Захищаємо права людини чи Україну: про війну, мобілізацію, безкарність ухилянтів та безправність силовиків

Повномасштабна війна з росією триває вже 20-й місяць. Ті, хто пішов захищати Україну у перші дні після вторгнення 24 лютого 2022 року, воюють вже понад 1,5 року. Вони страшенно втомилися, як фізично, так і морально. Багато з них героїчно загинуло на фронті, ще більше поранені та скалічені. Нашим захисникам потрібне підкріплення, а для багатьох заміна. І з цим виникають великі проблеми. Адже добровольці майже закінчилися, а армію, що воює, треба поповнювати постійно.

Чому на другому році повномасштабної війни виникають ці проблеми?

Можливо, відповідь у тому, що для більшості цивільного населення війна стала буденністю, до якої якось звикли. Особливо ті українці, у кого немає близьких на фронті, та хто особисто нікого й нічого за останні 1,5 року не втратив. Шок перших місяців повномасштабного вторгнення минув, зимові блекаути трохи призабулися, популярні ресторани та розважальні заклади вечорами вщент заповнені відвідувачами.

Комендантську годину влітку скоротили до мінімуму, а багато хто про неї вже й призабув, бо за її порушення не передбачено жодної відповідальності. Та й взагалі від обмежень воєнного стану за цей рік майже нічого не залишилося. Мирне життя тилових районів України порушують лише повітряні тривоги, до яких також звикли, та періодичні «прильоти», до яких звикнути неможливо, бо вони несуть смерть.

Про далеку війну в тилових українських містах інколи нагадують патрулі з військкоматів, які намагаються на вулицях вручити повістки потенційним призовникам, через що стикаються з хейтом як у соцмережах так інколи й на вулицях. Ці патрулі, як і ініціативи уряду щодо обмеження відстрочок деяким категоріям студентів, та зміни у переліках захворювань, які дають право на відстрочку, викликає обурення у дуже багатьох громадян. Хоча, мало б бути навпаки.

Про «мішки з доларами»

Такі настрої суспільства на жаль підхоплюють деякі ЗМІ, які тиражують історії про демонічних працівників військкоматів, які «виловлюють» на вулицях чоловіків, «пакують» їх у автобуси та силою відправляють на фронт. У соцмережах «розганяють» відеоролики про мішки з доларами, які завантажують офіцери ТЦК до своїх автівок та прибиральниць військкоматів, які ці долари підмітають, щоб у коридорах було хоч трохи чистіше. І знаходяться ті, хто у все це вірить, адже почуття гумору дано не кожному.

Дивно, але під час війни в Україні ведеться відверта, агресивна та дуже потужна кампанія по дискредитації системи комплектування ЗСУ, яка, без сумніву, підживлюються ворогом, а «розганяється» по мережі «корисними ідіотами» та потенційними «ухилянтами». І ця кампанія може стати фатальною для України.

Адже яке б озброєння нам не поставили наші союзники та яку б зброю не виготовив наш військово-промисловий комплекс, на війні воюють не танки, гармати та літаки, а озброєні ними солдати. І якщо не буде достатньої кількості підготовлених та вмотивованих військовослужбовців, ніяка зброя нас не захистить. Танки самі воювати поки не навчилися.

Звісно, система комплектування ЗСУ у нас не ідеальна, як і все у нашій державі та й у нашому житті. Є в ній і корупціонери, і хабарники, як до речі й в усіх інших сферах - від освіти до медицини та від науки до державного управління. Проте, це не причина не поважати роботу лікарів, вчителів, вчених чи діячів культури. Так само, прояви корупції в окремих військкоматах не привід не поважати роботу цих установ ЗСУ, які займаються дуже важливою справою -поповненням військових частин. Тим більше, що усі військовослужбовці ТЦК та СП пройшли через фронт чи свого часу брали участь в АТО/ООС, і багато з них мають поранення та контузії.

