьох днів путівки не було - це умова оператора. Путівка коштувала з квитками та готелем 740 євро. Включаючи переїзд. Але ми поїхали на машинах.
Після матчу подалися ще в Берлін, де шведи грали з Еквадором. В нас не було квитків. Просто хотіли перейнятися атмосферою футбольного свята. Після шведів стільки бруду було! По коліна. Добре, що швидко прибирають. Берлін, до речі, класне місто - 3,5 мільйони - і жодної пробки. Найбільше відчувалося свято біля рейхстагу, де спонсори влаштували алею. А аdidas звів копії стадіонів, де були встановлені великі екрани. За 1 євро можна було зайти і подивитися матч”.

Максим Литвиненко: “Сама організація Чемпіонату була на найвищому рівні. Мені сподобався комфорт, недалека відстань від стадіону. Цікаво, що крім п’ятнадцяти українців, у готелі були виключно іспанці. Вони всі були розмальовані, зі своїми прапорами. І вони і ми ставилися один до одного доброзичливо, фотографувалися. Ніяких інцидентів на Чемпіонаті не було, якщо не враховувати зіткнення поляків з англійцями.
На стадіоні, за моїми підрахунками, було близько 10 тисяч українських уболівальників. У Німеччині джипів мало, отож київські джипи відразу було видно. Всі один одного вітали сигналами і дудками. Співали український гімн. Приїхали не лише заможні українці. Ми зустріли хлопців, здається, з Оржиці, які добиралися автостопом. На перекладних, кажуть, можна було доїхати за 100 євро в один кінець. Житло можна було зняти за 35 євро за добу, пообідати за 20 євро. Пиво в місті коштувало 1,5 євро за літр.
Вразило те, що на підступах до стадіону і на самому стадіоні було багато росіян, які вболівали за Україну. Я вважаю, що даремно по телебаченню показали кадри про українського вболівальника, котрий висловився щось на зразок “на заздрість клятим москалям”.  У ці дні нас об’єднували не президенти, а Блохін зі своєю командою. Хай навіть програли. Що там приховувати розчарування, хотілося навіть швидше поїхати звідти. А потім нас захопив карнавал націй. Люди з різних країн стрибали, танцювали, веселились на площах, купалися в фонтанах.
Наступного дня ми побачили в Берліні, що таксі розмальовані під символіку команд-гравців. У одязі вболівальників були навіть немовлята. По дорозі скрізь було влаштовано велетенські екрани, щоб усі могли дивитися Чемпіонат.
Я вперше на Чемпіонаті такого рівня. І навіть якщо наша команда не потрапить на Чемпіонат Європи в Швейцарії та в Австрії, я налаштований поїхати хоч на один матч”. 

Сергій Красуля: „Німці з усією своєю педантичністю підійшли до організації Чемпіонату. Все було продумано до дрібниць. Це дивувало і вражало. Ну, а гра нашої збірної, звичайно, розчарувала.
Втім, я їхав туди просто відпочити, отримати розрядку від роботи та само собою побувати особисто на історичній для України події – першій участі нашої збірної в Чемпіонаті світу. Коли переїздив з Берліна до Лейпцига (185 км) по дорозі зустрічав багато машин іспанських уболівальників.
У голові роїлися думки на кшталт: „Ми їх порвемо!” Перед матчем біля стадіону запевняли іспанців, що зробимо це. А виявилося... (втім, хлопці вже реабілітувалися). На адресу нашої збірної матюки летіли тільки так. Українців було достатньо мало на стадіоні. Це й можна пояснити. Не кожен в нашій країні може дозволити собі потратити такі гроші.

Іспанські вболівальники морально підтримували нас після поразки. Я навіть помінявся майками з одним. Це було прикольно – повернувшись до Берліна у той же вечір ходити по вулицях у майці іспанської збірної з українським прапором на плечах. Приємно було, що наші вболівальники нарешті запам’ятали, що блакитна смуга на прапорі України знаходиться згори над жовтою, а не навпаки: таке в Києві часто бачиш. Можливо, це свідомість, повага до Батьківщини врешті-решт проявилася.
З комфортом мені пощастило – п’ятизірковий готель „Гран Хайят” в Берліні. Такі умови мало де є.
Я був там цілий тиждень, грошей витратив купу. Ціни в Європі високі. Придбав собі одяг, бо намагаюсь носити таке, чого нема і в Києві. Авіаквиток обійшовся мені у 650 євро. Готель коштував 400 євро на добу, квиток на матч - 100 євро. Щоб скромно пообідати, треба було десь 40 євро (пиво, сосиски, барбекю). Погода стояла спекотна всі дні . У тіні було +35 градусів. Ми пили пиво. Зустрічаючись з українською діаспорою, бачив, як їм важко повірити в те, що зараз на Україні можна нормально жити і дозволити собі приїхати в Європу подивитися футбол. Для них наша країна залишилася такою ж напівзруйнованою, бідною, як раніше”.

Найдешевші квитки на ігри відбіркового туру коштують 35 євро.
Місце на головній трибуні Берлінського стадіону на фінальний матч – 600 євро.
Найдешевший квиток на цю зустріч коштує 120 євро.
З шести мільйонів квитків на ігри Чемпіонату світу 250 тисяч були продані через Інтернет.
Грошове покарання очікує на тих, хто захоче побігати голяком по травичці німецьких газонів. Вартість такого задоволення складатиме 100000 євро.

(За матеріалами журналу „Світ туризму”, №5, 2006)

Фото Максима ЛИТВИНЕНКА