«Мам, я не хочу помирати»: історія Тетяни Бойко, яка з сином виїхала із Запоріжжя та почала нове життя у Кременчуці

У Кременчук 35-річна Тетяна приїхала разом із 9-річним сином Савелієм й була вражена красою нашого міста:

Перше, чим зайнялася жінка після переїзду, це пошук школи для сина. Наближався вересень, треба було вирішувати питання із навчанням.

Масажами жінка почала займатися задовго до війни, підвищувала кваліфікацію, покращувала набуті знання, опановувала нові техніки. Тож вирішила не зупинятися й у Кременчуці. І хоча на початку було непросто, впоралася й зараз вже має багато постійних клієнтів.

Пані Тетяна зізнається, що до нового міста звикала близько пів року. Було складно навіть з побутовими питаннями: де краще купувати продукти, ліки, в яких магазинах одягатися, до якого перукаря звертатися. З наближенням холодів постало питання теплих речей, адже коли переїжджали, з собою брали лише літні речі. Тетяна вирішила звернутися по допомогу.

З часом жінка навіть почала бачити позитивні сторони цього статусу — безплатне харчування для сина у школі, знижки на футбол та деякі інші гуртки. Але на початку статус ВПО й нове життя викликали пригнічене самопочуття.

Не менш складно було синові Тетяни. Спочатку  просився додому, до своєї школи, друзів, а зараз навіть не згадує Запоріжжя та Василівку. Жінка впевнена, що допомогло гарне ставлення: і діти, і вчителька у школі відразу прийняли Савелія. Допомагали, цікавилися справами.

Так було, коли в житті Тетяни з’явилася громадська організація «На крилах надії України», яка допомогла багатьом переселенцям знайти підтримку та розраду у скрутний час.

Певний досвід таких занять у жінки вже був: у вільний час любила займатися рукоділлям та творчістю, створювала із сином різні поробки. Тож ці навички стали в пригоді у волонтерській діяльності.

За рік жінка провела безліч майстер-класів на різні теми — робили аплікації, ліпили із солоного тіста, малювали.

Стверджує, такі заняття допомогли і їй самій: «Спілкування з іншими людьми, а  особливо з дітьми надихає. Вони такі чисті, яскраві! Заняття з ними відволікає від сумних думок».

Звісно, туга за рідними, які й досі знаходяться під окупацією, залишається. Ні нові знайомі, ні періодичні телефонні розмови з близькими не можуть замінити затишне сімейне коло та родинні свята за столом. Проте пані Тетяна вірить, що настане час, коли й вони із сином, і її батьки зможуть вільно їздити в гості один до одного.

«Повертатися вже не хочеться»

Зараз Тетяна впевнено називає Кременчук своїм домом. Думок про повернення у Запоріжжя, навіть після деокупації, майже немає. Мабуть, тому що спогади дуже важкі.

Повномасштабне вторгнення жінка зустріла у Запоріжжі. За порадою батьків того ж дня приїхала до них у Василівку. Думали, ненадовго: тиждень-два та й поїдуть назад. Проте повернутися так і не змогли. Через тиждень після вторгнення Василівку окупували, почалися обстріли. Два тижні жили у підвалі.

Спочатку приїхали у Крим — в бабусі там була квартира. Щоб вижити, Тетяна «підпільно» працювала масажисткою, але все частіше чула від місцевих: «Залишайся! Отримуй паспорт і живи!». Для жінки це було неприйнятно.

Тож Тетяна знов наважилася на переїзд, і не пошкодувала про це.

Крім роботи, вона підтримує тих, хто переїхав у Кременчук «з однією сумкою», ділиться власним досвідом. Закликає не боятися та не закриватися у собі, а знаходити сили справлятися з пригніченим станом, звертатися за допомогою.

Тому й іншим Тетяна радить не зволікати й звертатися по допомогу, «бо ходити до психолога, сумувати — це нормально у тяжкі часи».

У своїй волонтерській діяльності Тетяні неодноразово доводилося спілкуватися із внутрішньо переміщеними людьми віком 50+, які й через місяці не можуть визначитися й відпустити минуле.

Тим паче Кременчук відкриває для переселенців безліч можливостей — волонтерство, гуртки, заняття, групи підтримки. 

Зараз Тетяна опановує нові техніки масажу, планує придбати нові апарати, щоб далі вдосконалюватися і пропонувати кращі послуги. Також планує далі розвиватися у своєму хобі — спортивному орієнтуванні, байдарках, якими дуже захоплюється. Мріє подорожувати, проводити більше часу із сином й дочекатися перемоги, деокупації захоплених росіянами територій й зустрічі з батьками.

Усім, хто так само залишив домівку і починає життя спочатку, жінка радить: потрібно жити, знаходити для себе нову зону комфорту.