Так, цю систему треба вдосконалювати та очищувати від корупції, що й намагаються робити останнім часом. Однак, у нас зараз немає іншої системи комплектування ЗСУ, і якщо «зламати» цю, або зробити її неефективною, то не буде кому поповнювати підрозділи, вони втратять свою боєздатність і війну ми програємо. На це ворог і розраховує.

Про акценти у висвітленні подій

У вересні на сесії Полтавської міської ради т.в.о. начальника місцевого ТЦК та СП Віталій Бережний, звертаючись за допомогою у проведенні мобілізації, заявив, що у військових підрозділах залишилося у строю лише 20% від тих, хто був призваний рік тому. Військовий пояснив, що решта виведені зі строю через поранення, захворювання, сімейні обставини та інші причини. На жаль, чимало захисників загинули. Отже, військові підрозділи треба постійно поповнювати - це питання виживання української нації. А у Полтаві виконання плану з призову складає лише 13%!!!

Військовий, мабуть, через свою медійну недосвідченість, цією заявою наробив багато галасу в інформаційному просторі. І ця його помилка стала гарним подарунком для ворожої пропаганди. Втім, цю інформацію з радістю підхопили й деякі українські ЗМІ, які почали розкручувати цю тему заради збільшення переглядів стрічок новин. І головною цифрою у їхніх повідомленнях стало саме 80% втрат, що дало підстави для активного обговорення у соцмережах та виникнення панічних настроїв.

Коли почув про це, підрахував на прикладі своєї редакції - за цей же час «Кременчуцький Телеграф» зазнав втрат на рівні 50%. З весни 2022 року редакцію покинули 4 журналісти з 8-ми, які були у її штаті на той час. Двоє жінок виїхали за кордон, а двоє журналістів, серед яких одна дівчина, добровільно пішли до лав ЗСУ захищати Україну. І це у мирній редакції регіонального видання. Звісно, що у бойовому підрозділі ЗСУ за рік зі строю вибуває значно більше особового складу. І якщо редакцію ми поповнили новими журналістами, то армійський підрозділ треба поповняти новими мобілізованими. Черг у військкоматах, як це було у лютому 2022 року більше немає - добровольці майже закінчилися.

І от саме на цьому було б варто зосередити увагу – на катастрофічному рівні виконання планового завдання по мобілізації у Полтаві, причин такого становища та як це можна виправити. Ситуацію по Полтавській області поки рятують інші міста та райони. Але чому таке стало можливим в обласному центрі та чи допоможе поліпшити ситуацію електронний реєстр військовозобов’язаних, який наразі впроваджують у ТЦК та СП, та переформатування роботи військово-лікарських комісій?

Вважаю, що ні. Чому?

Україна досі живе за законами мирного часу

Тому, що Україна досі де-факто живе за законами мирного часу. Ті незначні обмеження прав та свобод громадян, які були прийняті із введенням воєнного стану, у повсякденному житті майже не помітні та не вирішують головних проблем із мобілізацією. Та й багатьох інших проблем, які виникають у країни під час повномасштабної війни.

Як приклад, два молодих «ухилянта», попри заборону у вересні намагалися виїхати за межі України. Їх затримали прикордонники, виписали їм адмінпротоколи про порушення державного кордону, ті штрафи добровільно не сплатили, і щоб хоч якось їх покарати, прикордонники привезли «ухилянтів» до Самборського РТЦК та СП для постановки на військовий облік.

Можливо хтось не знає, але на другому році війни та встановлення заборони на виїзд з країни військовозобов’язаних чоловіків за незаконне перетинання або спробу перетинання державного кордону у нас досі встановлена лише адміністративна відповідальність (ст. 204^-1КУАП)!!!

За таке адміністративне правопорушення передбачений штраф у розмірі від 3400 до 8500 грн, або адмінарешт на строк до 15 діб. Приблизно так само, як за грубе порушення Правил дорожнього руху!

