Традиції офіційного протоколу мерії: якщо жінку можна «сховати» - її «ховають»

Ви помітили, що офіційні церемонії стали важливою подією для українців? У новорічних привітаннях президентів ми знаходимо ключові меседжі внутрішньої та зовнішньої політики (чи їх туди вкладали - хто зна). Сценарій військового параду до 30-річчя Незалежності просто розібрали до дрібниць: як Президент ішов, коли і кому посміхався, кого назвав, а про кого - промовчав… Усі ці події іще кілька днів живуть в інформаційному просторі, їх жваво обговорюють, в тому числі - і я. 

Проте я хочу із вами поділитися моїми думками про наш, місцевий, кременчуцький протокол офіційних заходів. 

Якщо чесно, в статусі депутатки я була вперше на піднятті державного прапора біля пам’ятника Шевченку разом із делегацією з міської ради. Відверто кажучи, не люблю офіційні заходи, але День Незалежності - це для мене найбільше свято, напередодні я відчувала велике бажання, щоб піти і бути. Що саме я відчула на церемонії? Трохи нижче.

Підходячи до пам’ятника завчасно, відчула урочисту і святкову атмосферу, оркестр і колона військових уже стояли в очікуванні. Організаторка заходу привітала і пояснила, що буде відбуватися і як, щоб учасники не розгубилися, і все пройшло злагоджено. Практично нікого із учасників іще не було.

Команда починати - й учасники шикуються у дві шеренги. Схоже, тут кожен знає своє місце, тож у першому ряду опиняються секретар міської ради Юрій Гриценко, заступники міського голови, військові, одним з останніх приєднується начальник міського управління поліції Іван Жук, вітаючись з усіма чоловіками за руку, а мене навіть не бачить. Що ж, мабуть, поспішав або не помітив мене тут скраю в другому ряду… 

Церемонія почалася. Ведучий говорив емоційно і щиро, в якийсь момент аж сльози стискали горло. 

Ось усім запропонували покласти квіти до пам’ятника. Навколо багато фотографів та операторів, я почуваюся ніяково, мені здається, що всі на мене дивляться. Я - просто єдина жінка в цих двох шеренгах чоловіків, я чомусь постійно опиняюся скраю, хоч би як наша делегація не переміщалася. «Оце і буде картинка присутності жінок у владі і їх впливу на прийняття рішень», - подумала я про фотографії, які залишаться після заходу. 

Яким же було моє здивування, коли навіть такого поодинокого (у прямому значенні цього слова) жіночого представництва на сайті міської ради немає. Мене немає на жодній фотографії. І на відео теж. Я є лише на фотографіях, зроблених моєю помічницею Олесею Мусієнко. Нижче додаю їх в галереї, як фотодоказ.

Ну, хай би мене не було на сайті міськради… Може, чим не догодила? І я не здивуюся, бо моя особливість - озвучувати незручні питання - багатьом не подобається. Але ж на піднятті були й інші жінки. Щоправда, нижчих посад, ніж чоловіки у перших двох шеренгах. Але хіба ж їх громадянська свідомість чимось гірша, якщо в кінці ведуча подякувала усім однаково «за вираження громадянської свідомості»? 

Я вирішила погортати фото і відео з інших офіційних подій Кременчуцької міськради та виконкому. Найпростіше шукати по датах - День міста і 9 травня в 2020-му, 2019-му і раніше… Чи картина інша? На жаль, ні. 

9 травня 2021 року на покладанні квітів з 16 осіб в першій шерензі не знайшлося місця жодній жінці, хоча у міського головим є дві заступниці - Ольга Усанова і Тетяна Неїленко (остання, до речі фахівчиня дуже високого рівня, вона беззмінно очолює фінансове управління вже не перше десятиліття). 

І в 2015, до обрання мером Малецького, фотографія заходу була така сама, бо такою є традиція і німа мова офіційних церемоній: усі мають чітко знати, хто для нашого міста важливий.

Можливо, комусь мої спостереження здаються пустим витрачанням часу, бурею в склянці води, і мер вже зауважував мені, мовляв, «бачите те, чого насправді немає». 

Я у свою чергу можу лише відповісти, що немає моєї провини в тому, що інші не бачать нерівності у ставленні до жінок. А причина може бути зовсім простою - немає звички звертати на це увагу і ніхто не озвучує це як питання, варте суспільної уваги. Хоча насправді видимість жінок у владі - це перший крок до того, щоб колись в Україні з’явилася своя Ангела Меркель чи Маргарет Тетчер. 

А до того часу жінки і дівчата прикрашають офіційні церемонії, коли глядачів треба розчулити. Наприклад, на тому ж військовому Параді маленька дівчинка в сценарії з’являється аж двічі, в кінці співає пісню від імені хлопчика про «вірне серце свого сина я кладу тобі до ніг, Україно». На мою думку, маленький українець прекрасно б заспівав пісню, і баланс у сценарії був би… Не знаю, як вам, а мені маленькі хлопчики і дівчатка однаково зворушливі та милі.

А до того часу чоловіки з перших двох шеренг згадують професіоналізм жінок у привітанні на 8 Березня (десь мимоходом, не в першу чергу). Міський голова Віталій Малецький вважає, що це «свято є символом жіночої вроди, щастя,  кохання, радості та  краси». Про права жінок взагалі не згадується… Тому хочеться закінчити цей блог малюнком про стереотипи 8 Березня моєї колеги-журналістки Надії Вірної та почати дискусію про рівність жінок і чоловіків у нашій місцевій владі вже зараз. 

P.s. Малюнок експонувався під час Регіональної зустрічі у Женеві «Пекін +25» в жовтні 2019 року.