Мене запитують, чому я «топлю» за УПЦ? Тому що, УПЦ історично є церквою Київської Русі, нащадками якої ми є. Так сталося, це історія.

По перше, я поставив питання щодо відновлення роботи Кременчуцького обласного дитячого психоневрологічного санаторію «Славутич», який закрили під час війни, а дітям-інвалідам немає де проходити реабілітацію.

Також я підготував проект звернення до Верховної Ради України щодо припинення антиконституційних дій стосовно Української Православної Церкви. 

Сьогодні Храми захоплюють безбожні люди, які не знають «Отче наш», не моляться й навіть інколи не хочуть молитися не тільки Богові, а й за наші ЗСУ. Тому я хотів звернути на це увагу і виніс це питання на голосування.

На жаль, у підсумку депутати Полтавської облради не підтримали проект звернення. Депутатам байдуже до проблем вірян, яких виганяють на вулиці з храмів і не дають молитися за ЗСУ та неньку Україну.

Незважаючи на те, що багато людей не підтримало (10 депутатів проголосували За, тільки 8 депутатів проголосували Проти, інші 44 депутати не голосували взагалі, бо почали задумуватися про те, що відбувається). Як бачимо, уже багато тих, хто починає розуміти, що нашу Україну хочуть остаточно залишити без Бога, віддаючи наші церкви тим, хто до них не має ніякого відношення, зробивши з них клуби, де будуть проводити вечірки хелловіна та інші різноманітні безбожні заходи. 

Чому я відстоюю УПЦ, в який хрестили усіх нас? А як я можу не відстоювати своїх прихожан,  які з перших днів війни не виїхали в Закарпаття та за кордон, а разом зі мною та зі своїми родинами залишилися захищати рідну неньку Україну.  

З перших днів війни я, як прихожанин УПЦ знаходився в мерії нашого міста та виконував усі накази штабу:  виготовляли “їжаки” на блокпости для захисту від ворожої техніки, робили ємкості під ГСМ, бо чекали влучення в наш НПЗ й місто стане — буде колапс. Ми створювали передвижні механізовані колони, щоб паливо можна було заховати по непримітним місцям так, щоб їх не знайшов ворог. (На нашу техніку ми установлювали ємкості, заправляли їх ГСМ та ховали по сараям). Всю спецтехніку, яку наше підприємство придбало до війни для подальшого перепродажу, (яка могла щось рити, копати — екскаватори, навантажувачі), з початком війни ми передали на безкоштовній основі в нацгвардію та нашому місту для риття окопів. Такі самі окопи копали і в Полтаві й ми фінансово допомагали, закупляли ГСМ.

Коли практично всі почали у зв’язку з війною виїжджати з міста, вивозити своїх дітей та батьків, то ми залишилися тут разом з родинами, щоб захищати нашу країну. Коли стояла велика черга від Харкова до Чопа, бо всі вивозили свої сім’ї, стало питання як привезти зброю до тероборони міст Кременчука та Полтави, бо зброї не було — на 10-20 бійців тероборони був один автомат. Тоді цього не можна було розповідати — в тероборону хлопці стояли у черзі, але зброї в місті не було.

Про це вже всі забули, але у той час ми працювали разом, у тому числі й прихожани УПЦ. Вони сіли за кермо моїх автомобілів, хоча були не у вишиванках, не всі говорили українською мовою, та у ті часи ніхто нас не запитував: якої ти віри, якою мовою розмовляєш, бо ми робили спільну справу.

Так, звичайно, були й інші автомобілі, й можливо люди іншої віри, але ми не ділилися, бо мета у нас була одна: захист рідної неньки України.

Я ніколи цього не афішував і не піарився й це тільки 10-а частина того, що ми (прихожани УПЦ та міська Рада, деякі депутати) зробили в перші три місяці війни. Міська Рада та частина депутатів, які на той час залишилися в місті та долучилися до роботи, самі розкажуть про себе (повірте мені, їм є про що розповісти, бо вони працювали по 12-15 годин на день — і це не вигадки): що вони робили, що було зроблено в ті тяжкі часи, бо саме завдячуючи їм, місто наше жило. Вони кожного дня приходили на роботу, приймали участь у засіданнях (не ховаючись та нікуди не виїжджаючи) та робили все необхідне для того, щоб місто жило. Всі були разом з Богом і не ділили нікого ні на які конфесії, ні на мову. Ніхто не ходив у вишиванках, всі були у простому одязі. Кременчук був пустим. Сьогодні багато хто вже забув пусті вулиці без світла, не працюючі кафе, не було де поїсти (працювало тільки кафе Кремінь, але меню там було дуже просте, як кажуть: перше, друге і компот), але й цьому всі були раді. Дуже було приємно, коли ввечері весь штаб та депутати сходилися втомлені до міської Ради: усі сиділи за одним столом, не зважаючи на назви партій та віросповідання і нас усіх щовечора пригощав директор “Ілони” Арман Генріхович, за що йому велика подяка від усього штабу.

