8 травня - День пам’яті та примирення. Чому нам потрібно переглянути традиції вшанування пам’яті?

Мене цей випадок дуже зворушив. Дякую всеукраїнській платформі Жінки - це 50% успіху України за простір для моїх думок. Нижче – уривок із блогу, де я розмірковую про те, що нам необхідно переглянути традиції вшанування пам’яті.

На мою думку, символічні покладання квітів, мітинги, масові заходи до 9 травня чи інших дат, пов’язані з історією Другої світової війни, давно стали чимось формальним — механічними рухами, позбавленими емоцій. Справжніх ветеранів залишилися одиниці, їх не побачиш на мітингу, стан здоров’я вже не дозволяє. Для цих людей подарунки — це привід зустріти гостей у своєму домі, почути добре слово й відчути пошану. Та й матеріальне становище багатьох із них не дозволяє заперечувати доречність продуктових наборів на гостинець.

Для сім’ї, яка втратила рідну людину у нинішній війні, теж важливі і підтримка, і добре слово, і пам’ять. Але пам’ять саме про цю людину, як про найбільшу цінність роду. Для сім’ї важливо зберегти індивідуальну пам’ять, тому бачимо протест проти формального підходу соціальних служб, коли вони на власний розсуд оцінюють потреби пільговиків.

Совдепівський підхід базувався на тому, що начальство знає краще, йому згори видніше. Роки незалежності України, Революція гідності і нинішня війна за Україну змінили суспільство. Уже не є чимось далеким рядок із Конституції про те, що “людина, її честь і гідність є найбільшою соціальною цінністю”. Тож громадяни не лише прислухаються до, так би мовити, відчуття власної гідності, а й висловлюють свої потреби, вимагають від влади реагування.

Сподіваюся, влада почує та захоче переглянути формальні, а іноді - бутафорські церемонії вшанування пам’яті, бо за нинішніх умов пляшка горілки та недоречна листівка - це не “прикра помилка”, а додаткова травматизація для сім’ї, яка пережила втрату.

Сподіваюся також, що в нашому суспільстві розпочнеться загальна дискусія про те, як слід гідно увічнювати пам’ять загиблих. 

На мою думку, тут є два підходи: колективний та індивідуальний. Колективний дуже важливий тому, що кожна держава має свій пантеон героїв, і через їх історії відбувається формування самоідентичності нас, як громадян. Це - фундамент. Проте, якщо держава ігнорує індивідуальний вимір пам’яті, нівелюється важливість і цінність окремої особистості. 

Різні країни по-різному зберігають і виражають колективну пам’ять - пам’ятники, мурали, ритуали, церемонії та навіть меседжі. На прикладі “дєди воєвалі” і “можем павтаріть” бачимо, наскільки це потужний інструмент у формуванні світогляду громадян.

Українці зараз проживають величезні втрати, маємо не просто обрати свій спосіб збереження і вшанування пам’яті, а й чітко розуміти, навіщо ми це робимо, для кого, для чого. Категоричне “ні” радянському підходу, коли вказівку спускають згори, а на місцях за рахунок адмінресурсу створюють привабливу картину: й урочисто, і багатолюдно, і обов’язково в синьо-жовтих кольорах. 

Я сподіваюся, будуть “низові” ініціативи, і вони відгукуватимуться багатьом та об’єднуватимуть людей. Дійсно, на перших порах це може бути щось несподіване, навіть дивне чи курйозне, але це буде наш власний досвід збирання і збереження пам’яті: про всіх, про кожну і кожного.