Край, де зростають орки: про деякі особливості життя у Забайкаллі, які багато що пояснюють

Орда

Такі роздуми навіяли події російсько-української війни та звірства, які чинять російські окупанти в Україні. У таке важко повірити, адже в Європі таких страхіть та жахів не було з часів Другої світової. Рашисти обстрілюють та руйнують мирні міста, вбивають цивільне населення, розстрілюють заручників, викрадають людей, ґвалтують жінок і дітей, грабують магазини, квартири та будинки. Вони поводяться в Україні гірше за гітлерівців. Як росіяни могли дійти до такого? Як може людина у XXI столітті перетворитися на безжалісного ката, забути про людяність, совість, військову честь? І не одна, а масово.

Звісно, путінська пропаганда промиває мозки росіянам, а у декого рашистське телебачення їх навіть непомітно ампутувало. Проте, справа не тільки у цьому. Є одна особливість, про яку інколи згадують — в армії окупантів дуже багато контрактників не зі столиці чи великих міст, де існує хоч якась цивілізація, а з далекої глибинки росії, з її віддалених, депресивних районів, де не тільки проблеми з працевлаштуванням, а й мізерні зарплати. Там зовсім інше життя, далеке від нашого розуміння життя. Це інший світ. По великому рахунку уся росія є депресивною країною, та все ж рівні деградації усюди різні. Так було раніше, так там є і зараз.

Під час окупації міст та сіл Київщини, Чернігівщини і Сумщини місцеві жителі згадували про звірства бурятів та кадировців, про їх здивування рівнем життя українців, про нічим не спровоковану злобу та незрозуміле бажання усе знищити, руйнувати та спалювати. Наразі теж саме вони роблять на окупованих територіях Херсонщини, Запоріжжя, Донеччини та Луганщини.

Звідки така ненависть до цивільного населення? Чому у них така жага до руйнування? Невже звичайний телевізор може так сильно впливати на мозок? І чи могла б рашистська пропаганда перетворити цивілізовану людину на дикуна, вбивцю, ґвалтівника та варвара? До того ж не одну, а тисячі!

Ні, путін не випадково залучив до широкомасштабного вторгнення в Україну військові частини своєї армії, що дислокуються на Далекому Сході, у Сибіру, Забайкаллі та в інших віддалених регіонах росії. Адже укомплектовані вони контрактниками, які все своє життя провели у тих депресивних районах і більшість з них нікуди й ніколи не виїжджали та нічого іншого у своєму житті не бачили.

Танкові та мотострілецькі бригади з Улан-Уде, Кяхти, Борзі... Дуже знайомі назви та місця, які навіяли деякі спогади...

В останні роки існування СРСР довелося кілька років провести у тих краях, тож пам’ятаю, як там тоді жили люди, їх звичаї, поведінку та менталітет. Ті окупанти, що зараз прийшов вбивати українців, тоді були маленькими хлопчиками, а, можливо, з кимось із них я навіть зустрічався. Тепер вони виросли й приїхали в Україну на танках – орда зі Сходу. А якщо не вони, то їхні діти, які зростали у тих же умовах, адже за одне покоління у народі мало що змінюється. Особливо в росії.

Вирішив поділитися своїми спогадами про ті часи та розповісти про умови, в яких зростали теперішні орки. Це дозволить краще зрозуміти їх менталітет, мотиви поведінки та скоєння жахливих злочинів в Україні.

У диких степах Забайкалля - станція з назвою «без»

ЗабВО… У радянські часи назву Забайкальського військового округу розшифровували як «Забудь Вернуться Обратно». Багато з тих військових, хто потрапляв служити в ці краї, залишався там аж до самої пенсії. Мені пощастило — вирвався через три роки. Проте, спогади про «сопки Маньчжурії» назавжди врізались у пам’ять – дивні та незвичні.

«Назло надменному Пекину, Китаю трипером грозя, стоит красавица Борзя», - іронічне згадування про місто Борзя Читинської області (наразі Забайкальський край рф) серед тих, кому там довелося побувати.

І продовження, яке точно характеризує ті місця: «А среди сопок, словно …, стоит красавец Билитуй».

Коли вперше побачив пильні й брудні вулиці Борзі, одразу зрозумів, що дуже «не пощастило» і з’явилось нестерпне бажання кудись негайно їхати геть подалі. До, речі, ті почуття виявилися пророчими – с тих пір там мало що змінилося, а виїхали звідти багато. Залишились ті, хто не зміг, або не захотів.  

