Життя чудових кременчужан: Константинович - Лікар, який залишився, коли всі втекли

«ТелеграфЪ» у співпраці з Кременчуцьким краєзнавчим музеєм реалізовує спільний інформаційний проект «Життя чудових кременчужан». Мета проекту – розповісти про цікавих, непересічних людей, які жили у нашому місті. Інформація про них зберігається у краєзнавчому музеї. На жаль, доступу до неї кременчужани не мають – 7-й рік музей зачинено на ремонт. Не завершать його і цього року. Тож до закінчення ремонту ми встигнемо розповісти вам чимало цікавих історій, прихованих у музейних надрах.

Багато років у Кременчуці, на бульварі Пушкіна, у непримітній сірій хрущовці жив лікар Константинович. 17 липня 1968 року він тихо помер. На пам’ять про нього у місті не залишилося навіть меморіальної дошки. Це несправедливо. Бо лікар Константинович разом із дружиною Наталією та кількома однодумцями врятував від смерті понад 1200 військовополонених під час Великої Вітчизняної війни.

А сталося все так.

У неділю 22 червня 1941 року лікар Володимир Костянтинович Константинович зранку пішов до ательє на вулиці Леніна – треба було забрати костюм. Та біля ательє йому стало не до костюмів – там зібралася юрба. Люди слухали по радіо виступ Молотова. Це було повідомлення про війну, яку розв’язала фашистська Німеччина.

Того ж дня на площі відбувся загальноміський мітинг. Провів його перший секретар міськкому компартії Котлик – він закликав усіх кременчужан дати відсіч знахабнілим фашистам. Лікар Константинович теж слухав цю промову.

Згодом перший секретар міськкому партії одним із перших виїхав із Кременчука. А лікар Константинович залишився. І, як завжди, пішов на роботу – він працював у 1-й лікарні. Роботи було багато – щодня поранених ставало все більше. Константинович працював майже цілодобово, бо значну кількість лікарів мобілізували, медперсоналу не вистачало. В цей час Кременчук вже бомбили вдень та вночі.

Одного серпневого ранку Константинович на прохідній 1-ї лікарні зіткнувся з головним лікарем Медришем та секретарем лікарняної парторганізації Чернявським. Головний лікар сказав Константиновичу, що вони евакуюються, і передав йому лікарняну печатку та ключі від сейфу. Константинович узяв ключі та печатку і пішов доповідати завідувачу міськздороввідділу Ривкіну, що лікарня залишилась без керівника. Ривкін послухав доповідь і призначив Константиновича виконувачем обов’язків головного лікаря. Константинович запитав, чи зможе він евакуюватися разом з родиною? Йому сказали: працюй і чекай розпоряджень. Константинович пішов працювати.

Він працював і тоді, коли з Кременчука евакуювали завідувача міськздороввідділу Ривкіна та його заступницю Мілютинську. А лікар Константинович залишився. Евакуювати родину йому не вдалося. У доньки Тетяни почалося запалення нирок, вона не могла йти, а транспорту не знайшлося. Тож дружина з донькою залишились разом з лікарем у Кременчуці.

Після того як у вересні німці захопили місто, туди щодня приганяли колони військовополонених. Серед них було дуже багато поранених та хворих. Усіх цих голодних, змучених людей заганяли у напівзруйновані казарми на горі. Полонені лежали прямо на землі, часто під дощем та снігом, бо в багатьох приміщеннях дах обвалився, залишились лише коробки.

Дуже швидко у кременчуцькому таборі військовополонених почалися спалахи інфекційних хвороб – тифу та дизентерії. Інфекційних хворих німці відправляли до 1-ї лікарні, де хазяйнував лікар Константинович. І тут, у лікарні, полонених рятували не лише від тифу, а й від концтабору та смерті там.

Робили це так: лікар Константинович більшість хворих та поранених військово-полонених розміщував в інфекційному відділенні лікарні. На ньому великими літерами написали «висипний тиф». Німці дуже боялися інфекції і зазвичай оминали цей корпус. Знаючи про це, лікарі саме тут ховали полонених – тільки так вони могли врятувати їх від виписки та повернення до концтабору. Там же ховали від розстрілу євреїв. Згодом усім їм діставали документи та переправляли через лінію фронту. Тих, хто не міг втекти, залишали працювати при лікарні санітарами та чорноробами. Це було дуже ризиковано, бо не весь персонал складався з антифашистів. Працювали там кілька лікарів, які слугували окупантам і доповідали їм про все, що відбувається у медичному закладі. Крім того, німці регулярно влаштовували облави – поліцаї вночі, без попередження, оточували периметр лікарні, а німецькі солдати бігали по палатах, перевіряли документи. За кожного захованого солдата чи єврея мав відповідати головний лікар Константинович. І він відповідав – не день, не добу, навіть не тиждень, а цілих три роки – з вересня 1941-го по 1943-й. Важко зрозуміти, як він – не професійний підпільник, а цивільний лікар похилого віку – три роки жив у такому цілодобовому напруженні. Сам Константинович не надто переймався проблемами напруження та нервового перевантаження. У своїй післявоєнній доповідній записці про роки роботи в окупації він написав просто:

– Мы верили в конечную победу и, оставшись на оккупированной земле, старались, насколько позволяли наши силы и возможности, сохранить наших людей и народное имущество. Не считаю это доблестью, а просто обыкновенным долгом каждого честного человека, любящего свою Родину.