У військкоматі для постановки на військовий облік чоловікам запропонували пройти військово-лікарську комісію. Їх не обшукували, дали змогу викликати адвокатів, залишили їм телефон, яким дозволили знімати на відео частину розмови. «Ухилянти» демонстративно відмовилися проходити ВЛК та почали вигукувати образи в бік військовослужбовців, антиукраїнські гасла та слова зневаги до захисників України і ЗСУ. Один із військовослужбовців військкомату, який нещодавно повернувся з фронту після контузії, не витримав такого приниження з боку «ухилянта» та дав «волю своїм рукам». В цей час другий «ухилянт», записав це на відео та розповсюдив його у соцмережах. І в мережі піднялася хвиля хейту проти «злобних» військових з ТЦК, які «після пакування торбин з доларами ображають нещасних хлопчиків».

Саме цікаве у цій ситуації те, що згідно чинного законодавства, військові не мали змоги хоч якось покарати «ухилянтів» – максимум виписати адмінпротокол з накладанням штрафу, який ті могли так само не сплатити, заявивши, що немає чим.

Тобто, якщо слідувати букві закону, то цей поранений на фронті ветеран війни у відповідь на паплюження та образи у свій бік та бік ЗСУ з боку «ухилянта» та його демонстративну відмову проходити військово-лікарську комісію мав би сказати: «Ну не хочеш, то твоє право. За це розпишись в адмінпротоколі й коли будуть вільні гроші, то можеш тоді сплатити штраф. А наразі вільний – можеш йти й далі прориватися через кордон». А точніше, сказати все це потрібно на «Ви», після цього утерти йому соплі, погладити по голівці та відчинити перед «ухилянтом» двері військкомату.

Я аніскільки не утрирую – за законом виходить, що військовим треба поводитися саме так, або не мати собі проблем із законом. Але якщо усі працівники військкоматів будуть вести себе так, то вони не тільки принизять себе та ЗСУ, а й зірвуть виконання плану мобілізації і тоді воювати на фронті буде нікому. Адже підрозділи ЗСУ зазнають втрати щоденно і їх треба поповнювати постійно. Інакше війна прийде у кожну домівку.

Чи можна під час війни чогось вимагати, не надавши достатніх повноважень?

Тобто не надавши достатніх правових важелів військовим в ТЦК та СП держава вимагає від них виконання планів мобілізації і, фактично, підштовхує на порушення закону, бо без цього виконати ці плани майже неможливо.

Щодо військового з Самбору - ДБР по його діях відкрило кримінальне провадження, вимагаючи суд обрати запобіжний захід у вигляді арешту. Добре, що у судді вистачило розуму, і він призначив пораненому ветерану війни запобіжний засіб у вигляді цілодобового домашнього арешту. Сподіваюся, що й під час розгляду справи по суті, учасник російсько-української війни отримає умовне покарання та зможе продовжити службу у лавах ЗСУ, захищаючи Україну. На жаль, «ухилянта» за нашим законодавством у даній ситуації притягнути до кримінальної відповідальності виявилося неможливим. І це на другому році повномасштабної війни!

От якби він пройшов ВЛК та після цього відмовився від мобілізації, то так – тоді б це було кримінальним правопорушенням. А за відмову від проходження ВЛК настає лише адміністративна відповідальність – як за перехід вулиці у невстановленому місці.

Проте, навіть за відмову від «бойової» повістки про призов на військову службу «ухилянти» зазвичай отримують лише рік «умовно», хоча за статтею 336 ККУ їх мали б позбавляти волі на строк від 3 до 5 років. А є навіть приклади виправдання «ухилянта», як це сталося 23 серпня у Зенківському райсуді.

Порадники чи зрадники?

В інтернеті можна знайти купу порад досвідчених юристів, блогерів та телеграм-каналів, як використовуючи прогалини законодавства, уникнути мобілізації, не проходити ВЛК, безкарно ігнорувати виклики по повістці у військкомат тощо. Дехто, виправдовуючи «ухилянтів», розказує про «неконституційність» мобілізації, лазівки на кордоні, корупцію у військкоматах та ВЛК… І поки одні, ризикуючи життям захищають країну, інші намагаються безкарно заробити на бажанні інших ухилитися від виконання свого конституційного обов’язку.