Відомий російський блогер Ілля Варламов три роки тому побував у Борзі й назвав її «найгіршим містом росії». Фото та опис цього міста можна подивитись на його сторінці у LiveJournal.

Там він згадує, що у 2017 році Мінбуд рф офіційно визнав Борзю найгіршим містом росії. Саме тому Варламов й вирішив її відвідати та на власні очі на все подивитися - з висновком чиновників він повністю погодився.

Зауважу, що у ті далекі часи у Борзі знаходився штаб 36-ї загальновійськової армії – отже це була майже «столиця». Зараз там дислокується її наступниця - 36 окрема мотострілецька бригада, контрактники якої «відзначились» дикими та жорстокими воєнними злочинами у Бучі, Ірпені, Бородянці.

Станція Бєзрєчна, де довелось провести ці три роки, була за 60 км від Борзі, яка нам тоді здавалась хоч якоюсь, а «цивілізацією» у порівнянні з нашим селищем. Цю станцію з такими ж підставами можна було назвати «Безлісна», «Бездорожня», «Безводна», «Безрадісна»… Багато епітетів можна було використати для її назви, але з обов’язковим префіксом - «без».

Коли вперше під’їжджав до Бєзрєчної то протягом двох кілометрів вздовж залізничної колії бачив лише залізобетонні паркани військових частин та КПП з залізними воротами. Мабуть більше десятка – адже на станції дислокувалося половина мотострілецької дивізії. Пізніше дізнався деякі особливості того краю - з іншого боку військових частин ніякого огородження їх територій не було взагалі. Отже, все там виглядало суворо й солідно лише для пасажирів поїздів, що проїжджали мимо. Що було у самих військових частинах та як тоді служили військові — то вже окрема тема, до якої можливо повернусь. А зараз лише про умови життя, ментальність та звичаї місцевого населення. Точніше, про особливості виживання у «диких степах Забайкалля».

Край «бічей», «бічуганів» та «бічих»

Якщо не брати до уваги військовий гарнізон, то у Бєзрєчній було кілька сотень приватних будинків місцевих жителів та пару десятків багатоповерхівок для сімей офіцерського складу.

Автомобільна дорога «союзного значення», що проходила через селище з Чити до прикордонного з Китаєм Забайкальську, асфальт бачила лише біля обласного центру та й то з ямами метрової глибини. Далі гравійна дорога, що місцями переходила у ґрунтовку. Саме тому, автобуси у тих краях не їздили взагалі, а головним видом пасажирського транспорту був потяг. Через станцію Бєзрєчна щодоби їздили аж 2 поїзди – у бік Чити та у бік Забайкальську.

Звісно, що у самому населеному пункті асфальту також не було, за виключенням доріжки від штабу дивізії до Будинку офіцерів. Саме так у радянські часи називався гарнізонний клуб.

Дерев у Бєзрєчній майже не було. Через безводдя, люті морози взимку та нестерпну спеку влітку там можуть вирости лише тополі, які завжди були вкрити пилом.

Проте, це все була прелюдія до головної, та більш цікавої теми - опису місцевих жителів, що жили та живуть у тих краях. Чомусь їх називали «бічами», або «бічуганами». Жінок - «бічихами».

Є тлумачення цього сленгового слова, як «Бывший Интеллигентный Человек», але до місцевого населення того краю воно точно не підходить. Вікіпедія дає й інше визначення цього слова – «людина, що опустилася, спилася, виконує сезонну роботу». Отут саме те! Хоча щодо «сезонної роботи», то можна й посперечатися. Та про це далі.

Умовно усіх місцевих жителів тоді можна було поділити на три категорії.

Перша і найменша за чисельністю – «трудівники». Вони або десь працювали на постійній роботі, або у них було власне господарство. В одного такого місцевого жителя довелося купувати молоко для дитини, бо молочні продукти у ті краї не привозили. Через це бував у його господарстві двічі на тиждень та зміг все побачити «із середини».

Типовий невеликий будиночок, у якому хазяї майже не жили, бо мали багато всілякої худоби: дві корови, вівці, кози, птиця, лоша, свині. Вони жили в окремому приміщенні разом із ними - житлова кімната переходила у загін для овець, далі - «вагончиком»: загін для малечі худоби, хлів для корів та свинарник. Тобто люди жили разом із вівцями та козами. Свині жили трохи далі та окремо. Взимку топили пічку і трохи тепла діставалося худобі. При 40-50-градусних морозах це був шанс на те, що її вдасться доїти.

