Сержант Ліліян Старчук на війні з перших днів повномасштабного вторгнення. До того довелося проходити військову службу у 2015 році в зоні АТО на Донеччині. А віднедавна він опинився у Полтавському обласному ТЦК та СП. Про бойовий шлях воїна з Полтавщини та його міркування з деяких резонансних соціальних питань розповіла пресслужба Полтавського обласного ТЦК та СП.
— Коли був на «нулі», теж думав, що в ТЦК сидять лоби здорові та ховаються від фронту. Хотів, щоб нас нарешті поміняли — прийшли «тцкашники» в наші окопи, а ми б відпочили. Бо дивився ТікТок, а там на відео якісь мордовороти ходять людей хапають, і думав, що краще б вони до нас в окопи прийшли та помогли. А тепер розумію, що помилявся. Нас тут 90% тих, хто відвоювався і кого після важких поранень по шматочках збирали, — розповідає сержант Ліліян Старчук.
Він народився в Казахстані, невдовзі родина переїхала в Україну. Ходив в українську школу, відслужив строкову службу. На Полтавщині виріс та створив родину — разом з дружиною виховали двох дітей. Тепер радіють онукам.
Вийшов з окупації, щоб стати на захист України та звільнити від росіян рідне місто
За освітою — токар, працював монтажником на вежах в нафтогазовій галузі. З цієї посади за мобілізацією потрапив в АТО у 2015-му році та відслужив рік.
— Надсилали повістки разів, мабуть, п’ять, а я був на вахті. Влітку прийшов у відпустку — до мене приїхали додому з військкомату і вручили повістку особисто. Пішов служити у 44-ту бригаду під командуванням Сергія Баранова. Був у батареї управління. Посада — стрілець, але першочергова задача була налагоджувати зв’язок, - згадує військовий.
У 2016-му він демобілізувався та повернувся до роботи монтажника. А коли почалася повномасштабна війна, одразу прийшов до ТЦК в Карлівці. На цей вчинок, зізнається, його спонукав досвід служби в АТО.
— Раніше бачив ворога і знаю, на що він здатний. Вони фашистами називають нас, але це саме вони чинять, як фашисти, навіть гірше. Хоча, звісно, я розумів, що буде велика війна, — пояснив він свою мотивацію.
Ветерана АТО спершу записали в резерв та сказали чекати на виклик. А 10 березня пролунав дзвінок, і вже увечері Старчук був у Черкасах у лавах 110-ї ОМБр імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Після двотижневого навчання підрозділ отримав бойове завдання і 27 березня зайняв позиції в Авдіївці.
— Думав, спочатку будемо на охороні блокпостів десь, але ми поміняли 25 бригаду на позиціях. Серед нас багато хто не очікував такого стрімкого розвитку подій. Були хлопці, хто хотів бити ворога, але не вміли нічого робити. Та за місяць вони вже стали асами своєї справи: переймали досвід, запам’ятовували, вчилися. Військовий — це така професія, що постійно вчишся. Якщо ти добре навчений, відстежуєш ситуацію і правильно на неї реагуєш — тобі нічого не страшно. Для мене найстрашніше не бойові дії. Страшно, коли розмовляєш з побратимом або з кимось по телефону перемовишся — і за годину розумієш, що його більше немає. Тоді починаєш думати: «Чому не я туди пішов, чому він?». До такого неможливо звикнути, — розповідає воїн.
Ліліян Старчук хоч і займав посаду стрільця, потім старшого стрільця та навідника, періодично призначався старшим по взводному опорному пункті (ВОП) та виконував обов’язки головного сержанта.
«Треба бути мужиком, брати себе в руки та йти захищати Україну» — солдат з Кременчука, нагороджений «Золотим хрестом»
Його підрозділ беззмінно перебував на своєму ВОПі без ротацій — жили в бліндажах, несли службу в окопах на самому «нулі».
Особовий склад періодично доукомплектовувався — приходило поповнення, були прикомандировані з інших підрозділів. Військовослужбовці, які проходили навчання за кордоном, відзначали, що яка б крута підготовка не була, вона все одно не порівнюється з досвідом реальних бойових дій.
— У деяких ротах були ротації, хлопці трохи повоюють, потім заходить заміна, а їх виводять в «зеленку» трохи відпочити та підлікуватися. А ми трималися, як є. Оця монотонність вже бувала нестерпна. Сили черпали в підтримці рідних, коли був зв’язок. Наснаги давало розуміння, кого ми захищаємо — свої родини, близьких. Бо ми воюємо не з власної волі, нас змусив ворог — і ми не нападаємо, а захищаємо своїх. Я не хочу, щоб тут у нас було таке, як в Бучі та інших містах, де Росія змогла пройти, — розповідає сержант.
Він розповів, що обстріли та сутички з ворогом були щодня. Проте, особисто бачив лише полонених росіян, бо противника не роздивлявся, а знищував, не підпускаючи ближче, ніж на відстань 10-15 м.
Зізнається, бувало, через пересторогу прострілював кущі, де нікого не було, бо стріляли на звук чи навіть на рух, не роздивляючись хто там.
— Страх є завжди. Був страх, чи встигну вивчити нових людей, і чи зможуть вони швидко зорієнтуватися. Більше того, вважаю, що якщо взагалі страху немає, то ти не військовий, і довго не виживеш. Коли у тебе є страх, і в напарника є страх — в межах норми, не за себе, а за побратима — це нормально. Бо я стараюся зберегти його життя, він — моє. Це постійна підстраховка, підтримка один одного, - зазначає військовий.