І ніде не знайти порад, як за умови дії де-факто законів мирного часу та відсутності достатніх повноважень і ефективних законних важелів впливу на «ухилянтів» військкомату виконувати плани з мобілізації.

І мало хто замислюється, що перешкоджання мобілізації, навіть під прикриттям захисту прав та свобод людини, це самознищення українського народу.

І що це свідома, або несвідома допомога ворогу.

А ті, хто при цьому ще й говорить про «армійське рабство» чи покарання для злодіїв у вигляді «відправлення на передок», знецінюють людей у формі та щоденний подвиг захисників України.

Чому деякі ЗМІ, юристи, правозахисники та громадські активісти з радістю стають на захист «ухилянтів», виправдовуючи таку поведінку та зводячи її до норми, а не ганьблять їх усіма можливими способами? Невже вони проти проведення мобілізації та не бачать небезпеки і потреби у захисті України?

У той час, як дехто протидіє мобілізації, наші захисники через некомплект особового складу у підрозділах воюють за себе і «того хлопця», який знаходить «законні» підстави, щоб відсидітися вдома. Через це вони не можуть піти на ротацію, відпочити, поїхати додому у відпустку, я вже не кажу про демобілізацію, коли тих, хто воює майже 2 роки, на фронті мали б замінити ті, хто ще не воював. Через це ЗСУ несуть додаткові втрати.

Виходить нібито все й законно, але дуже несправедливо, коли безтурботне життя одних щоденно забезпечують своїм життям інші, і це дехто виправдовує.

Якщо ми прагнемо перемогти, то так не має бути. Якщо не підтримувати військових та проведення заходів мобілізації, то ворог прийде у кожну хату. Якщо ця хата вціліє до його приходу.

Права чи обов’язки – що важливіше?

В Україні протягом усього періоду її незалежності головна увага приділялася правам і свободам людини. Держава апріорі сприймалася багатьма, як боржник. Вона мала забезпечити їм роботу, високу зарплату, гідну пенсію, якісні й недорогі послуги, безпеку та чисте довкілля. А обов’язком громадянина вважалося лише сплата податків. Про інший важливий обов’язок – захист країни, багато хто згадав лише після початку повномасштабної війни та оголошення загальної мобілізації. І одразу почали звучати обурення та нові вимоги: «а що вона мені дала?», «нехай спочатку перестануть красти», «а чому депутати не воюють?», «у військкоматах беруть хабарі, а мені йти в армію?»…

Небажання виконувати свій конституційний обов’язок, брати на себе відповідальність за захист країни зазвичай прикривається самовиправданням через чужі гріхи та нові обставини, що спішно знаходяться або вигадуються.

Багато хто продовжує згадувати про права та свободи людини, норми Конституції, положення законів. Відповідь на це може бути лише одна – або пріоритетом є дотримання прав та свобод людини в умовах воєнного стану, або захист існування незалежної України. Не стане держави Україна – ні в кого з нас не буде ніяких прав та жодних свобод.

До речі, стаття 64 Конституції України передбачає обмеження прав та свобод людини в умовах дії воєнного стану.

І цю конституційну можливість держава має використовувати на повну. Розраховувати на свідомість людей та нових добровольців більше не можна. Часу далі грати в демократію під час повномасштабної війни з потужним та дуже небезпечним ворогом більше немає. Якщо ми прагнемо Перемоги, то маємо за неї чимось платити, чимось пожертвувати, включно зі своїми правами та свободами.

Поки ж ми жертвуємо лише життями військових та правоохоронців, які захищають Україну. А свободами часто користуються різні антисоціальні елементи, а то й всіляке «бидло». Нещодавно писав про те, як можна було зберегти життя водія з Дніпра, свободу фітнес-блогера з Полтави та долю поліцейського з Кременчука.

