Право на освіту під час війни, або чому батькам так болить відсутність укриттів?

Коли через рік повномасштабного вторгнення батьки дошкільнят та школярів Кременчука почали ходити до мерії з вимогами відновити очну освіту та облаштувати укриття, їм дорікають чим завгодно: і безвідповідальні (“а якщо прилетить?”), і ледачі (“своїми дітьми займатися не хочуть”), і егоїсти (“в країні війна, а вони лише про свій комфорт думають”).

Тому в цьому блозі мені хочеться підтримати мам і тат, бо я теж вважаю, що відстоювати право на освіту під час війни - це не соромно, це якраз і є відповідальна позиція і турбота про дітей. Та й взагалі, немає потреби виправдовуватися, коли захищаєш свої права.

Для мене, наприклад, саме цей факт є найкращим доказом, що ми - як суспільство - позбавляємося традиції “совдепу”. Тобто, нинішні 30-40-річні батьки і матері, які зростали вже в Незалежній Україні, сьогодні не погоджуються на роль терпил у своїй державі. Мовчати і терпіти - це перестає бути правилом життя. Нарешті стають очевидними прості речі і для багатьох стає нормальним - усвідомлювати свої права і боротися за них. Звучить пафосно і банально, тому я спробую пояснити на прикладі.

Для кременчуцьких батьків нормальною є така життєва ситуація, коли ратифікована Україною Декларація прав людини - це діючий документ для життя, а не якийсь формальний папірець задля іміджу, щоб Україна називала себе цивілізованою державою.

Для кременчуцьких батьків нормально - озвучувати свої потреби міській владі і вимагати від неї вирішення.

Для кременчуцьких батьків нормально - бачити у владі людей, рівних собі, і будувати діалог. Тому вони ідуть в мерію або пишуть листи Президенту, Міністру, Освітньому омбудсмену.

І кілька прикладів з протилежного боку.

Для кременчуцьких батьків ненормально, коли їх хочуть переконати, що їхні діти комусь важливіші, і хтось для їхніх дітей робить більше і знає краще. Авжеж, тільки в мерії і в закладах освіти є фахівці, а серед батьків їх просто не може бути.

Для кременчуцьких батьків ненормально, коли місцева влада розповідає, що діти - це найбільша цінність, але гроші з бюджету спрямовує на закупівлю елітних сортів сакур або телепередач з порадами психологів.

Для кременчуцьких батьків ненормально, коли їм не повідомляють реальні перспективи для очного навчання в кожному дитсадку чи кожній школі, бо це ж секретна інформація під час воєнного стану! Якщо вже так не хочеться Віталію Малецькому робити офіційних заяв, то чому ж не скористатися вайбер-чатами, які є в кожній школі та дитсадку? Чому не повідомити реальні перспективи і не дати можливість молодим родинам планувати своє життя хоча б на кілька місяців наперед? Щоб ті, хто втратили роботу і сидять вдома з дитиною, могли подумати про працевлаштування?

Думаю, ці або подібні прояви ігнорування, зневаги, недовіри і змусили кременчуцьких батьків заявити про свої права. А ще - елементарне безгрошів’я і відсутність перспектив. А ще - родини живуть у постійній невизначеності та стресі. А ще - жінки кажуть, що добиваються відкриття садочків та шкіл, бо хочуть залишатися в Україні.

Невже ці причини недостатні чи мотиви погані?

Тому наостанок хочу процитувати уривок зі статті 26 Загальної декларації про права людини: “Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей”.