Під час першого відвідування вразив двір. Через нього була прокладена стежинка від воріт до хати через купи сміття, яке ніхто й ніколи не прибирав і нікуди не вивозив. Звісно, що двір ніколи не підмітали, жодних квітів чи дерев там не було, а хату ніколи не білили.

Проте, без усілякої іронії, вважаю, що ті люди були справжніми трудівниками, які працювали у своєму господарстві зранку до вечора. Хоч і не зовсім охайними. На жаль, таких у Бєзрєчній було дуже мало - не більше 10%! За молоком приходилось ходити аж за 3 км. Щодо інших 90% місцевого населення, то їх можна було розділити приблизно порівну на дві досить колоритні та цікаві категорії.

Колорадські жуки там не виживають, а бродячі корови - живуть

Не знаю навіщо орки з 36-ї мотострілецької бригади (Борзя) навішували на себе колорадські стрічки під час вторгнення в Україну, якщо знали, що колорадські жуки у їхніх краях не виживають. Взимку вони вимерзають – адже земля, на якій майже ніколи не буває снігу, промерзає там вглиб на метр та більше.

Втім знаю, що саме це допомагало виживати другій, і більш численній категорії «бічей», яку умовно назвемо «власниками бродячих корів». Чому бродячих? Про це далі.

Ці люди робили у своєму житті тільки три речі, яких їм цілком вистачало для власного виживання. У червні, коли відтавала земля, вони викопували лунки на городі та заривали у них картоплини. Обприскувати картоплю від колорадських жуків потреби не було, поливати не було чим, але на диво вона у степовому чорноземі виростала добра й без особливого догляду. Отже, у вересні вони збирали непоганий врожай і голод їм не загрожував.

Окрім картоплі деякі гурмани висаджували огірки. А дехто, навіть, помідори!!! Були й такі диваки. Забайкалля тоді називали країною «вічнозелених помідорів», тому що вони не встигали почервоніти до настання холодів. Про теплиці та парники у ті часи місцеве населення нічого не чуло. Судячи з фоторепортажів в Інтернеті, там і зараз мало що змінилося. Точніше багато чого змінилося.

Друга справа, якою вони займалися – це корова. Влітку її випасали біля подвір’я – лугів там вистачає, а от восени цих корів, які починали мукати від голоду, хазяї виганяли на «вільні хліба».

Спитаєте, чому не ставили до хліва та не годували сіном, як це заведено в Україні? По-перше, хліва у багатьох просто не було, а сіна ніхто не заготовляв, хоч трави навкруги росло повно. Чому не косили? Бо не було часу. Адже займалися вони здебільше третьою, і самою головною справою свого життя.

Розповідати про неї почну з того, що майже у кожного місцевого жителя вдома стояла ванна. Навіщо ванна, якщо немає водопроводу? Ванна використовувалася для зовсім інших потреб. Більш важливих для місцевих жителів, ніж миття власних дуп. У ванній вони ставили брагу!!!

У ті важкі часи горбачовського «сухого закону», коли в місцевих магазинах взагалі не продавалося ніяких алкогольних напоїв, така ванна була для них як справжнє «джерело життя». Ото, виведе «біч» вранці корову за паркан, прив’яже її до кілочка для випасу, підійде до своєї ванни, зачерпне кухоль браги… Потім другий… І життя здається вже не таким і безрадісним.

Отже, не вистачало у них часу на косіння. А скотиняка вже у вересні починала волати від голоду, бо трава від приморозків жовкла. От і приходилося бідолашним її відпускати на волю – шукати прокорму.

Усю зиму ці корівки вешталися біля майданчиків для збору сміття, що біля багатоповерхівок. Дружина вранці боялась виносити сміття, бо це було доволі небезпечно через зграї голодних бродячих корів.

Врізалося у пам'ять, як сам виношу відро теплого, пахучого сміття, а назустріч до мене біжать декілька корів, які усю ніч пильно спостерігали за місцем свого годування. Усе їх хутро щільно вкрито інеєм. Не встигаю перекинути відро у сміттєвий бак, як п’ять коров’ячих морд, одна поперед іншої, починають хватати та жувати з нього хто що встигне. Хочу зауважити, що забайкальські корівки взимку їли геть усе – і папір, і ганчірки, і останки рибних консервів з банок вилизували. Головне, щоб сміття було тепле, адже за 40-градусного морозу все дуже швидко перетворюється на каменюку.

А наступає весна, починає зеленіти травка, і «власники бродячих корів» швидко знаходять своїх улюбленець та ведуть їх до дому. Погуляли на волі – і досить!