На жаль, через недолугість нашого законодавства правоохоронна система країни на другому році війни все ще налаштована на захист прав п’яничок за кермом, які «бикують» перед поліцейськими, та ідейних «ухилянтів», які порушують державний кордон та відмовляються проходити ВЛК. А не на захист військових та поліцейських, які намагаються виконати свої службовці обов’язки попри обмеження їх прав та недостатність повноважень. У мирний час це ще якось можна було виправдати, але під час повномасштабної війни це не те, що неправильно, а вкрай небезпечно і може призвести до важких наслідків для країни.

Виходить, що ми втрачаємо захисників України та правоохоронців, захищаючи права «п’яничок» та «ухилянтів» на приниження, глузування та паплюження військових і поліцейських. Якщо так буде й далі, то чи захочуть вони ризикувати своїм життям, свободою та добрим ім’ям заради виконання своїх обов’язків перед суспільством і країною?

Адже набагато простіше і безпечніше для людей у погонах не ганятися за «ухилянтами» та п’яними водіями, не витрачати на них свій час і нерви. Але тоді ДТП з загибеллю людей стануть повсякденністю, а захищати Україну буде нікому. За даними ГУР Міноборони, росія шляхом скритої мобілізації поповнює свої збройні сили щомісячно на 20 тисяч окупантів та готується до нової хвилі відкритої мобілізації. У планах путіна додатково призвати ще 700 тисяч запасників, які поповнять лави окупантів в Україні. Хто їх зупинить?

Ми захищаємо права та свободи людини, або ж Україну

Російсько-українська війна триває десятий рік. Ворог значно більший та потужніший як економічно, так і у воєнному плані. Здавалося б наша держава мала б максимально сконцентруватися та мобілізуватися усі наявні ресурси для задоволення потреб оборони. І не тільки у матеріальному та військовому плані, а й законодавчо, швидко змінивши низку законів та правил для потреб воєнного часу. Проте, цього майже не відбулося.

Так, деякі зміни у законодавстві ухвалили, але правоохоронці та військові після початку повномасштабної війни не отримали майже ніяких додаткових прав та повноважень. А ті незначні обмеження прав та свобод громадян, які все ж таки були введені, зокрема на пересування всередині країни, виглядають скоріше імітацією, адже не передбачають жодної юридичної відповідальності. Єдине реальне обмеження прав та свобод, введене після початку повномасштабного вторгнення — це заборона вільного виїзду за кордон для військовозобов’язаних. До них нещодавно додали ще й держслужбовців з депутатами. І це все!

Отже, під час повномасштабної війни треба визначитися у пріоритетах. Потрібно терміново прийняти зміни у законодавстві, які б діяли до закінчення дії воєнного стану, спрямовані на:

• Посилення відповідальність за правопорушення, пов’язані з підривом обороноздатності країни та її національної безпеки, зокрема ухилення від виконання військового обов’язку та порушення громадського порядку. Потрібно замінити адміністративну відповідальність на кримінальну за деякі правопорушення, пов’язані з мобілізацією та незаконним перетинанням державного кордону.
• Надання додаткових прав та повноважень військовим і правоохоронцям у питаннях, що пов’язані із забезпеченням мобілізації, захисту громадського правопорядку, припинення підриву обороноздатності та дискредитації Сил оборони України.
• Максимальне спрощення порядку притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності за правопорушення, пов’язані з питаннями оборони, національної безпеки та громадського правопорядку, та механізму стягнення з них штрафних санкцій.
• Введення адміністративної відповідальності у вигляді штрафів за порушення обмежень та заборон, введених під час дії воєнного стану, та посилення цієї відповідальності. Зокрема, за порушення комендантської години, заборони на навігацію, водіння напідпитку. Давно назріло рішення про введення покарання у вигляді конфіскації автомобілів на потреби ЗСУ за керування ними у нетверезому стані, бо серед п’яних водіїв бувають такі, для яких теперішній штраф у 17 000 грн не є страшним покаранням, а дехто через суд його легко скасовує.
• Забезпечення поваги та шанобливого ставлення до захисників України та правоохоронців, як представників держави, та ганьби тим, хто ухиляється, допомагає ухилятися, або виправдовує ухилення від виконання військового обов’язку, або грубо порушує громадський порядок. Треба завжди пам’ятати, що головна ознака патріотизму під час війни, це проходження військової служби, а вже потім волонтерство, донати чи перехід на українську.
• Посилення контролю за публікаціями в ЗМІ та соцмережах та відповідальності за дискредитацію Сил оборони України, виправдування ухилень від мобілізації і проходження військової служби, а також порушень громадського порядку.
• Забезпечення повного сприяння роботі ТЦК та СП (колишні військкомати) по поповненню ЗСУ особовим складом, максимально жорсткого припинення будь-яких дій та закликів, спрямованих на зрив мобілізації, прирівнюючи це до національної зради та допомоги ворогу.

