Переходимо на українську мову или “какая разница”? До дня української писемності та мови

Нове відчуття важко описати. Є термін “непозбувна бентега”, а в мене “безпідствна зневага”, коли вухо ловить російську мову. І я така стою, дивлюся на незнайому людину і думаю: “Ось людина, вона ж не зробила мені нічого поганого”, - але продовжую дивитися грубо і зневажливо, хоч би як мені було незручно.

З іншого боку - маю багато російськомовних друзів та родичів, проте їхня російська так не дратує - і від цього мені стає ще більш дискомфортно і навіть соромно за подвійні стандарти в оцінці людей.

Звісно, для себе я знаходжу виправдання. Пояснюю собі, що це - просто наслідки проживання війни, коли є “свої” і “чужі”, тобто окупанти. У даному випадку російська є мовою окупантів, тому на підсвідомому рівні, коли переді мною нова реальність (нове місто чи нові люди) і вухо чує російську, одразу іде сигнал тривоги: “Увага! Небезпечно, звучить мова окупанта!”

Дехто із моїх російськомовних знайомих свідомо відмовився від російської мови. Знаю людей, які перейшли на українську всією родиною. Так само знаю багатьох, хто не переходив і не збирається.

Я глибоко переконана, що поширення української мови у наших родинах, у компаніях, у містах - це частина нашої перемоги. Але пафосні заклики чи грізні погрози навряд чи когось мотивують до переходу на українську. Тому я просто поділюся власними думками і досвідом про моє “дрейфування” між мовами та конкретні пропозиції, як зробити публічний простір Кременчука більш україномовним.

У дітей вибору немає, у дорослих - завжди є

Моя знайома вчителька з Польщі розповіла цікаву історію. У її польськй школі зараз багато українських дітей, для них є спеціальні вчителі та спеціальні години для кращої адаптації.

Спостерігаю, як граються між собою українські першокласники. Помічаю, що одна дитина практично не говорить. Ніколи. Тобто, говорити вміє, але уникає найменших приводів, де треба щось запитати чи сказати. Я поцікавилася, у чому ж справа. Виявляється, дитина боїться спілкуватися, бо говорить російською. “Мы из Харькова, из-за нашего русского нас обзывают русскими”...

Ця польська вчителька ще довго й емоційно коментувала, як так можна, це ж дитина… А я подумала, що й справді, дуже логічно називати “руськими” тих, хто говорить російською. Саме так я б сказала дорослим, але не 6-річній дитині, яку мати рятувала від обстрілів у Харкові і яку цькують україномовні ровесники. Для 6-річної дитини російська мова не була свідомим вибором, це для неї просто мова матері. А мати, у свою чергу, успадкувала російську від своїх зросійщених батьків (або батьків-росіян) - і так було і буде по колу, поки хтось не наважиться його розірвати. І тут я закликаю не чекати дорослішання 6-річки, а звертаюся до матерів і батьків.

Ми боремося і віримо в Україну, але коли справа стосується конкретно наших зусиль у вихованні дітей “тут і зараз”, знаходимо 100-500 відмовок. Повірте, у свій час я теж мала їх довгий список, і мій син виріс російськомовним. Але зрештою мій власний перехід на українську мову допоміг йому утвердитися в думці, що українська - це мова нації, а не “мова селюків”, як свого часу цькували мене в російськомовній школі Кривого Рога, куди я прийшла з української школи і звідки повернулася назад російськомовною.

Взагалі, від народження я дрейфувала туди-сюди, залежно від того, які люди мене оточували і як впливали. У батьківській родині це був суржик, дитячий садок і початкова школа були українськими, потім - російська і знову українська, потім - переважно російськомовні друзі-студенти на факультеті української філолології, пізніше - російськомовні кременчуцькі колеги, потім - україномовні кременуцькі колеги, далі - Майдан, Небесна сотня - і нарешті чітке запитання в моїй голові: “Ось люди за Україну віддали життя, а тобі важко по-українському язиком у роті повернути?” Тоді я знайшла для себе відповідь, чому мені потрібно бути україномовною людиною. Мені було 40 років.

Хочете перейти на українську? Запитайте мене, як

Отже, ви хочете бути україномовними не лише на роботі, коли “так треба”, а всюди і з усіма.

Буде непросто. Безумовно, найважче з найріднішими, бо їм доведеться якось пояснити, чого це раптом ви заговорили чужим голосом. З іншими родичами теж нелегко, бо пояснювати щось спеціально для них вам не хочеться. Тож доводиться або спостерігати за їх широко розплющеними очима, або відмахуватися фразами на кшталт “Ой, та це я по інерції. На роботі весь день українською. Побилася з колегою об заклад, що тиждень говоритиму тільки українською. Тепер змагаємося” В усякому разі, мені було так простіше, ніж пояснювати, що в 40 років я завершила процес мовної самоідентифікації.

Найлегше - з незнайомцями. Вам байдуже, чи здивує їх ваша українська, що вони подумають і все таке. Тому - починаємо з незнайомців і мінімального запасу слів.

По-перше, голосно говоримо в магазинах і транспорті “дякую” і “дуже дякую” (а не “велике дякую”). Якщо хочете потішитися, то дуже раджу вивчити іще кілька питомо українських слів та активно їх використовувати. Наприклад, в магазині - “Перепрошую, зараз моя черга”, “Платитиму готівкою, маю багато дрібних грошей, хочу позбутися їх”; в маршрутці - “Зупиніть, будь ласка”, “Ви на наступній зупинці виходите?”

Якщо це вам виглядає занадто складно, то починайте з найпростішого “Добрий день” і “До побачення”. Ну, і ніхто не відміняв смачну українську лайку. Хоч і кажуть, що українці не матюкалися, але й цей мовний пласт мусите опанувати, якщо плануєте переходити на українську.

По-друге, заохочуйте інших до використання української мови в публічному просторі. Коли я чую, що продавець переходить заради мене на українську, я прощаючись, кажу: “Дякую за вашу українську”. На сьогодні моїм кумиром мовного сервісу в Кременчуці є мій стоматолог - він чистісінькою українською мовою пояснює усі маніпуляції та етапи лікування, бо я - україномовна пацієнтка, а він виконує закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної" (до прийняття закону руху в сторону української мови в цій клініці я не помічала).

По-третє, соцмережі! Це дуже просто і безпечно. Починаєте писати українською в коментарях. Чим частіше - тим краще, матимете більше практики. Не бійтеся робити помилки, а якщо хтось зробить зауваження, то кажіть: “Я роблю це спеціально, щоб росіяни черег Гугл-перекладач не прочитали! Українська з помилками - це наш секретний шифр. Ха-ха-ха”.

Жарти жартами, але чому я так довго саме про перші кроки і спілкування з незнайомцями? Тому що ваш рівень українізації може бути різним: тільки в транспорті або тільки магазинах, або вдома і на роботі - обирати вам. Але якщо ви робите публічний простір більш україномовним, ви створюєте загальне уявлення про Кременчук як про українське місто; ви демонструєте своїм дітям, що ви українець чи українка і що ви цього не соромитеся, а навіть хочете, аби інші бачили вас українцями.

Ну, і повернуся до початку та ще раз нагадаю: інші люди бачать нас українцями саме тоді, коли чують від нас українську мову.

9 листопада - День української писемності та мови, чудова нагода зробити перший крок назустріч рідній мові.

На цьому все. Дуже дякую. До побачення.