Директор кременчуцького заводу АЛЬФАТЕКС Микола Корецький про початок шляху, завод КрАЗ, благодійність та про те, чому вирішив балотуватися в депутати

Підприємство засноване 21 рік тому. Останні роки завод активно розширює свої виробничі можливості. Наразі АЛЬФАТЕКС освоїв виробництво понад 70 моделей комунальної техніки: автовишки, автоцистерни, сміттєвози з бічним, заднім і ручним завантаженням, вакуумні, мулососні, каналопромивальні, дорожні комбіновані машини на базі різних шасі, самоскиди і багато іншого.

Засновник, директор Заводу комунальної техніки АЛЬФАТЕКС і за сумісництвом кандидат у депутати до обласної ради, Микола Корецький розповів проте, як усе починалося і як у наш час побудувати підприємство з нуля.

- Миколо Борисовичу, розкажіть, як ви стали машинобудівником, як усе починалося?

- Як будь-яка людина, яка народилася в СРСР, ходив у садок, закінчив школу №5, СПТУ-22, служив у армії, одружився, закінчив інститут і отримав вищу освіту.

Працюючи після армії на заводі КрАЗ слюсарем зі складання легкових причепів, не міг зрозуміти, де люди беруть гроші на квартири, машини та інші буденні речі, невже потрібно чекати 20 років, щоб на старості отримати від заводу квартиру.

Я служив у армії на Західній Україні. Виходячи в звільнення у вихідні, ми з моїм товаришем бродили по місцевому ринку і дивилися на красиві товари, які продавали поляки. Після закінчення служби я купив собі джинсові штани, сорочку і кросівки. Коли я приїхав додому, мої друзі почали питати, де я купив джинси і за скільки. Таким чином я потрапив на ринок у Градизьк (у 1990 році лише там продавали хороші речі). Я зрозумів, що на цьому можна заробити. Продавши свої джинси і взявши у мами 600 рублів, я вирушив на Західну Україну. Як зараз пам’ятаю, купив три пари джинсів «піраміди» по 200 рублів (у нас вони коштували 300). З цього і почався мій шлях у бізнес під назвою «спекулянт».

Два або три роки довелося жити без вихідних, весь тиждень працював слюсарем на КрАЗі, збираючи легкові причепи, а суботу та неділю проводив у поїздах на третіх полицях (місць у вагонах не було) із сумками-кравчучками.

З 5-ї ранку у вихідні стояв на ринку в спеку і в холод. Це була пекельна праця. Весь тиждень на заводі, а вихідні - в поїзді або на базарі. Без відпочинку. Пощастило, напевно, що був молодий і привчений до роботи, плюс хотілося заробити на квартиру, купити машину.

У дев’яності роки, коли СРСР розвалювався, спекуляція виявилася для багатьох єдиною можливістю прогодувати сім’ю - на підприємствах не виплачували зарплату. Хоч і соромились, та на базарах стояли всі, хто не лінувався: і професори, і вчителі, і пенсіонери... Поступово поняття «спекулянт» переросло в «бізнесмен» і «підприємець». Я і досі особливо шаную людей, які торгують на ринку.

З юних років нам вбивали в голову, що завод - це те місце, де можна заробити на життя.

Заробляючи на заводі 250 рублів на місяць, я паралельно отримував у 2-3 рази більше, працюючи на ринку, але боявся піти з заводу КрАЗ.

- Як вам вдалося зберегти бізнес у нелегкий час лихих 90-х?

- До армії я вчився в СПТУ-22, де був прекрасний викладач фізкультури В’ячеслав Міхно, який привчив нас до спорту. Багато хлопчаків бігали до нього в спортзал на тренування. Всі тренажери були зроблені власними руками в майстернях СПТУ-22.

До походу в армію я встиг стати чемпіоном області з троєборства, їздив на чемпіонат України, мріяв стати чемпіоном України.

Прийшовши з армії і потрапивши на базар, я побачив, що ті, хто зі мною ходив у тренажерний зал, і кого я добре знав, почали займатися рекетирством. Мене кликали в так звані «банди», але я не міг навіть уявити собі, що піду у когось щось відбирати, бити. Виховання батька, який навчив мене чітко розуміти, «що таке добре, і що таке погано», дало свої плоди, і я йому за це безмежно вдячний.

У мене були друзі, які, намагаючись вижити у важкі 90-ті, не встояли і потрапили в так звані угруповання. Згодом вони мене рятували від «наїздів» недоброзичливців.

Багато таких, як я, бізнесменів-початківців тоді втратили все ...

