Небагато хто знає: вперше на Лівобережжі синьо-жовтий стяг незалежної України замайорів саме у Кременчуці. Боротьба за прапор тривала у 1990 році. Перший стяг шила працівниця автозаводу Світлана Андрусенко. Інженер цього ж підприємства Володимир Пилипенко проскакав на коні з національним прапором під час першотравневої демонстрації. А згодом стяг замайорів перед адмінбудівлею
«Врятуємо Україну від Московського свавілля!», 1990 р., історія повторюється
Нашій Незалежності 23 роки (архівний матеріал «Телеграфа» за 2014 рік). Триває війна на сході країни, підбурювана провокаціями та негласною підтримкою з боку Росії – тобто цю Незалежність знову доводиться виборювати. Разом із тим, у суспільстві, особливо серед молоді, росте повага до українського прапора, до символів державності, до вишиванки як частини культури від прадідів та прабабусь.
Історична мить. Підняття прапора перед будівлею міськради, 24 серпня 1990 р. За рік до оголошення незалежності
А в 90-му році минулого сторіччя, коли незалежна Україна була мрією демократично налаштованих людей, за жовто-блакитний прапор можна було отримати догану, а ще раніше – навіть потрапити у тюрму…
Але Кременчук і тут був попереду: саме в нашому місті першим на Лівобережній Україні з’явився прапор перед будівлею міськвиконкому, стверджують учасники тих подій. «ТелеграфЪ» зустрівся з людиною, яка його піднімала – Володимиром Пилипенком.
За словами нашого співрозмовника, боротьба за демократію і за Прапор України у кінці 80-х – початку 90-х років минулого сторіччя відбувалася на тлі екологічних мітингів та альтернативних виборів до Верховної Ради СРСР, УРСР та місцевих рад. Бо раніше вибору як такого не було: комуністи висували по одному кандидату на один мандат.
– Ми жили у країні, де не можна було вільно висловлюватися, не було вдосталь товарів, всюди компартійний блат, тобто система несправедливості, а тут ще почали забирати останнє – повітря! Тому й був протест: люди хотіли жити у вільній країні, – згадує він.
Ми розглядаємо його старий альбом з чорно-білими фото. На них – молодий Володимир Пилипенко з пишною шевелюрою, яку втратив з роками… Ось перші екологічні мітинги у 1989 році, під час горбачовської перебудови. Тоді до Верховної Ради СРСР хотіли обирати не тих кандидатів, на яких вказала компартія, а висуванців від народу. Ними стали працівник автозаводу Віктор Захаров, який виступав проти будівництва БВК, та юрист Микола Куценко. Вони теж є на старих фото. Спочатку Куценко вів агітацію за Захарова, і його навіть заарештували, розповідає Володимир Пилипенко. Формально – за порушення громадського порядку. Реально – за те, що агітував «не за того» кандидата, згадує наш співрозмовник. І тоді на його захист став автозавод.
– Страйк тривав близько двох годин. Навіть лячно було, коли зупинилося обладнання і настала тиша, – розповідає Володимир Пилипенко, який тоді очолював страйкком на підприємстві.
Куценка тоді звільнили за наполяганням автозаводчан, він балотувався по іншому округу, і разом із Захаровим це були перші демократично обрані депутати. А до Незалежності – ще шлях через страйккоми на підприємствах, велелюдні мітинги, які збирали по 20 тисяч осіб (такого у місті не було під час нинішньої Революції гідності). Ось на світлинах – перший з’їзд Народного Руху України, куди Володимира Пилипенка делегував автозавод. На фото й один із ідеологів НРУ, дисидент Левко Лук’яненко, журналісти та борці за демократію Олександр Курилов і Тамара Просяник, яка очолила організацію НРУ у Кременчуці, і багато-багато інших облич людей, які хотіли змін.
Довідка
Володимир Пилипенко
Голова міської організації ВО «Майдан». За фахом інженер-конструктор, кандидат технічних наук, розробник позашляховиків класу «Вепр» (високоефективна прохідність). У 1989 році працював інженером-випробувачем на Кременчуцькому автозаводі, був головою ради молодих спеціалістів. Очолював у 90-ті роки об’єднаний страйкком підприємств. Був делегатом установчого з’їзду Народного Руху України від автозаводу. Під час нинішньої революції гідності – активний учасник Євромайдану в Києві. Нині допомагає військовим на сході: удосконалив систему захисту БТР за допомогою спеціальних решіток, які установлюють безпосередньо у зоні АТО.
