У Кременчуцькому краєзнавчому музеї відкрилась виставка графічних робіт ’’Попіл’’

Роботи, представлені в експозиції,  виконані у техніці комп’ютерної графіки.  Їх створила Віта – дівчина, яка уникає публічності та гучних презентацій.  Втім, вона погодилась поспілкуватися з «Телеграфом».

Як з’ясувалося, Віта закінчила  Кременчуцьку художню школу, клас  Володимира Терещенка.  Володимира Васильовича, його знаменитий шкіряний піджак та феноменальну пам’ять на прізвища учнів знає весь кременчуцький мистецький  бомонд.  І нам страшенно приємно повідомити, що у вчителя Терещенка виросла така талановита учениця.  Особисто нам роботи страшенно сподобались – вони такі драматичні. Хоча й сумні.

Сумно дивитися на портрет дівчини, в серце якої – через відчинену кватирку – летять чорні ворони та інша  бридота.  Дуже хочеться зачинити і кватирку, і серце – так безпечніше.

Звісно, ми запитали  Віту, чому світ викликає у неї такий сум?  Дівчина відповіла, що її «дуже засмучує світ,  нещирість людей, те, що більшість із них дуже легко зраджують власним цінностям, міняють їх часто і легко...»

Ми засумували разом із художницею, і сумно так запитали, чому виставка має назву «Попіл»? Чий це попіл?  Віта ще більше засмутилася від примітивності нашого запитання, і тихо  пояснила, що «попіл – це все, що залишилось. Кохання, ілюзії, сподівання – все зникає, вигорає дощенту...»   Ми одразу  погодились. Таки правда – вигорає все.  Але є приємна новина – поки кохання вигорить на попіл, біля цього вогнища можна добре зігрітися.  А це вже немало, хіба ні?

.

.