«Прозьба найті бандіта!» - чому кременчужани розмовляють суржиком

– Для мене рідною мовою буває і українська, і руська. Наприклад, вдома я розмовляю на руській, на російській мові, але можна розмовляти змішаною мовою – українською і руською, – сказала «Телеграфу» маленька Оленка, учениця 3-го класу 4-го ліцею. Ми запитали дитину, яка мова для неї рідна.

21 лютого – День рідної мови. Міжнародне свято започатковане

ЮНЕСКО заради збереження рідних мов у всьому світі. Ви, мабуть, краєчком вуха чули, що в Україні, де державна мова українська, і вона ж має бути рідною, справи з цим не дуже добрі. А, точніше, дуже заплутані. Бо українські опозиціонери кілька разів на рік одягають святкові вишиванки і кричать, що українська мова гине. У відповідь представники партії влади демонструють чудові костюми з британської вовни, і поважно заявляють, що гине російська мова, а з українською все гаразд. Поки хор регіоналів намагається переспівати хор опозиціонерів, пересічні українці навіть не знають точно, що ж таке рідна мова. Науковці дають три варіанти роз’яснень:

– рідна мова – мова народу чи етнічної групи, до якої належить людина;

– рідна мова – та, якою людина вільно мислить без додаткового самоконтролю;

– рідна мова – мова, вивчена у дитинстві, малюк засвоює її від батьків без спеціального навчання.

От «ТелеграфЪ» вирішив піти і дізнатися, яка ж все-таки мова рідна для кременчужан – маленьких та великих. І вийшло, що маленькі кременчужани впевнено називають рідною мовою українську, а від батьків засвоюють російську. Дорослі ж кременчужани усі сподівання покладають на вчителів та дітей.

– Звісно, моя рідна мова українська, бо я живу в Україні. – каже Наталія, менеджер з реклами. – Та з чоловіком ми спілкуємось російською. І діти в школі на перервах теж спілкуються російською. Втім, моя дочка вже добре володіє українською, у них це стало модно. Я сподіваюсь, що її діти вже добре говоритимуть українською. І мені соромно слухати, як розмовляє Азаров, за державу соромно.

Заклопотаний водій маршрутки № 17 сказав так:

– Рідна мова? Якою розмовляю, та і рідна. Як батьки навчили, так і розмовляю. І до чого тут мова? Мені на хліб треба заробити. Он діти до школи ходять, там вчителі грамотні, нехай і вчать – з мене гроші на школу щомісяця деруть.

– Моя рідна мова – українська! – каже третьокласниця Ксенія. – На жаль, ми більше розмовляємо російською, я вважаю, що дітям і дорослим треба більше розмовляти українською.

– У Кременчуці розмовляють більше російською мовою внаслідок радянської тиранії, – вважає дев’ятикласник Артем. – Тоді і школи були переважно російські. Зараз – навпаки, більше українські. 

Учні третього класу 4-го ліцею вважають рідною мовою українську. 

А з батьками та друзями розмовляють російською...

Чому кременчужани розмовляють суржиком

На зупинці маршрутки ми чуємо: «Общє-то я не можу. Нєма врємєні». У міськвиконкомі доводиться чути: «Ми возьмьом гроші із другого кошика і отдадім...», «Участіє в більшості помагаєт мнє решать вопроси...», «Хочеться услишать, що скаже замісник...». Чому в Кременчуці чимало громадян розмовляють таким чином – змішуючи українські та російські слова?

– Є така штука, як полтавський суржик, – говорить Олена Маляренко – філолог за фахом. – Це проблема не одного лише Кременчука, це проблема полтавського діалекту. Хоча у Полтаві мова чистіша, там теж живе суржик. А у Кременчуці ще більше російськомовного населення, тому і суржик тут більш уживаний. Кременчуцький нафтопереробний завод колись будували зеки, вони були російськомовними. Залишились тут жити, створили свої сім’ї, і в цих сім’ях вже говорили, використовуючи і російські, і українські слова. Утворився свій власний, кременчуцький суржик. Та найголовнішою причиною застосування суржика я все-таки вважаю безграмотність.

З Оленою погоджується Ольга, теж філолог за фахом:

– На мою думку, суржик у Кременчуці поширений через неграмотність значної маси населення – а не через те, що у міських школах викладають українською.

Ще сумнішу точку зору з приводу кременчуцького суржику має Ольга Олександрівна – викладач української мови у ліцеї №4:

– Суржик – хворобливе явище, різновид змішаного українсько-російського мовлення. Він загрожує українській мові внутрішньою руйнацією. Вважається, що суржиком говорить людина, яка не володіє мовами «чистими», тобто літературними, нормованими, або володіє лише однією з них, а замість іншої послуговується суржиком. Науковці трактують суржик як проміжну субмову, що виконує роль перехідної в процесі витіснення української мови російською.

Чому кременчужани не спілкуються українською

Спілкуючись з дорослими кременчужанами, розмовляючи з дітьми, «ТелеграфЪ» переконався, що школярі називають рідною мовою українську, та спілкуються з батьками та друзями частіше російською. Кременчуцькі посадовці починають свої офіційні промови українською, та швидко з’їжджають на російську – або ж несуть щось страшне про «замісників», «прихіть мера» та «дєньгі з другого кошика».

Як сказав один кременчуцький професор: «Ви починаєте промови українською, а тости виголошуєте російською». Чому так? Ольга Олександрівна – вчитель української – вважає: – У Кременчуці в побутовому спілкуванні домінує російська мова, а відтак майбутнє української лишається непевним. У сім’ях родинне оточення російськомовне, тому діти розмовляють суржиком. Правила мовлення формуються в родині, одних уроків української недостатньо. А посадовці розмовляють суржиком, мабуть, тому, що не володіють літературною українською мовою і не бачать потреби вчитися. У Кременчуці теза про вільний вибір мови спілкування – це фікція.

Українське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення. Говорити українською в місті означає повсякчас долати опір мовного середовища. А людина схильна пристосовуватися – от люди і пристосовуються, щоб оточення їх не викинуло. На жаль, українська спільнота втратила мовну стійкість. І позиція українською влади, на мою думку, тому сприяє. Фаховий висновок вчительки доповнює розповідь кременчужанина Віктора Михайловича:

– Я з Луганщини, там споконвіку говорили і говоритимуть російською. І я так говорив. А розмовляти українською почав кілька років тому. Змусив себе. Мені важко, бо я змушую себе не лише говорити, а й думати українською, якої в дитинстві не вчив. Це мій особистий спротив тому, що відбувається в країні. Мене обурює ставлення влади, яка і сама мови не знає, й іншим заважає її знати. Дружина моє рішення поважає, та розмовляти українською поки не погоджується – каже, важко. Так що поки я у цьому питанні одинак. Хоча син почав непогано говорити українською. А коли хоче щось попросити, так взагалі чудово розмовляє. Тож я сподіваюсь – далі буде краще, воно попустить.

"Кременчуцький Телеграф" від 21 лютого, №8