Боротьба за український прапор
Одна з найцікавіших сторінок – боротьба за український прапор у Кременчуці. Володимир Пилипенко згадує, як вперше показав жовто-блакитний стяг у 1989 році під час дискусійного клубу у ПК КрАЗ – витяг його з дипломату. Потім були нарікання від керівництва за «бандерівський прапор».
– А кілька років до того за український прапор посадили у тюрму одного чоловіка з Крюкова, здається, Мірошниченко його прізвище, – згадує Володимир Пилипенко.
Вперше використали національну символіку під час офіційного свята – 1 травня 1990 року.
– Партноменклатура казала, що жовто-блакитний прапор ніхто того дня не вивісить – нікому не вдасться. А я сказав, що прапор буде! – згадує наш співрозмовник.
Тоді й з’явилася ідея провезти прапор на коні. Володимир Пилипенко особисто задумав здійснити місію.
– Були на мені в той день джинси й вишиванка, – розповідає він. – А кінь був з Олександрії – його привезли мої знайомі з Олександрії в Онуфріївку на племінний завод, а звідти – на випас у Піщане. За того коня на прізвисько Ахілл я віддав у заставу автівку ВАЗ-2108 разом з правами. Хоча кінь коштував у 10 разів більше, ніж авто, але мені його довірили. У Ахілла була здоровезна грива і висока холка – вибратися на нього було майже неможливо, а щоб скакати, потрібно докласти зусиль. Та мені хотілося провезти прапор саме на племінному коні. Автівки можуть зупинити даівці, але ж коня не зупинять!
Я підготувався – кілька днів об’їжджав коня. Одягати на нього звичайне сідло не схотів – попросив спортивне, хоча на ньому було значно важче. Прапор у мене був дуже великий – десь півтора метри на 2, 25 із цупкої сирійської тканини. Його шила працівниця автозаводу Світлана Андрусенко, патріотка України. Усі прапори, які першими вивішували на міській раді, шила вона. А древко було виготовлене в експериментальному цеху – товсте, майже 50 мм в діаметрі, лаковане, гарне. Але був дуже потужний вітер, і мені важко було тримати прапор, та ще й на коні. Я не розрахував рух і на скаку вдарився спиною об килимовибивач у дворі, де жив. Було дуже боляче, але я витримав.
І ось почалася першотравнева демонстрація, українських прапорів не було. А коли я виїхав до ПК КрАЗ, з усіх дворів із національними прапорами, гаслами за демократію, за Україну почали виходити люди, бо побачили вершника з прапором. І коли я вже спускався до скверу «Космос», побачив, що ця велика демократична колона навіть не закінчувалася на водоканалі. Щоправда, біля електростанції нас намагалися зупинити працівники ДАІ та міліції. (Тепер багато хто із них допрацював до пенсії, отримує персональні пенсії – за те, що вірно служив як компартійним крадіям, так і крадіям незалежної України). Але все ж таки я був на коні, та на такому великому, який одним кроком міг переступати через «Жигулі», і зупинити мене і колону було просто неможливо! І ми пішли далі. Біля Будинку торгівлі грав баяніст – виконував українські пісні. Він утнув вальс – і кінь почав ворушитися під музику. Я відчув цей рух і запустив його по колу. І Ахілл пішов кружляти у вальсі! Але вже на площі, коли треба було проїхати біля трибуни, кінь чомусь перестав мене слухатися. А в мене від древка замліли руки, а від вітру – ноги… Потім з’ясувалося, що до парку (а це був вихідний день) хтось привів коней, і серед них були й кобили. І Ахілл їх відчув! Скільки мені коштувало зусиль, аби його втримати! Хоча потім я говорив, що кінь розумніший, ніж ми, бо ми як вівці пішли біля компартійної трибуни, а треба було дійти та й гайнути на «майовку» у парк…
А Володимир Пилипенко втратив шанс на престижну роботу за кордоном. Розповідає, що мав очолити опорний пункт підприємства з обслуговування автомобілів КрАЗ у Німеччині. Вже були спаковані валізи, родина була налаштована на поїздку. Але після пригоди з конем і прапором про неї не могло бути й мови.
– Мені казали: «Ну що ж ти таке зробив? Невже не міг хтось інший із хлопців сісти на коня? Яка їм різниця, в якому цеху їм кувалду дадуть?» Але я не жалкував і до сих пір не жалкую, що я так зробив, – каже Володимир Пилипенко.