На харчосмаковій фабриці саме прихожанами УПЦ було відновлено бомбосховище для всіх, а коли прийшли під першу сирену, то місця не було вже. Згодом і Молокозавод допоміг відновити бомбосховище краще.

Ми зустрічали переселенців з Харківщини та Донбасу, розселяли їх по місту, а в тому напрямку звідки вони прибули, направляли гуманітарну допомогу (продукти та інші необхідні речі). Коли ми зрозуміли, що можливо, скоро і в нашому місті не буде чого їсти, бо всі магазини почали закриватися, адже закінчувалися продукти, то деякі депутати вирішили зробити фонд зі своїх власних коштів та закупили провіант, розмістивши його по складах на випадок, якщо буде голод у Кременчуці. Зараз це виглядає смішно, але це тільки та частина справ, про яку можна говорити. Сьогодні багато критиків, які розказують як потрібно жити, але нікого з них я не бачив у місті тоді, коли потрібна була допомога. Ці критики, мабуть, точно «драпанули» у Закарпаття.

І що ви думаєте: через півтора року до нашої церкви в селі Піщане (яку ми збудували з друзями) завітало 100 молодиків у вишиванках та почали нас ображати москалями та фсбешниками.  Нікого раніше з них я не бачив у нашому храмі молящихся за ЗСУ та у місті в перші пів року війни. Ці кремезні хлопці увірвалися до храму де йшла служба Богові й не дочекавшись, коли закінчиться служба, почали горланити “чемодан, вокзал, росія” тим людям, які з перших днів війни допомагали боронити неньку Україну. 

Найстрашніше те,  що ніхто з них на мої прохання зачитати “Отче наш” цього не зміг зробити. Коли вони накричалися та проголосували за перехід до ПЦУ, то вибігли з храму. 5-й канал усе це знімав. Я зі священниками запросив їх зайти та помолитися за наші ЗСУ, але я був вражений — ніхто з них від слова “зовсім” не захотів молитися з нами за ЗСУ. То хто ці люди, вони часом не сатаністи, колаборанти? Де воєнкоми,  де поліція? 

Ще страшніше те, що через 20 днів пан Лунін підписує передачу нашої церкви саме цим сатаністам колаборантам у вишиванках, а нас, хто допомагав з перших днів війни і не втік, викинули як використаний матеріал. Ви розумієте, що відбувається? 

Українець! Як же ж так воно сталося, що брат у брата відбирає Дім Божий?! Ну, нехай Тебе обманули з "вірою" у національну так звану "святійшу церкву — пцу", але ж якщо Ти так віриш глибоко в Бога і Богу.... то докажи що Ти справжній християнин! Збудуй Свій "ковчег" спасіння — побудуй Своїми власними руками Дім Божий! Покажи, перш за все, Свою вірність Богу!

Мої прихожани мене запитують, а як це може бути, що ми робили не так? Я у відчаї! Зі справжніх патріотів зробили зрадників та колаборантів! Таким чином усі церкви наші стають пустими! Молитися немає кому. Люди у відчаї, а ті, кому передають церкви, не знають навіть “Отче наш”. Ось чого я репетую.  Навіть деспот Сталін під час війни, маючи ленд-ліз, відкрив усі церкви та випустив священників з тюрем, а ми що робимо! Ви хочете без Бога виграти війну? Невже ви не бачите, що з моменту цькування церков у нас немає жодної перемоги, які були свого часу на Харківщині та Херсонщині. Ми не виграємо війну без Бога. Нам треба єднатися!

Ми як християни повинні розуміти, що «Вірний у малому і у великому вірний; а неправедний у малому, неправедний і у великому» (Лк. 16:10). Це зараз безпосередньо стосується всіх нас. Якщо ми у своєму приватному житті продовжуємо дотримуватися заповідей Божих, Він не залишить нас і в більших випробуваннях. І навпаки, наші гріхи, наша душевна нечистота відштовхують Господа. 

Також особливо хотілося б уберегти віруючих від гнівливості, що, на жаль, нерідко спостерігається останнім часом на просторах Інтернету. По-людськи завжди можна зрозуміти ту бурю почуттів, яку викликають дії гонителів: захоплення храмів, побиття наших священників і парафіян, осквернення святинь, наклеп і образи. Але з духовного погляду ми не повинні віддзеркалювати наших переслідувачів, адже тоді ми самі станемо такими ж.

 «Не віддайте злом за зло чи лайкою за лайку; навпаки, благословляйте, знаючи, що ви покликані до того, щоб успадкувати благословення», — вчить нас апостол Петро. І подібні слова говорять усі святі, які перенесли гоніння, їх також вимовляє Христос, розп'ятий за нас. Для нас це має стати прямою інструкцією до дії.

Чим більше довкола нас зла, тим більше ми маємо нести добра в цей грішний світ.