Життя водія з Дніпра та свободу фітнес-блогеру з Полтави можна було зберегти – дві пропозиції

Дві новини останнього тижня розбурхали соцмережі та розділили Україну навпіл. У Дніпрі 29 серпня патрульний застрелив водія, який поводив себе зухвало, провокував поліцейських, чинив спротив та влаштував бійку. Хтось виправдовує дії патрульного, інші звинувачують його у непрофесійності та висловлюють в цілому недовіру Національні поліції разом з іншими правоохоронними органами. Соцмережі бурлять звинуваченнями, «експертними» думками та взаємними образами коментаторів.

Думка про те, що лише суд може встановити вину чи невинуватість поліцейського тоне у морі витонченого хейту. Проте, гадаю, що й рішення суду, яким би воно не було, не примирить ці дві протилежні думки українців.

Ця трагічна подія трохи затьмарила другу, не менш суспільно важливу — у той же день, 29 серпня, в Полтаві поліція разом з СБУ затримала фітнес-тренера та блогера-провокатора, який принижував, ображав та провокував військових.

Проти нього відкриті кримінальні провадження по двом статтям Кримінального кодексу. І по кожній загрожує до 5 років позбавлення волі! При затриманні 27-річний молодик чинив опір правоохоронцям, тому його трохи пом’яли. Можливо просто впав кілька разів обличчям на асфальт. А 1 вересня суд обрав полтавцю запобіжний захід — тримання під вартою протягом 60 днів.

Ця новина викликала значно менший резонанс, розбрат у суспільстві та сперечань у соцмережах, але все ж знайшлося чимало українців, які пожаліли молодика. Особливо, коли показали фото його обличчя після затримання.

Подивився, і мені його стало навіть трішечки шкода — жив собі молодик спокійно, займався фітнесом, вихвалявся своїми трицепсами в Інстаграмі, а тут таке…

Отже, у підсумку тільки за цими двома подіями маємо вбитого батька двох малолітніх дітей, поліцейського, якого звинувачують у злочині, його колежанку з переламаним носом та фітнес-блогера, якого посадили на 2 місяці у буцегарню з перспективою продовжити цей термін до 5 років. І все це під час повномасштабної війни, коли усі сили треба кидати на захист України!

Замислився — а може є незалежні від усіх постраждалих обставини чи суб’єкт, які призвели до такого результату? Та чи можна було цим трагедіям, а тюремний строк молодій людині вважаю теж трагедією, запобігти?

І мені здається, що така можливість була і здогадуюся, хто, хоч і опосередковано, але у цьому також винен. Якби…

В Україні війна, але для більшості українців нічого в житті не змінилося

Україна вже понад 1,5 року веде повномасштабну кровопролитну війну з агресивним сусідом за саме існування нашої держави та української нації. До того були ще 8 років АТО/ООС — російсько-української війни меншого масштабу. Ворог значно більший та потужніший як економічно, так і у воєнному плані. Здавалося б наша держава повинна була максимально сконцентруватися, мобілізуватися усі наявні ресурси для задоволення потреб оборони. І не тільки у матеріальному та військовому плані, а й законодавчо, швидко змінивши низку законів та правил для потреб воєнного стану.

Проте, цього можна сказати не відбулося. Принаймні у повсякденному житті цих змін більшість українців, які живуть далеко від зони ведення бойових дій, не помічають. У їх житті майже нічого не змінилося.

Так, деякі зміни у законодавстві ухвалили, але правоохоронці та військові з початку війни не отримали майже ніяких додаткових прав та повноважень. А ті незначні обмеження прав та свобод громадян, які все ж таки були введені після вторгнення ворога, зокрема на пересування всередині країни, виглядають скоріше імітацією, адже не передбачають жодної юридичної відповідальності. Наприклад, заборона на пересування під час комендантської години, за порушення якої не передбачено навіть мізерного штрафу. Єдине реальне обмеження прав та свобод, введене після початку повномасштабної війни — це заборона вільного виїзду за кордон для військовозобов’язаних. До них нещодавно додали ще й держслужбовців з депутатами. І це все!