Схід і Захід разом
24 серпня 1990 року, рівно за рік до здобуття Україною незалежності, прапор таки замайорів над міською радою. Історик, політолог Олександр Урін, активний учасник тих подій, на той час депутат міськради згадує, що демократично налаштовані сили хотіли підняти питання про національну символіку на сесії міськради. Але комуністична більшість не дала включити це питання до порядку денного, у знак протесту 57 депутатів-опозиціонерів залишили сесію міськради, зірвавши кворум. Була згодом створена узгоджувальна група, бо інакше сесія не мала змогу продовжити роботу.
Тут же перед адмінбудівлею розпочався мітинг громадських організацій, а з Києва на нього приїхав народний депутат України Вадим Бойко, який закликав депутатів та громадян до примирення, визнання історичного синьо-жовтого прапора як національного прапора УРСР. Проте, хоча в цей день переконати більшість депутатів міськради не вдалося, синьо-жовтий прапор все ж таки був піднятий громадськістю перед міськрадою. Володимир Пилипенко з однодумцями закріпив його на щоглі, яку притягли 40 чоловік від скверу «Космос» – тоді там стояла конструкція з труб для радянського прапора і прапорців. У офіційних зведеннях йдеться про саморобну щоглу, а сам прапор міліція називає то «націоналістичним», то «національним». (див. документ).
А ось що згадує про ті події Володимир Пилипенко.
– До нас приїхали гості з Івано-Франківська на чотирьох автобусах ЛАЗ. Ми вивісили прапор, і цю подію радо підтримували інші громади міста: і росіяни, і німці, і євреї. Уся площа танцювала – водили хоровод, і «сім сорок», і польку. Гуляли десь до другої години ночі. Грали на акордеонах та інших музичних інструментах. Був хор, співали українські пісні. В Івано-Франківську, Тернополі, Львові, в інших містах Західної України теж вивісили жовто-блакитні прапори. А на Лівобережжі першим був Кременчук. Партійна номенклатура тоді казала, мовляв, це – прапор Західної України, нехай вони відділяються та живуть із ним. А ми поставили завдання: Кременчук має показати, що ми – українці. І щойно ми його підняли, як заворушився й Київ, і всі визнали, що жовто-блакитний – то український прапор.
Наш співрозмовник згадує, як частували гостей із Західної України. Хліба купили прямо на хлібозаводі, автозаводці витягли помідори, огірки, картоплю з гаражів – купити щось у магазинах було нереально. Гостей повезли на базу «Зелена дубрава».
– Усі сказали: «Ми – єдина Україна. Немає Західної, немає Східної. У Кременчуці прапор, у Івано-Франківську прапор, а значить, ми одна держава, і Україні бути».
Боротьба за прапор ще продовжувалася: адже на той час сесія його так і не узаконила, а вночі його зірвали. У знак протесту Тамара Просяник з однодумцями оголосила голодування на площі, яке тривало тиждень. Згодом прапор знову підняли на більш потужній щоглі на день міста, згадують учасники тих подій. А через рік Україна стала незалежною, і національний прапор став її офіційним стягом – демократія перемогла.
…Наостанок запитую у Володимира Пилипенка: чому ж через 23 роки знову доводиться виборювати незалежність? Він відповідає: помилкою демократичних сил у 90-ті роки було те, що не провели люстрацію:
– Система не змінилася. Багато хто з демократів вважав: незалежність здобули, тепер будемо контролювати, і кравчуки запрацюють краще. Якщо люди не усвідомлять, що без люстрації не буде покращення – нічого не буде. До влади повинні прийти патріоти, які йдуть туди не заробляти гроші і не відстоювати власні бізнес-інтереси. І на сьогодні я найбільше боюся, щоб знову не повторилися помилки демократичних сил, і щоб у результаті цієї Революції гідності при владі знову не залишилися духовні безбатченки та безхатченки, які будуть радувати людей лише пряниками та видовищами, але не торкатимуться культури і не відстоюватимуть Незалежність.
На трибуні під час політичного мітингу – послідовні борці за демократію Тамара Просяник і Володимир Пилипенко, 1990 р.
«Кременчуцький ТелеграфЪ», 24.08.14 р.
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю, розповіді, документальні факти та легенди про історію Кременчука.
Кременчуг и Крюков: 200 лет вместе!
Як у Кременчуці шили білизну для військових під час Першої світової війни
Знайшли невідому картину Куруківської битви
Просто космос: секретные разработки и история кременчугских заводов