За роки окупації лікарю Константиновичу разом з дружиною та однодумцями вдалося вилікувати та переправити через лінію фронту майже 1200 осіб. Після війни Константинович знову працював штатним лікарем 1-ї лікарні. На посаду керівника закладу знайшлися інші претенденти.

Наталія, донька професора Будріна

У Володимира Константиновича була дружина Наталія (на фото), донька професора Будріна. З майбутнім чоловіком вона познайомилася у VI класі гімназії (Смоленськ). Це було кохання з першого погляду. Мама Наталії дуже засмучувалася, що її донька так відверто обожнює свого Володю. Мама вважала, що дівчинка з пристойної професорської родини мала б поводитися стриманіше. Та Наталія все-одно обожнювала свого обранця.

У роки Вітчизняної війни вона стала його надійним соратником. Пані Наталія була за фахом медсестрою, ще у царській Росії вона встигла закінчити знамениті Вищі Бестужевські жіночі курси. В Кременчуці до війни працювала медсестрою, а в часи окупації очолила міське відділення Червоного Хреста. Представники Червоного Хреста за міжнародним статутом мали доступ до концентраційних таборів, тож пані Наталії вдалося врятувати сотні військовополонених, які перебували у кременчуцьких концтаборах. Власне, під вивіскою Червоного Хреста вона організувала справжній підпільний шпиталь – тут лікували, переховували та переправляли через лінію фронту полонених військових.

А взимку, коли з харчами в окупованому Кременчуці було найсутужніше, інтелігентна пані Наталія одягалася тепліше, брала великі санчата і пішки йшла по селах – просила їжу для полонених.

Наталію Константинович називали матусею військовополонених. Чимало з них писали їй згодом листи. Померла пані Наталія 31 січня 1969 року. Вона лише на рік пережила свого чоловіка.

Володимир Константинович

Народився 17 січня 1888 року. Батько – Константинович-старший – польський шляхтич, працював управителем садиби купців Мигунових. З Польщі Константиновича-старшого вислали за участь у польському повстанні за незалежність (1870 р.). Син – Константинович-молодший – пішов у татка. Російська царська «охранка» затримала Володю Константиновича, коли він ще вчився у VI класі гімназії. Юного гімназиста звинуватили у спробі замаху на смоленського губернатора і посадили до смоленської каторжної тюрми (1906 рік). Хлопцю тоді пощастило – його звільнили, бо жандарми не знайшли доказів причетності гімназиста до підготовки замаху.

Каторжна тюрма зіграла значну роль у житті молодого Константиновича. Через тюремну відсидку він залишився на другий рік у VI класі гімназії – і це дозволило йому надалі вчитися в одному класі з дівчиною, яка згодом стала його дружиною. Звали дівчину Наталія Будріна. Вони одружилися, коли їм виповнилося по 21 року.

Одного разу задля того, щоб встигнути з’їздити до Петербурга і побачити дружину та маленького сина, Володимир Константинович за один день здав 13 екзаменів! Він найняв на цілий день візника, щоб той швиденько його перевозив з одного корпусу університету до іншого. А здавав Володя Константинович профільні медичні предмети – він навчався на медичному факультеті Московського університету і збирався їхати лікарем на епідемію висипного тифу. Багато хто з медиків гинув у таких експедиціях, тому Константинович і хотів побачити перед поїздкою родину. Друзі не вірили, що він зможе за день здати 13 екзаменів. А він здав.

До Кременчука Константинович прибув у складі 294-го польового запасного шпиталю. Потім працював скромним лором у кременчуцькій 1-й міській лікарні, аж поки йому не настав час стати геройським головним лікарем 1-ї лікарні, з якої втекло все керівництво.

Особливі прикмети: Володимир Константинович дуже любив природу і дуже не любив партійні збори. Всі свої подвиги він вчинив як безпартійний. У 1-й лікарні його неодноразово критикували за небажання брати участь у партійних зборах та вступати до лав компартії. Та Константинович стояв на своєму: він стверджував, що партійні збори – то даремне гаяння часу, і волів вільний час проводити на полюванні або з родиною на Дніпрі.

1914 рік, Перша світова війна, Ковно. Володимир Константинович (у центрі) разом з друзями-офіцерами

У публікації використані матеріали авторського дослідження, проведеного заступником директора з наукової роботи  Кременчуцького краєзнавчого музею Іриною Соколовою Фотоматеріали надані колекціонером-краєзнавцем Олександром Мумро.

"Кременчуцький ТелеграфЪ" від 17 липня 2014, №29