Саме тому після шоку перших місяців війни на дорогах країни, як і перед війною, знову повно водіїв напідпитку, деякі з яких дозволяють собі відверто бикувати та принижувати поліціянтів. Вони не бояться покарання у вигляді штрафу в 17 тисяч гривень, які для багатьох таких осіб не є великими грошима. До речі, у соцмережах повно порад, як використовуючи наше недосконале законодавство можна уникнути покарання за водіння автівки у нетверезому стані. А для тих, хто лінується ними скористатися, напоготові адвокати, які за відносно невелику плату можуть легко доказати у суді неправомірність дій поліціянтів та повну й абсолютну тверезість своїх підзахисних. Звісно, що звичайному патрульному складно у суді на рівних тягатися з досвідченим адвокатом.

Відчуття безкарності любителів хильнути за кермом призводить до багатьох трагедій. Одна з них нещодавно сталася на Кіровоградщині — у ДТП загинув Микола Спащук та його 8-річна донька. Чоловік три роки захищав Україну на фронті, а загинув під час короткострокової відпустки у глибокому тилу. ДТП сталося через зіткнення з автівкою, яка виїхала на зустрічну смугу і за кермом якої, за попередньою інформацією, був п’яний водій. Миколу з маленькою донькою поховали у Дмитрівці біля Кременчука 30 серпня.

Відчуття безкарності шкодить Україні й в інформаційному просторі. Триває повномасштабна війна, а деякі блогери абсолютно вільно не тільки дають поради, як уникнути мобілізації, а й відверто принижують та ображають військових, дискредитують ЗСУ, вихваляються тим, що змогли ухилитися від виконання військового обов’язку. Той же полтавський фітнес-тренер, за офіційним повідомленням поліції, встиг поширити близько 70 таких публікацій. Отже, виходить він свідомо та безкарно шкодив Україні протягом довгого часу без будь-якої реакції з боку правоохоронців! А затриманий був лише після того, як декілька разів у публічному місці зухвало принижував та провокував військовослужбовців ТЦК та СП, які виконували службові обов’язки у патрулі — роздавали повістки. Тобто, блогер фактично сам підставив себе під кримінальну відповідальність, зафільмувавши свої провокації та вихвалявшися ними у соцмережі. Це викликало обурення громадськості та вимушену реакцію правоохоронних органів. Проявив би він більшу обережність та меншу зухвалість — продовжував би й далі безкарно хейтить наших захисників. А скільки таких хамів, поведінка яких не отримує належного суспільного розголосу, продовжують принижувати військових у патрулях по всій країні? І поки що про масові покарання цих негідників нічого не чути. Невже це була одноразова акція?

Як можна було всьому цьому запобігти?

Повертаючись до теми, хто ще винен в усьому що сталося, пропоную читачам уявити собі ситуацію, якби одразу після початку повномасштабної війни та введення воєнного стану в Україні були ухвалені жорсткі покарання для правопорушників та надані додаткові права та повноваження правоохоронним органам і військовослужбовцям. Тобто своєчасно внесені відповідні зміни до низки законодавчих актів, які потрібні для цього.

Чи став би підприємець з Дніпра сідати за кермо у нетверезому стані, як би знав, що його автомобіль Jaguar, вартістю 50 $ тисяч, за це обов’язково конфіскують та відправлять на потреби ЗСУ?

Мені соромно за Україну, коли читаю повідомлення, що маленька демократична Латвія (член Європейського союзу), в якій немає війни, постійно передає на потреби ЗСУ автомобілі, конфісковані у нетверезих латиських водіїв. А в Україні, яка вже понад 1,5 року воює, досі немає правового механізму конфіскації автівок у п’яних водіїв!

Чи став би він принижувати та провокувати поліцейських, якби знав, що їхні права та повноваження під час війни значно збільшені, і за таку хамську поведінку він одразу отримає удар електрошокером у шию чи кийком по голові? Гадаю, що ні. Не став би він демонструвати свою фізичну перевагу, а спокійно виконував вказівки поліцейських. І залишився б живий. Як і захисник України Микола Спащук та його 8-річна донька, загиблі через п’яного водія.

Чи став би фітнес-тренер та блогер-провокатор з Полтави виставляти всіляку дурню в соцмережах, якби знав, що за це одразу й неминуче настане сурова відповідальність? Що за ним швидко приїде СБУ, запакує у кайданки та конфіскує усю його електронну апаратуру. Гадаю, що ні.

