Солдат роти охорони Полтавського ТЦК розповів, через що довелося пройти йому та його побратимам

Солдат роти охорони Полтавського ТЦК Дмитро Гонтарь до того, як навесні цього року повернувся з фронту до рідної Полтави пройшов бої у складі окремого зведеного штурмового підрозділу «Одін» ТЦК Полтавщини на Бахмутському та Лиманському напрямках, а також в Авдіївці.

Про бойовий шлях воїна з Полтавщини та його міркування з деяких резонансних соціальних питань розповіла пресслужба Полтавського обласного ТЦК та СП.

У дитинстві син кадрового військового Дмитро Гонтар мріяв стати професійним військовим, служити в у ДШВ чи морській піхоті. Зі школи готувався до цього: бігав кроси, стріляв з пістолета та автомата, навіть навчився мотати онучі. Та поступився матері, яка дуже просила, щоб цього не робив, бо боялася за його життя.

Після школи він відслужив строкову службу в повітряно-десантних військах, звільнився з армії та обрав для себе професію бодигарда. Охороняв політиків, бізнесменів, спортсменів. Зізнається, що в період проведення АТО хотів мобілізуватися, та не пройшов медкомісію через проблеми зі здоров’ям. Згадує, що хірург після чотирьох операцій якось сказав йому: «Тобі не можна у військо, бо ти не помреш від поранення — можеш раніше померти від тромбу».

Тому Дмитро допомагав ЗСУ іншим шляхом — активно волонтерив, їздив на Донеччину, привозив необхідні для своїх колишніх товаришів-десантників речі.

«На захист України мусить стати кожен чоловік, іншого шляху перемогти окупантів немає», — наголошує солдат Антон Баранцов

А у 2022 році, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, працював у Києві і мав усі шанси виїхати за кордон разом зі своїми підопічними. Але відмовився від реальних пропозицій.

Повернувся у Полтаву і 1-го квітня 2022 року прийшов у Полтавський районний ТЦК та СП з вимогою, щоб його записали до лав окремого зведеного штурмового підрозділу «Одін». Він знав багатьох з тих, хто вже служив у цьому підрозділі — кум Юрій Левковський, друзі дитинства, та інші вмотивовані на захист України чоловіки. З командиром підрозділу Олександром Логвиненком він теж був давно знайомий, і поважав його як людину і як воїна — тому без вагань став під його командування.

Після декількох тижнів інтенсивних тренувань у навчальному центрі ЗСУ воїни окремого зведеного штурмового підрозділу «Одін» повернулися в рідну Полтаву, щоб зібратися, та вже наступного дня вирушили для виконання бойових завдань на Бахмутський напрямок. Прибувши на місце, одразу висунулися на позиції. Під ворожими обстрілами облаштовували окопи, в яких ховалися від дронів та снайперів. Ті умови Дмитро Гонтарь називає «спокійніші» порівняно з наступним завданням, яке отримали — поблизу Зайцевого. Там, згадує, були дуже важкі бої, а останній запам’ятався найбільше — тоді вже встигли попрощатися один з одним.

Він згодує, що тоді бійці загону «Одін» воювали разом з підрозділами 72-ї окремої механізованої бригади мені Чорних Запорожців. Дмитро згадує про «чорних запорожців», як про дуже мужніх та вправних воїнів. Тим цінніше для нього та його побратимів була оцінка звитяги його підрозділу з їх боку. Коли вийшли з бойових, від «чорних запорожців» отримали щире визнання та подяку.

Вийшов з окупації, щоб стати на захист України та звільнити від росіян рідне місто

Після тих боїв було декілька днів перепочинку у Полтаві, а потім майже місяць виснажливих тренувань у навчальному центрі, де бійці його підрозділу вдосконалювали навички та проводили бойове злагодження.

Потім їх відправили виконували бойові завдання на Чернігівщину поблизу з державним кордоном. Задачею було виявляти та знищувати ворожі ДРГ.

А невдовзі окремий зведений штурмовий підрозділ «Одін» перекинули на передову в ліс на Лиманському напрямку. Ці бої Дмитро згадує, як дуже важкі.

Він розповів, що одному бійцю дуже сильно поранило спину. Йому надали першу допомогу, але була потрібна термінова евакуація. А транспорт під таким вогнем туди б не доїхав.

Переконавшись, що його побратимів повезли в госпіталь, Дмитро повернувся на КСП. Залишив зброю поранених та отримав завдання доставити боєкомплект на позицію. Завантажив усе в машину та поїхав. У визначеному місці вже чекав командир з побратимом — разом з ними донесли БК на позицію і Гонтарь залишився там.

Ціною неймовірних зусиль та втрат його взводу вдалося закріпитися та утримували позицію «Морпіх» — солдат називає її найскладнішою на тому напрямку. Бо ворог майже безперестанно намагався їх вибити. Українські воїни трималися на силі волі. За декілька діб могли собі дозволити відпочити хіба по 10-15 хвилин, розстеливши каримати на землі в окопах.

Бійці підрозділу «Одін» ще два дні утримували позицію — поки їх не замінили.

Воїн розповів, що в запалі боїв контузії мало хто рахує — якщо можеш тримати зброю в руках і бачиш куди стріляти — люди тримаються. Але коли виходили, по них ворог гатив з усього, що мав, хоч дійшли усі без втрат, але отримали сильні контузії. Він сам вже й не пам’ятає, як дійшов до медичного евакуатора — ледь не втрачав свідомість. Останній спогад — як його швидко завантажують у автівку.

«Треба бути мужиком, брати себе в руки та йти захищати Україну» — солдат з Кременчука, нагороджений «Золотим хрестом»

Опинився у госпіталі, де довелося звертатися до хірурга — коли витягував «Рекрута», пошкодив собі суглоб.

Потім була рідна Полтава — повернулися, щоб поховати полеглих, віддавши військові почесті. А далі — знову кордон. Невдовзі їх перекинули на Авдіївський напрямок, де взимку тримали позиції «на дачах».

Навесні 2024 року окремий зведений штурмовий підрозділ «Одін» повернувся до Полтави. Після довгих боїв військові пройшли лікування та реабілітацію, а зараз виконують завдання в ТЦК та СП. Адже окремий штурмовий загін повністю складався з військовослужбовців територіальних центрів комплектування Полтавщини.

Зараз в ТЦК та СП він виконує обов’язки у складі почесної варти. Це, зізнається, найважче - розуміти, скільки життів українців забрала Росія. Окрім того, його робота — це спілкування з мобілізованими чоловіками, які готуються до відправки в навчальні центри.

«Інколи чую, як мені плюють у спину», — військовий Богдан, який побував у пеклі війни, отримав державну нагороду

Нагадаємо, «Кременчуцький Телеграф» розповідав, як колишній голова Козельщинської районної ради Юрій Марченко добровільно мобілізувався у перший день повномасштабної війни. А воювати на фронті йому довелося у складі стрілецького батальйону на Авдіївському напрямку.

Ми також розповідали про колишнього вчителя фізики з Козельщини 51-річного Олега Федоряка, який воював під Бахмутом у складі 62-го окремого стрілецького батальйону і там отримав важку контузію.