Ці кременчужанки вражають – бо на все мають власний погляд

Серія «Кременчужанки» складається з дев’яти книг, в яких зібрані історії непересічних кременчужанок – наших сучасниць. Написали усі книги два автори – журналістка Людмила Обревко та поетеса Юлія Жовтецька. Героїні їхніх книг – м’яко кажучи, не домогосподарки. Це жінки, які зробили пристойну кар’єру та внесли вагомий вклад у розвиток Кременчука. Вони завітали на березневу зустріч до міської бібліотеки. «ТелеграфЪ» скористався ситуацією та поставив їм кілька запитань.

Алла Гайшинська: Про Щастя

 
Алла Гайшинська – директор Кременчуцького краєзнавчого музею. Капітальний ремонт музею триває 10 років – почався у 2008-му, наразі – 2018-й, маємо сумний ювілей. Весь цей час музей зачинений для відвідувачів, весь цей час співробітники музею працюють у напівзруйнованих приміщеннях, тягають експонати з одного поверху на інший, а потім із підземного сховища на сонечко, щоб провітрити та вберегти від грибка. Крім того іноді музей затоплює і вода тече по стінах та зі стелі, а повітря завжди насичене цементним пилом. Попри це директор музею Алла Гайшинська часто каже, що вона щаслива людина. «ТелеграфЪ» запитав:
- Пані Алло, ви 10 років керуєте музеєм, який міська влада послідовно знищує. Як вам вдається бути щасливою в таких умовах?
- Я – щаслива людина, бо у мене були чудові батьки. У мене був чудовий чоловік, у мене є чудовий брат, племінник та похресники, тому я – щаслива людина. А ще тому, що у мене є чудова робота – найкраща у світі, бо робота тут – це щоденні відкриття. Щодня ми відкриваємо щось нове про людей, яких вже немає на світі, які не можуть себе захистити, а ми знаходимо про них таку цікаву інформацію і зберігаємо її для нащадків! Працюючи у музеї, я щодня переконуюсь, які непересічні особистості жили у нашому місті. Я, наприклад, дуже хотіла би повернути до Кременчука того ж міського голову Ізюмова, який стільки доброго зробив для міста. Або Поддєрєгіна – це був знаний у місті кондитер, шоколадний король Кременчука, мав власну кондитерську фабрику. Він дуже багато займався благодійністю, і ніколи цим не вихвалявся, вважав, що це нормально – допомагати людям, які бідніші за тебе. Я дуже люблю Кременчук, люблю дивитися на нього, коли їду у маршрутці на роботу.

- Але ж 10 років безкінечного і безнадійного ремонту можуть виснажити будь-кого. Що дає вам підтримку?
- Підтримує мене почуття обов’язку перед містом, перед кременчужанами, чию історію ми зберігаємо. Ми зберігаємо фотографії, і вони не мають пожовтіти та потріскатися, ми зберігаємо листи – пам’ятаєте ту записку майора, який захищав Кременчук, я вам її показувала, – і ці листи не мають розсипатися на порох і зникнути назавжди. Я дуже боюсь, що може статися так, що люди раптом на якийсь короткий час вирішать, що все це вже нікому не потрібне і нехай воно зникає. Але ми маємо не дати цього зробити...

Тетяна Широка: Про Котів і Собак

Тетяна Широка – художній керівник студентського театрального колективу «Арлекін» на базі Кременчуцького педучилища. На початку 2018-го року відбувся прем’єрний показ п’єси «Прощавай, яре!» у постановці Тетяни Широкої. П’єса жорстока – вона про бездомних собак, яких люди вбили. «ТелеграфЪ» запитав:
- Пані Тетяно, чому ви вирішили ставити п’єсу про життя вбитих бездомних собак? Хотіли понервувати глядача чи мали на меті щось інше?
- Я давно хотіла поставити цю п’єсу – ще відтоді, як прочитала повість Костянтина Сергієнка «Прощай, овраг!». Там події відбувалися у яру, де жили бездомні собаки. Колись усі вони мали дім і господарів, та потім люди їх повикидали, і собаки вирішили їм помститися – згуртувалися у зграю і почали нападати на людей. А люди накинули на них сітки і всіх розстріляли.