Чи став би він у публічному місці провокувати, принижувати та ображати військовослужбовців, якби знав, що за це може одразу отримати кийком по макітрі чи кулю в ногу? Гадаю, що теж ні. А навіть, якби мізків не вистачило й на це пішов, то наслідки таких дій були б значно ліпшими для його долі. Пара гуль на голові — це не 5 років за ґратами. Та й куля у нозі, то лише місяць лікування, за яке довелося б сплатити, як і за патрон, використаний військовими з виховною метою. Але все одно, це було б значно менше покарання, ніж те, яке він отримає зараз, та не зламана доля молодої людини.

Отже, якби правоохоронцям та військовим на початку війни дали більше прав та повноважень, то цей фітнес-тренер і зараз викладав би в Інстаграмі свою пику та фото трицепсів.

Тобто винна у всьому, окрім безпосередніх винуватців, також ДЕРЖАВА! Нехай і опосередковано.

Чи не пізно вносити такі зміни до законів зараз — через 1,5 року після початку повномасштабної війни? Гадаю, що ні. Війна триватиме ще довго і цими змінами ми збережемо життя та здоров’я тисячам любителів хильнути за кермом, їхнім потенційним жертвам на дорогах та вбережемо від буцегарні чимало всіляких дурників. Бо годувати їх у в’язницях роками надто обтяжливо для державного бюджету.

А чи реально це зробити в Україні?

Розумію, що ця пропозиція навряд чи буде реалізована. Наша країна відрізняється волелюбністю та свободами, майже не обмеженими навіть під час війни. А наша поліція має найменші права з усіх поліцій європейських країн. Я вже не кажу про США — з їх поліцією в української схожа тільки форма.

А ще одна причина, чому цього не станеться — попри війну в Україні на горизонті замайоріли вибори. А вибори — це рейтинги партій та кандидатів, хвилі популізму, які накривають виборців, пустопорожні обіцянки кандидатів та обов’язкові звинувачення їх політичних опонентів. А тому ЖОДНА політична сила зараз не піде на такий самогубний для себе крок.

Втім, це не причина не обговорювати цю тему та не вводити її у публічний простір.

Пишу ці рядки і вже чую принципові заперечення захисників демократії, звинувачення учасників Революції Гідності та традиційні аргументи правозахисників.

Відповім усім одразу — вважаю, що під час війни права і свободи людини мають дещо поступитися правам і повноваженням держави. Для її збереження. Демократія — це велике завоювання нашого народу, мабуть, одна з визначальних рис українців, проте, під час війни, її треба обмежити на користь ефективності державного управління, потреб правопорядку та оборони.

Не знаю у світовій історії прикладів, коли країна у жорстокій війні перемагала супротивника, не обмежуючи демократичні норми та права своїх громадян.

Якщо згадати історію Другої світової війни, то навіть такі демократичні країни-переможці, на яких ми намагаємося бути схожими, як США, Канада та Великобританія, масово переміщували своїх громадян, які мали етнічне походження з ворожих країн, до таборів для інтернованих. Протягом війни в США там перебували мільйони японо-, німецько- та італійськоамериканців. Жорсткі обмеження прав та свобод були введенні щодо усіх громадян в країнах антигітлерівської коаліції. То чому б нам не скористатися цим досвідом західних країн? Маю на увазі не табори для інтернованих, а посилення покарань за адміністративні правопорушення, надання додаткових прав та повноважень правоохоронним органам та військовослужбовцям при виконанні ними службових обов’язків.

І обов’язково — спрощення порядку притягнення до адміністративної відповідальності, включно з конфіскацією автівок у нетверезих водіїв. Бо у нас за деякі адмінправопорушення передбачені мізерні штрафи (17-51 грн), але настільки складна процедура їх оформлення, що це виглядає більше, як знущання з правоохоронця, який притягує правопорушника до відповідальності, ніж покарання правопорушника.

Під час війни у противазі прав і свобод людини та прав і повноважень держави і її інститутів пріоритет мав би зміщуватися у бік держави. Щоб її не втратити.

Одразу відповім всім тим, хто не довіряє Національній поліції, СБУ, ДБР та іншим правоохоронним органам і державним інститутам. Так, усі вони далеко не ідеальні, як не ідеальне усе, що є у нашому світі. І це правда, що в їхніх рядах є корупціонери, потрапляються й злочинці і, навіть, зрадники. Але корупціонери та злочинці бувають в усіх без винятку державних установах, закладах та інститутах. Навіть у лікарнях та школах. Але ж це не привід не довіряти та не поважати лікарів і вчителів. Не поважати можна конкретну людину з правоохоронного чи державного органу, яка на вашу думку є негідною, але це також не привід зневажати чи паплюжити силову структуру, чи державний інститут, у якому вона працює. І до речі, корупціонери в державних органах трапляються не тільки в нашій державі. Але німці чи британці довіряють та поважають свою поліцію, армію, суди, парламент та іншим державні інститути, без яких неможливе існування держави.