Серед критичних ситуацій сержант згадує події навесні 2023 року, коли росіяни прорили тунель на Авдіївську промку. Довго й приховано рили, а потім зайшли в тил українських позицій, попередньо обстрілявши їх КАБами.
— Хлопці прийняли бій. Він був дуже важкий, але ворога не пропустили. В принципі, можна сказати, кожен день на фронті був насичений подіями. Як не у нас, так на сусідніх позиціях, – розповідає воїн.
Та найбільше сержант Старчук запам’ятав день 13 грудня 2023 року. Тоді зранку побратим отримав поранення і в підрозділі цілий день з нетерпінням чекали на евакуаційну автівку. Транспорт приїхав аж ввечері, о 21.00, коли дозволила тактична обстановка. Привезли необхідне, швидко вивантажили, забрали пораненого. Видалася вільна хвилина, щоб зателефонувати додому.
— Було тихо, і, думаю, зателефоную додому, погомоню з дружиною. Говорили про відпустку — в мене мала бути десь на новий рік. І от щойно поговорили, о 21.40 прилітають «Гради». Ми набираємо евакуатор, а він каже, що не зможе приїхати, поки обстріл — нехай спершу все стихне. А потім за пів години передає, що спробує доїхати, щоб ми готувалися, - згадує військовий.
А потім їх «накрило». Поранені були двоє. Один важкопоранений — великий осколок пробив його бронежилет. Ліліян дістав множинне осколкове поранення: п’ята, ноги, черево, грудина, щелепа, голова, вухо… Осколок, що пішов у голову, міліметр би — і пробив череп, сказав пізніше лікар. Першу допомогу одразу надав тактичний медик та побратими, які були поруч.
— Я ж крові боюся. Чужої ще не так, коли хтось поранений і надаєш допомогу на адреналіні, то якось не задумуєшся. А от своєї — дуже. Коли медик мене перев’язував, я питаю, а що то тече? Каже, то фізрозчин — мовляв, обробив подряпини. А я глянув у бік буржуйки, там купа закривавлених серветок, а вона тече й тече — було ж багато дрібних ран. Більшість уламків витягли, було декілька операцій. А з десяток досі ношу в собі — надто дрібні, щоб їх витягувати. Тому, наприклад, на МРТ мені йти заборонено, бо можуть ці залізяки доробити свою вбивчу справу, — розповідає сержант.
Після лікування він повернувся у свій підрозділ, та стан здоров’я став різко погіршився — відмовив правий бік тіла. Знову лікування, два тижні реабілітації в санаторії. Збираючись повертатися в підрозділ на бойові, пройшов ВЛК і за його висновками був переведений в тиловій підрозділ — до роти охорони Полтавського обласного ТЦК та СП.
«На захист України мусить стати кожен чоловік, іншого шляху перемогти окупантів немає», — наголошує солдат Антон Баранцов
Основні завдання, які виконує зараз Ліліян Старчук, це — охорона. А є ще обов’язки, які вважає найважчими, хоч і дуже важливими.
— Почесна варта… Морально це найважча робота — бачити тих, хто мав би жити й жити, але загинув. В тилу бачити хлопців, яких востаннє привезли додому, набагато важче. Там, на «нулі», до цього ставишся по-іншому. Там думаєш лише про те, що його треба витягнути та доправити додому, до рідних. Така лють підіймається на росіян, які щодня нас вбивають! І в нас зараз немає іншого виходу, окрім як захищатися, — зазначає він.
Військовий із сумом констатує, що не всі співгромадяни ще усвідомили, що причина щоденних смертей українців, корінь зла — це російська федерація, яка не заспокоїться, поки не знищить нашу націю до останнього українця. Більшість полтавців прагнуть жити так, ніби нічого не відбувається. Обирають особистий спокій, нехтуючи колективним захистом.
— Зараз суспільство так налаштоване, що до військової форми ставиться негативно. Коли ти суспільству потрібен — тобі дякують. А потім, в наступний момент ти стаєш «незручний». Я це помітив уперше ще в часи АТО. І зараз це є: поки ти людей захищаєш, стоїш поперед них — ти для них цар і Бог. А потім, коли ти після поранень відновлюєшся, приїжджаєш в тил, де у них усе добре, починається «так, а чого ти туди їхав, ми ж тебе не посилали». Тебе розуміють лише ті, кого це безпосередньо торкнулося. Цивільні не розуміють, що якщо не зупинити, агресор прийде сюди і піде далі. Люди говорять: «я не раб, я теж хочу жити». Та живи, будь ласка! І ми, військові, можемо навіть скласти зброю — тоді нас розстріляють. А ви все одно підете — тільки вже далі, під іншим прапором. І слова всупереч окупантам не зможете сказати — просто прийдуть, схоплять тебе і ти підеш м’ясом. А тут у тебе є вибір, є шанс, — наголошує сержант.
«Інколи чую, як мені плюють у спину», — військовий Богдан, який побував у пеклі війни, отримав державну нагороду
Нагадаємо, «Кременчуцький Телеграф» розповідав, як колишній голова Козельщинської районної ради Юрій Марченко добровільно мобілізувався у перший день повномасштабної війни. А воювати на фронті йому довелося у складі стрілецького батальйону на Авдіївському напрямку.
Ми також розповідали про колишнього вчителя фізики з Козельщини 51-річного Олега Федоряка, який воював під Бахмутом у складі 62-го окремого стрілецького батальйону і там отримав важку контузію.