Після звільнення з КрАЗу я почав повноцінно займатися бізнесом. На подив, завжди на моєму шляху зустрічалися люди, які підказували чергову тему для заробітку. Продавали побутову техніку, легкові і вантажні машини.

У 1993 році вперше поїхали в Тольятті за новими Жигулями. З моїм товаришем ми відкрили перший автосалон у місті.

На початку 1995 року почали надходити дзвінки від армійських друзів із Росії з проханням допомогти купити КрАЗи. Купив перші два самоскиди КрАЗ-6510. Так розпочалася моя діяльність, пов’язана з КрАЗом.

Після кризи 1998 року на КрАЗі почалися збої, об’єми складання автомобілів впали. Доводилося займатися ремонтом КрАЗів і перепродувати їх.

У 2000 році, з приходом на завод чергового нового керівництва, мене запросили «на килим» до нового директора і попросили допомогти в реалізації КрАЗів. Завод у той час був у занепаді, виробництво стояло. Для випуску нових автомобілів були потрібні фінанси. Моїх заощаджень явно не вистачало. Пішов по друзях, товаришах, позичив грошей на перші 30 КрАЗів. Завдяки гарній репутації мені вдалося зібрати гроші і заплатити заводу. Підприємство виготовило КрАЗи, і я їх усі реалізував.

Так почався повноцінний бізнес, пов’язаний із КрАЗами. Мені дали дилерство взамін на зобов’язання. На той час у мене вже була своя фірма, яка викуповувала КрАЗи та продавала їх у країнах СНД.

Завод КрАЗ штормило частенько. Були часи, коли на початку 2000-х податкова заарештувала всі рахунки і паралізувала роботу підприємства, мені довелося закуповувати двигуни та інші комплектуючі, щоб завод працював. Після чергової зміни влади, в 2003 році, завод знову зупинився повністю. Мене заново покликали «розрулити» ситуацію. Віднайшов фінанси, запустили підприємство ... Було багато проблем.

Згодом із заводом був укладений дистриб’юторський договір. У 2008 році я викуповував уже до 200 КрАЗів на місяць. У країнах СНД була створена масштабна дилерська мережа, не рахуючи України, від Архангельська до Владивостока, від Алма-Ати до Кизил Орди. Нескінченні поїздки по півночі Росії, степах Казахстану. Єреван, Баку, Ташкент, Мінськ, Бішкек - всюди завод КрАЗ був представлений понад 40 виставковими майданчиками (шоуруми) з рекламою (бігборди, газети, журнали). У підсумку завод вийшов на понад 400 автомобілів на місяць.

Виставковий майданчик “Альфатекс” в м. Атирау (Казахстан), 2008 рік

Виставковий майданчик “Альфатекс” в м. Актау (Казахстан), 2008 рік

Виставковий майданчик “Альфатекс” в м. Астана (Казахстан), 2008 рік

Виставковий майданчик “Альфатекс” в м. Кизил-Орда (Казахстан), 2008 рік

Дивись повну презентацію Альфатекс КрАЗ 2008 у час дистрибьюції

- Що привело до того, що ви розірвали стосунки з АвтоКрАЗом?

- Хтось із керівництва заводу вважав, що дилерська мережа - це не машина для продажу автомобілів КрАЗ, а якийсь «кровосісь», який грабує завод.

Усі світові бренди мають дилерські мережі, бо будь-яка покупка - це гроші, які повертаються у виробництво, заробітна плата робітників, завантаження підприємства.

Дилерська мережа - це не лише продажі техніки, але і її реклама, а найголовніше - ремонт у гарантійний період, а отже - утримання своїх СТО, а це навчений персонал (до речі, багатьох своїх працівників-слюсарів я перекинув у Казахстан, Росію, щоб вони швидко реагували на поломки КрАЗів, ремонтували їх).

На жаль, сьогоднi це виглядає дуже смiшно, але в 2008 роцi керівництво вiдмовилось вiд моїх послуг із продажу 200 КрАЗiв на мiсяць, а сьогоднi звинувачує владу мiста в тому, що завод КрАЗ простоює, бо мiсто купило два МАЗи замiсть двох КрАЗів.

Підсумки роботи - це борг КрАЗу за заздалегідь оплачені моєю фірмою, ще в 2008 році, понад 300 автомобілів, і завод-банкрут у 2020 році, на якому не платять людям зарплату. З 2008 року в СНД не відкрито жодного дилерського центру. Дуже шкода витраченого часу і здоров’я. На знак подяки отримав судові розгляди, за результатами яких моя фірма знаходиться в Раді кредиторів заводу. А за одним столом у Раді кредиторів сидять люди власника, які ніякого стосунку до боргів КрАЗу не мають.