А тому, вважаю, що треба поважати державні інститути України, зокрема, правоохоронні органи. Не любити їх (хоча цього не можна заборонити), але й не паплюжити, не зневажати, не принижувати, а саме поважати.

Любити Україну — це не тільки по дитячому любити її блакитне небо, карпатські гори, зелені ліси та могутній Дніпро. Україна — це насамперед держава. А держава — це поліція, ЗСУ, прокуратура, СБУ, НГУ та інші силові структури, державні інститути та гілки влади. Не буде їх, якими б недосконалими вони не були — не буде й України. А тому, той, хто не поважає державні інститути, не тільки на мою думку не любить Україну, а фактично свідомо чи несвідомо допомагає ворогу у її нищенні. Донбас дав цьому наочний приклад — переважна більшість його жителів у 2014 році не поважали ніяких українських інституцій. Тепер російських окупантів абсолютно не цікавить їхня думка, а точніше, висловити її вони вже не можуть.

«Десятина» на військо, або як до допомоги армії залучити усіх

І на останок. Це щоб вже підняти хвилю хейту аж до небес (все одно балотуватися на виборах не буду). Сотні тисяч патріотів зараз воює на фронті, інші сотні тисяч допомагають їм чим можуть — хтось став волонтером, хтось постійно донатить на потреби армії, інші плетуть сітки для військових чи допомагають інакше. Але більшість громадян нашої країни залишається осторонь та живе собі звичайним життям — так, нібито й війни ніякої немає. Звісно, це не стосується мешканців прифронтових регіонів та переселенців.

У 2014 році після окупації росією Криму в Україні запровадили новий податок — військовий збір. І з доходів усіх українців окрім податку на доходи фізичних осіб (18%) стали відраховувати ще 1,5%. Взагалі-то сума мізерна, але це був конкретний, щомісячний внесок кожного громадянина України у зміцнення обороноздатності нашої країни. Він давав кожному відчуття причетності.

У лютому 2022 року росія розпочала повномасштабну війну проти України. Потреби оборони зросли у десятки, якщо не в сотні разів. А українці продовжують сплачувати ті самі мізерні 1,5% військового збору, нібито нічого й не змінилося.

Звісно, хтось донатить на ЗСУ, хтось за свої кошти купляє потрібне нашим захисникам, але більшість самовдоволено згадують про ті самі 1,5%, які у гривнях виливаються у 100-200 грн на місяць.

Державного бюджету України не вистачає на фінансування навіть своїх Збройних Сил — частину витрат на оборону та усі витрати на цивільну сферу нашої держави покриваються коштом міжнародних партнерів. Тобто німецькі, американські, польські чи французькі платники податків фінансують зарплати наших бюджетників, пенсії, соціальні допомоги та частину зарплат військових. Зауважу, що в деяких з цих країн податки досягають 50% від доходів, а то й вище. При цьому наші громадяни продовжують сплачувати 1,5% військового збору.

А може на другому році війни варто підняти цей внесок хоча б удвічі — до 3%? Був би нардепом, запропонував би підняти до 10% — як колись платили церковну «десятину», так і зараз треба хоча б десяту частину своїх доходів спрямовувати на оборону. Добровільно для більшості українців це зробити не вдасться, а от якщо підвищити відсоток воєнного збору, то ми одночасно збільшимо кількість тих, хто суттєво допомагає ЗСУ, мабуть, удесятеро. Щоправда, це буде не добровільна допомога, але у нас повномасштабна війна і розраховувати весь час тільки на добровольців не можна. Тяготи війни мають відчути усі, хоча б матеріальні.

Чи підтримає хтось із народних депутатів, політиків чи партій цю пропозицію? Я в це не вірю. Тому, що її не підтримує абсолютна більшість наших людей. Аргументи, які це пояснюють, знайти легко. Адже нагадаю, що на горизонті майорять вибори. Проте, обговорювати варто і цю пропозицію. Не так щодо відсотків військового збору, як щодо причетності усіх громадян до захисту України.