Чому це необхідно?

Тому, що у нас війна з дуже потужним ворогом і вона надовго. Щоб її виграти, щоб Україна й далі існувала як незалежна держава, країна має перетворитися на єдиний, монолітний та згуртований військовий табір, а не продовжувати жити спокійним життям, акцентуючи увагу на дотриманні прав громадян, а не нао виконанні ними своїх обов’язків по захисту країни.

Кожен має відчути на собі обмеження, проблеми та незручності, пов’язані з війною. І кожен має свідомо чимось пожертвувати заради нашої спільної Перемоги. Маю на увазі не тільки донати. Воїни на фронті заради України віддають своє життя і здоров’я. А цивільні люди, заради неї мають свідомо погодитися на обмеження своїх прав та свобод, посилення відповідальності, введення додаткових обмежень та заборон, викликаних воєнним станом. Інакше нам ворога не здолати.

А чи не перетвориться Україна на поліцейську державу?

Передбачаю принципові заперечення захисників демократії, звинувачення та аргументи правозахисників. У відповідь зауважу, що під час війни права і свободи людини мають поступитися правам і повноваженням держави. І саме для збереження демократії під час війни її треба тимчасово обмежити на користь ефективності державного управління, потреб оборони та забезпечення правопорядку.

Не знаю у світовій історії прикладів, коли країна у жорстокій війні перемагала супротивника, не обмежуючи демократичні норми та права своїх громадян.

Якщо згадати історію Другої світової війни, то навіть такі демократичні країни-переможці, на яких ми намагаємося бути схожими, як США, Канада та Великобританія, масово переміщували своїх громадян, які мали етнічне походження з ворожих країн, до таборів для інтернованих. Протягом війни в США там перебували мільйони японо-, німецько- та італійськоамериканців. А жорсткі обмеження прав та свобод були введенні щодо усіх громадян в країнах антигітлерівської коаліції. То чому б нам не скористатися цим досвідом західних країн? Маю на увазі не табори для інтернованих, а посилення покарань за адміністративні правопорушення, надання додаткових прав та повноважень правоохоронним органам і військовослужбовцям при виконанні ними службових обов’язків.

Під час війни у противазі прав і свобод людини та прав і повноважень держави і її інститутів пріоритет має бути зміщений у бік держави. Щоб її не втратити.

А ще, вважаю, що треба поважати державні інститути України, зокрема, й правоохоронні органи. Не любити їх, але й не паплюжити, не зневажати, не принижувати, а саме поважати.

Україна — це насамперед держава. А держава — це ЗСУ, поліція, прокуратура, СБУ, НГУ та інші силові структури, державні інститути та гілки влади. Не буде їх, якими б недосконалими вони наразі не були — не буде й України. А тому, той, хто під час війни не поважає державні інститути, де-факто, свідомо чи несвідомо сприяє ворогу у руйнуванні нашої держави.