Хто і навіщо таке нарадив керівництву, мені важко зрозуміти. Але ці люди, порадники, поставили завод на коліна, позбавивши його дилерської мережі, і загнали в штопор, із якого вийти, на мою думку, вже неможливо. З приходом нового директора, на жаль, нічого не змінилося.

Завод не купив жодного верстата, верстатний парк старий, на 90% складається з застарілого обладнання для виробництва автомобілів з екологічним стандартом Євро 2. Нову кабіну, на відміну від МАЗу, КамАЗу, Уралу, ніхто не зробив. Добре, що додумалися завозити кабіни з Китаю.

У підсумку в 2008 році мені довелося звернутися на завод МАЗ для отримання дилерства по країнах СНД.

Керівництво заводу МАЗ, дізнавшись, хто я, і яка дилерська мережа у мене є, одразу видало дозвіл на торгівлю своєю продукцією.

На подив, автомобіль МАЗ виявився надійнішим і комфортабельнішим за КрАЗ.

На відміну від КрАЗу на заводі МАЗ проводилися і проводяться сьогодні дилерські збори по 3-4 рази на рік, на яких нам показують нові верстати, фарбувальні камери, нові моделі автомобілів.

На той час продажі МАЗу також впали в РФ і Казахстані, це зменшило збут продукції. Але керівники цих заводів змогли утримати свою дилерську мережу, що дозволяє їм сьогодні займатися вдосконаленням та виробництвом своїх автомобілів.

- Як і чому ви створили свій завод з виробництва комунальної техніки?

- Після революції в 2014 році комерційний ринок вантажівок впав, але з’явилася ніша в комунальній техніці. Нам довелося швидко перебудуватися. За три роки збудували нові цехи, закупили верстати, зібрали кваліфікований штат конструкторів, технологів, робітників і запустили виробництво автовишок, сміттєвозів, вакуумних і дорожніх комбінованих машин на базі всіляких шасі та самоскидів.

Зараз наше виробництво нарощує оберти: закупили сучасну фарбувальну камеру, триває розширення й оновлення верстатного парку, поповнення модельного ряду новинками.

Ми також налагодили співпрацю з європейськими компаніями. Спільно з відомими виробниками на наших площах збираємо автогідропідйомники марки KLUBB (Франція), SOCAGE (Італія). Також стали представниками в Україні китайських брендів DAYUN, SHACMAN, на шасі яких встановлюємо комунальну техніку нашого виробництва.

Паралельно почали продавати іншу спецтехніку: катки, навантажувачі, асфальтоукладальники, бульдозери, автокрани. Працюємо з турецькими компаніями.

Зразки нашої техніки ви можете побачити на нашому виставковому майданчику на вулиці Київській.

- Багато чули про ваші добрі справи, зокрема і про будівництво Храмів. Розкажіть докладніше про це.

- Це окрема тема. Одного разу років 20 тому прийшов до мене один бізнесмен і нахабно так каже: «Досить пити, курити і гуляти. Настав час, треба Богу висловити подяку за те, що вiн тебе береже та допомагає в життi.... Допоможи на Храм». Я намагався його вигнати, кричав на нього: «Тобі треба – ти і будуй, до чого тут я, кому потрібні ці Храми»? Але він твердо стояв на своєму. Якось в одну мить пригадалося: праця слюсарем на заводi, базари з ранку у вихiдні i ось зараз - тепле крісло директора, і щось йокнуло у моєму серцi. І мені вперше в житті довелося дати гроші на Храм. Завдяки цьому «нахабі» я почав займатися доброю справою для церкви.

Згодом цей «нахаба», Слюнько Микола Тимофійович, виявився унікальною людиною.

Слюнько Микола Тимофійович

У нього була велика будівельна компанія, всі зароблені гроші він витрачав на будівництво Храмів. Мабуть, жоден Храм у нашому місті не був зведений без його участі. Він не дозволяв розголошувати, але я вважаю, що це справжній воїн Христа, і його мають увічнити в нашому місті. Зараз він полишив бізнес, у нього немає мобільного телефона, служить у Храмі батюшкою.

Після першої допомоги в будівництві Храму, як то кажуть, «з’явився смак». Почали будувати з Миколою Тимофійовичем Храм у селі Піщане.

Бог послав нам помічників. Виявилося, що це одні з найближчих мені людей - Порчирян Сергій Михайлович і Дашевський Ігор Григорович (один народився в Піщаному, інший проживав). Утрьох ми і побудували Храм.