Впевнений, що жодна українська корова за таких умов не вижила б. А місцеві – виживають. Звикли до такого життя. Не бачив жодної, яка б взимку замерзла. І ходили усю зиму по селищу зграї голодних бродячих корів. Екзотика - майже, як в Індії. Деякі найбільш настирливі з них проривалися навіть до штабу дивізії, який стояв окремо, огороджений парканом з колючого дроту. Корови пролазили через дірки в огородженні, що проробляли солдати для «самоволок».

«Голод – не тітка» - коровам приходилося «палили» солдатські стежини, аби вижити. До речі, бродячі собаки бродячих корів боялися.

Вільні від усього

Щодо третьої категорії забайкальських «бічей», то з ними і складніше, і простіше одночасно. Складніше тому, що не знаю як їх назвати – хіба що «вільні від усього», а простіше, бо у них майже нічого не було і вони практично нічим не займалися. Своїх корів вони давно пропили, будинки пропити не могли, бо на них не було покупців, а город навесні не копали, бо їм було ніколи. Все через ту ж ванну…

Проте, і ця, досить численна категорія населення у ті часи офіційно теж десь, хоч і періодично, а працювала. Бо за радянських часів взагалі ніде не працювати було категорично не можливо. За це навіть кримінальна відповідальність передбачалася – стаття за «тунеядство». Зауважу, що безробіття в СРСР офіційно не було і кожний мав право на працю!

Отже, усі «бічи» десь інколи підпрацьовували. «Еліта» селища – на залізничній станції та у магазинах. А більшість – у військовій КЕЧ (квартирно-експлуатаційна частина): двірниками, сантехніками чи кочегарами. Якось довелося поспілкуватися з начальником КЕЧ щодо цих працівників. Він сказав, що вчора геть усіх звільнив за пияцтво на робочому місці, бо напередодні вони отримали зарплату. І зараз набирає на роботу інших. Я висловив сподівання, що нові працівники пити на робочому місці не будуть. Він спокійно відповів, що через місяць отримають зарплату ці, обов’язково нап’ються, він їх теж вижене, а візьме на роботи тих, яких звільнив вчора.

Де вони тепер працюють, навіть не уявляю. Адже в Бєзрєчній наразі військових частин не залишилось. Втім, у росії зараз немає і обов'язкового працевлаштування. Отже, ніщо їм більше не заважає займатися своєю улюбленлю справою. От тільки де тепер годуються забайкальські корівки? 

До речі, щодо браги - у селищі її ставили усі «бічи» без винятку, але самогон не гнав ніхто! Чи то не вміли, чи то не вистачало терпіння. Адже, гнати самогон, то ж треба мати час, вміння, терпіння та наснагу. Нічого цього у місцевих «бічуганів» ніколи не було. Лише ванна…

Пам’ятаю, як до капітана із сусіднього будинку приїхала дружина з України та подивившись на таке безпросвітне життя місцевого населення вирішила йому надати «гуманітарну допомогу» та налагодила випуск горілки «власного виробництва».

До речі, вона неабияк ризикувала, адже за самогоноваріння у радянські часи передбачалась сувора відповідальність. Але потреба надати допомогу заспраглим від «сухого закону» місцевим мешканцям взяла гору. Зауважу, що ніхто у цій благородній справі їй не заважав. Адже дільничний міліціонер - теж людина, «знесилена ванною». А до її квартири «бічугани» протовкли справжню «народну стежину». Отак в СРСР починали проявлятися перші паростки приватного підприємництва.

Ален Делон – не п’є одеколон

У Бєзрєчній алкоголь у горбачовські часи не продавався взагалі - від слова зовсім. У найближчому центрі «цивілізації» Борзі – майже ніколи. В обласному центрі, якщо проїхати до Чити 7 годин у поїзді, відстояти ще пару годин у черзі, то його можна було придбати, але без гарантії. Та й то купити можна було лише дві пляшки горілки (більше в «одні руки не відпускали»).

Ванни у місцевого населення не просихали, але людина така істота, яка завжди хоче чогось кращого. Саме тому у місцевих магазинах дешевих одеколонів у продажу взагалі не було. Як і будь-яких лосьйонів. Хіба що «по блату», або з «під прилавку». Огірковий лосьйон у «бічей» взагалі вважався за елітний напій – випивка і закуска в одній пляшці. А от дорогий французький одеколон «Ожен» був у вільному продажу. «Бічам» він був не до смаку. Мабуть, через його ціну – 9 рублів за 100-грамовий флакон! Це як півлітра горілки. І навіть огірком не пахне…

І забайкальські «бічи» щодо «Ожену» були цілком солідарні з цією групою та французьким актором.