- Це – кривава історія з реального життя, собак дійсно знищують та навіть піддають тортурам, як ті психи у Лубнах або у Власівці. Де тут мистецтво?
- А мені хотілося через мистецтво, через п’єсу, привернути увагу людей до бездомних тварин, до собак. Я давно цю ідею виношувала. Спочатку у мене були коти – п’єса «Зими не буде!». Це історія про жінку, яку вигнали з її дому, син від неї відмовився, вона жила у якомусь сараї з котами, вони її гріли. Потім приїхала невістка, сказала, що забере жінку до будинку, але без котів. А та відповіла: як же я їх покину на смерть? І залишилася з котами, там і замерзла. Розумієте, мене хвилює жорстоке ставлення людей до тварин. Ви бачите, скільки зараз на вулиці бездомних собак, серед яких так багато старих хазяйських тварин? Хіба ми вже не відповідаємо за тих, кого приручили? Ну так дайте цій собаці якусь сосиску, а не вимагайте, щоб її пристрелили, бо вона вас дратує!

Алла Лушакова: Про забутих Лікарів

 
Алла Лушакова – науковець, мистецтвознавець, кандидат наук, викладає у Кременчуцькому національному університеті ім.Остроградського. Пані Алла – автор кременчуцького історичного бестселера – книги «Вулицями старого Кременчука». Вона знає історії сотень непересічних кременчужан і дуже обурюється через те, що міська влада не налаштована зберігати пам’ять про цих видатних людей. «ТелеграфЪ» запитав:
- Пані Алло, що вам найнестерпніше наразі у місті, що обурює найбільше?
- Якщо відповідати на це запитання з позицій моєї професії, то найнестерпніше – це забуття минулого. Демонстративне і навмисне ігнорування того, що було. Ми знову, як наші діди, наступаємо на ті самі граблі – знищуємо «до основанья» те, що вже створене – як у 17-му. Я не розумію, не сприймаю те, що так незаслужено забуті наші видатні кременчужани! Давайте згадаємо кременчуцьких лікарів. З них лише Авксентій Трохимович Богаєвський має пам’ятний знак, який встановили із запізненням на 100 років, але все-таки встановили. А був ще чудовий кременчуцький лікар Михайло Васильович Дімара – він понад 70 років лікував кременчужан, працював до останнього, помер у віці 102 роки. В часи СРСР йому одному з перших дали звання Почесного громадянина Кременчука. Тим усе й скінчилося. Невже у 1-й лікарні, де він стільки років лікував людей, немає коштів, щоб зробити хоча би скромну меморіальну дошку у пам’ять про прекрасного лікаря? А Раїса Моїсеївна Каганова? Вона 40 років завідувала інфекційним відділенням 1-ї лікарні, з 1921-го по 1961-й. Перша жінка-лікар у Кременчуці, яка отримала звання заслуженого лікаря УРСР, у 1951-му її орденом Леніна нагородили, таких були одиниці! Все життя присвятила роботі. Померла, і навіть могилу її забули. З великими складнощами музейні працівники таки відшукали цю могилу, але ж місто має за нею доглядати! Та найбільший мій особистий біль – це забуття Віктора Михайловича Федорченка. Він побудував кременчуцький пологовий будинок, провів там 14 тисяч операцій, Почесний громадянин Кременчука, – які здобутки та регалії ще потрібні, аби назвати його ім’ям вулицю Цюрупи, якою він щодня з 1971-го йшов на роботу, на якій жив?! Але ж не назвали! Попри опитування мешканців вулиці, попри результати електронного опитування, не назвали! Я не розумію і не сприймаю такої зневаги до людини, яка стільки зробила для Кременчука і кременчужан.

Валентина Кечина: Про Колесо огляду

Валентина Кечина – найвідоміший свого часу директор кременчуцького міського парку культури «Придніпровський», заслужений працівник культури України та президент Асоціації працівників парків України.

Власне, саме Валентина Кечина створила Придніпровський парк таким, який він є сьогодні – з атракціонами та літнім майданчиком і сценою. А тоді, коли пані Валентину запросили очолити «Придніпровський», тут були лише залишки сцени, зруйнований кінотеатр та застарілі атракціони. Це було у 1991-му. Саме Кечина привезла з Москви нові паркові атракціони, зокрема «Північне сяйво» та «Веселу гірку». Для цього довелось узяти 500-тисячний кредит. І паркове колесо огляду – теж її надбання. «ТелеграфЪ» цікавило, чи є у колеса огляду ще запас міцності, чи зможе воно ще попрацювати? Адже це найбільший та найвпізнаваніший парковий елемент. Пані Валентина відповіла:
- Колесо огляду ще років 25 радуватиме наше око, аби лише догляд був відповідний та поточний ремонт. Запас міцності там є. Колесо робили дуже серйозно, там фундамент посилювали, заливали рідке скло, працювали на совість.

Матеріал був опублікований у газеті «ТелеграфЪ» №11 від 15.03.17р.