Свято-Успенський Храм, с. Піщане

Настоятель Храму отець Анатолій

В один момент було важко з грошима, але необхідно було купити дзвони. Я скинув СМС усім знайомим, чиї контакти були в телефоні. Чоловік 50 принесли гроші, а «Колісний завод», «Кредмаш» і фірма «БАНГА» перерахували.

Багато хто хотів допомогти у будівництві цього Храму, усіх не перерахуєш, хай люди мене за це вибачать, але Бог ніколи не забуде жодного з них, незалежно від того, хто і скільки пожертвував на будівництво дому Божого у селі Піщаному.

- Люди подейкують, що є якийсь ваш особистий Храм?

- Був момент у моєму житті, коли було зовсім погано. За мою роботу на благо заводу КрАЗ мене залишили ні з чим. Років п’ять я пролітав по країнах СНД, судився з колишніми директорами своїх фірм, із КрАЗом, судився в Красноярську, Алма-Аті, Нижньому Новгороді, Саратові, а до багатьох руки так і не дійшли, і слава Богу, думав я: якщо поверну борги, то побудую тобі Храм!

Потім я зрозумів, що ставити умови Богу - це неправильно. Варто зробити просто так, по любові, варто бути кращим за тих, кого судиш. Так і з’явився Храм на Молодіжному (Преображенський). При будівництві цього Храму теж було багато бажаючих допомогти. Це і Яворський В.В., і той же Порчирян С.М., і Мазур С.В., Черниш Н.К., Нагірняк Ю.Н., Добрунов В.В. та інші.

Спасо-Преображенська церква на Молодіжному

- Вас часто бачили в Храмі у Кам'яних Потоках...
- Це чудовий Храм, дай Бог здоров’я його настоятелю отцю Сергію. Він строгий, добрий і справжній наставник. Ніколи не заглядав до рота тим, хто приїжджав на джипах або на велосипеді. Всіх повчав однаково. Чим я допоміг цьому Храму, знають парафіяни і батюшка.

Свято-Покровська церква, с. Кам'яні Потоки

Настоятель церкви Отець Сергій

- Благоустрій Храму на 1-му Занасипу теж справа ваших рук?
- Дай Бог Слюньку Миколі Тимофійовичу здоров’я, він постійно затягує мене в різні церковні проєкти. Цей храм здався йому маленьким, і він вирішив залучити мене до його розширення. Роботи наразі тривають...

Свято-Пантелеймонівська церква на 1-му Занасипу

   
- Багато хто, напевно, каже вам, що краще б ці гроші віддали хворим дітям або ще кудись. Навіщо ці Храми потрібні? Скільки їх можна будувати? Бога немає, XXI століття надворі ...

- Насправді, люди є всякі. Може, комусь і не потрібні Храми, але, як казав один батюшка, ми знаходимо те, що шукаємо. Хто шукає Бога, той знайде Бога. Хто шукає горілку, той горілку і знайде. Хто шукає наркотики, той знайде наркотики. Хто шукає роботу, той знайде роботу. Один на найквітучішому лузі знайде нечисте місце і сяде туди, а інший у болоті відшукає квітку лотоса і збере з неї нектар.

Я якось почув на проповіді: «Якщо Бог буде на першому місці, то все інше буде на своєму». Храм для мене - це Божий Дім. А якщо Богу буде де жити, то і хвороб буде менше і будь-яких інших неприємностей у тому місці, де поруч буде Храм. Хочу сказати ось що: насправдi я дуже грiшна людина i про якусь свою святiсть не хочу говорити. А грошi, якi я жертвую на Храми, повертаються мені сторицею. Сам не розумiю, чому так трапляється. Але пiсля закiнчення будівництва будь-якого Храму менi одразу надходять кошти вiд продажу технiки, яку я не мiг продати роками...

Також хочу зазначити, що я допомагаю й інвалідам, і хворим дітям, й іншим хворим та здоровим людям.

- Чи правда, що ваша фірма одна із перших перерахувала велику суму грошей за закликом влади на боротьбу з COVID-19 - сто тисяч гривень?

Про це писали на сайті мерії Кременчука:

- Так, це правда. Більше того, левова частка цих грошей - це самі співробітники «АЛЬФАТЕКС» просили утримати із зарплати та допомогти лікарні. Лише тримаючись усі разом ми зможемо вистояти. І це добре знає наш колектив, який стійко витримав не одну кризу за 21 рік, йдучи вперед і нарощуючи виробництво в будь-яких умовах.