Якось став свідком завезення до місцевого магазину партії товару, серед яких були парфуми. Ні, не «Ожен» - його на полицях вистачало. А улюблені серед місцевого населення одеколон «Шипр», лосьйон «Огірковий» та інші делікатеси для місцевих гурманів за копійчаною вартістю. «Бічи» та «бічухи» вишукалися у величезну чергу. Одеколони та лосьйони купували ящиками. Дегустацію проводили одразу біля входу до магазину. Відійти далі у них не було сили. І вони у цей день були щасливі…

Коньяку не завозили, але їм всюди пахнуло

У Бєзрєчній коньяк у магазинах в ті часи не продавався. Як і горілка, вино, пиво та лікер. Про інші алкогольні напої місцеві жителі навіть не чули. Але для справжніх гурманів була можливість відчути віддалений аромат елітного напою. У Бєзречній були клопи!

Вперше в житті стикнувся з цими кровососними комахами саме у Бєзрєчній, коли прибув до місця проходження служби й кілька днів ночував у гуртожитку. На мої обурення та дивування ті, хто давно жив у цій місцевості відповіли, що клопи тут живуть всюди. Тобто не вони, а я гість у їхньому середовищі, тому й обурюватися нема на що.

Зауважу, що в отриманій службовій квартирі, таки зумів їх вижити. Щоправда, для цього довелося зірвати усі шпалери та покрити стіни замість них вапном.

А «бічам» клопи не заважали та мало того - дозволяли насолоджуватися ароматом коньяку.

До речі, станція Бєзрєчна — то був далеко не найгірший варіант тодішнього Забайкалля. Звісно, що у Читі чи Улан-Уде було трохи краще, принаймні хоч якась цивілізація. А у більшості маленьких населених пунктах у тих краях умови життя були ще гіршими. Згадаю про той же Білітуй. Одна назва чого варта…

Чи покращились вони за минулі 30 років? Щодо наявності горілки у місцевих магазинах, то напевно покращились. А от щодо іншого – про це яскраво розповідають фотографії з Інтернету про сучасне Забайкалля.

І от у таких умовах зростало покоління росіян, яке сьогодні прийшло в Україну нас «визволяти». Розумію їхній розпач, розгубленість, відчай, коли вони побачили Бучу та усвідомили, що все своє минуле життя провели у лайні й нічого окрім багна, гівна та клопів не бачили. Мабуть, вони й раніше знали, що є у світі гарні міста з цивілізацією - навіть у той же росії. І розуміли, що москвичі та пітерці, як окрема привілейована каста, мають право на таке життя. Але що у маленькому українському містечку звичайні люди так живуть, що в українському селі може бути асфальт, що пральна машина та водогін — це не розкіш, а норма для України...

Це був розрив мозку, повний розпач, усвідомлення власної нікчемності та згаяних років життя, образа на несправедливість долі, що визначила місцем їх народження саме росію... А звідси лють, жорстокість, нестерпне бажання вбивати, нищити, ґвалтувати, мародерити. Відомстити справжнім винуватцям свого злиденного життя, що сидять у кремлі, вони не в змозі. На це не вистачає ані волі, ані бажання, ані сміливості. І тому виплеснули усю свою заздрість, мерзенність на безвинних людей, відібрали у них те, чого не було у їх нікчемному житті, а що не вдалося відібрати — знищили, спалили, розбили. А тих, хто усі ці роки жив краще за них - принизити, побити, зґвалтувати, розстріляти...

Інстинкт орди, яким зумів скористатися путін. Орки, яких він виростив своєю пропагандою на дуже благодатному для цього ґрунті, вдерлися в Україну. Рашисти, які перебрали на себе усі самі страшні риси від фашистів та нацистів, перетворившись на путлерівців за прикладом гітлерівців.

Буття визначає свідомість. На росії завжди створювали таке буття, щоб мати потрібне для її правителів народну свідомість: прийняття рабства, злиднів, ненависть до свободи, зневагу до життя, готовність вбивати. Це головні риси «руського миру», який прийшов до нас у 2014-му, а у 2022-му ввалився в Україну усією своєю варварською і жахливою сутністю. І на наш народ покладена історична місія зупинити та знищити цю навалу, цю жахливу і мерзенну орду. На нас з надією дивиться уся Європа та увесь цивілізований світ.

І ми її виконаємо!