- Ходять чутки, що ви утримуєте ФК «КРЕМІНЬ»?
- Був період, коли мер Віталій Малецький хотів (мріяв) втілити в життя мрію Олега Бабаєва, щоб ФК «Кремінь» виграв Другу лігу і перейшов грати в Першу. Як завжди, не вистачало фінансів. Фірма «АЛЬФАТЕКС» частково допомагала фінансово команді «Кремінь», і сьогодні ФК грає другий сезон у Першійй лізі. З цього року команду прийняв інший бізнесмен - Сергій Ковнір. Але утримання клубу – це майже мільйон гривень на місяць! Всі, хто вважає себе патріотом свого міста, мусять допомагати Ковніру, інакше клуб зникне. Фірма «АЛЬФАТЕКС» докладе всіх зусиль, щоб допомогти команді.

Я вважаю, що незалежно від власника, ФК "Кремінь" це команда нашого міста і кожне підприємство нашого міста має допомагати рідній команді. Адже гуртом завжди легше робити добро. Користуючись нагодою, закликаю всіх керівників підприємств нашого міста надати посильну допомогу улюбленій команді "Кремінь".

- Приходячи на каток «Айсберг», бачимо там плакати компанії «АЛЬФАТЕКС». Ви допомагаєте ХК «Кременчук»?
- Хокей у нашому місті існує лише завдяки людині на прізвище Мазур С.В. Завдяки йому сотні, а можливо, і тисячі діточок сьогодні у нашому місті мають можливість займатися хокеєм. Я б сказав так: "Ми говоримо хокей, а маємо на увазі Мазур. Ми говоримо Мазур, а маємо на увазі хокей!" Це людина з великої літери. Я знаю, що Мазур С.В. також балотується в депутати Полтавської обласної ради, тому, користуючись нагодою, прошу всіх кременчужан підтримати цю чудову людину своїми голосами.

Президент ХК "Кременчук" Мазур С.В. 

Я сам граю в Нічній лізі (Хокейна Ліга Любителів) і отримую масу задоволення від хокею.
Мазур іноді звертався по допомогу до мене, але, насправді, це мізерні гроші, порівнюючи з тим, скільки вкладає у хокей Сергій Мазур. Іноді я допомагаю дитячим хокейним командам нашого міста.

 - Ви побудували на Петрівці міні футбольне поле. Навіщо вам це потрібно?

- Я сам родом із Петрівки. Це - моє рідне. Пам’ятаю дитинство. Бруд, калюжі, автобуси не ходять ... Тішила річка, на якій ми жили з ранку до вечора та ганяли м'яча у місцевих бур'янах (на балці або на пляжі біля Матроса, місцеві старожили посміхнуться з розумінням).

На Петрівку тролейбуса не було. Автобус ходив, зазвичай, у свята. Всі ходили додому пішки: хто зі школи, хто з роботи або навпаки.

І як будь-який хлопчисько, що живе на Петрівці, тоді я мріяв про футбольне поле і тролейбус. Якось у розмові з В. Малецьким обмовилися про тролейбус, футбольне поле ... і домовилися, що з нього - тролейбус, а з мене - поле. Ось так і сталося диво. Чимало сил у це вклав і народний депутат Юрій Шаповалов. З його подачі виділили покриття, яке зняли на стадіоні «Кремінь».

   
- Чому ви пішли на вибори? І чому балотуєтеся в обласну раду саме від партії «Батьківщина»?

- Я ніколи не був у політиці, я - безпартійний. Як і всі радянські діти, був піонером і комсомольцем. На цьому все.

Люди з «Батьківщини» підійшли до мене і пояснили, що ті справи, які я робив за власний рахунок, можна примножити, залучаючи бюджет міста, області. Показали приклади. Для себе я зрозумів, що в разі потрапляння в депутати зможу «вибити» більше грошей для благоустрою нашого рідного міста, побудувати ще не один футбольний майданчик, одне слово, примножити добро, адже його багато не буває.

Не можу стояти осторонь від проблем, які сьогодні долають підприємства нашого міста: АвтоКрАЗ, вагонний завод, сталеливарний. Підприємства сьогодні, скорочуючи виробництво продукції, змушені йти на крайні заходи: затримка зарплати, скорочення персоналу. Центр зайнятості за останні місяці взяв на облік майже чотири тисячі кременчужан. Хтось мусить відстоювати інтереси промислового міста в області, в уряді. Людям потрібна допомога. А я з власного досвіду знаю, як зробити підприємство прибутковим і забезпечити людей гідними зарплатами.

- Що ви робитимите, якщо не пройдете в депутати?

- У моєму житті насправді нічого не зміниться. Буду жити так само, як і до виборів: працювати і по можливості робити добрі справи.