БлогЪ: «… ми, українці, вже піднесли зброю до скроні, готуючись до самогубства»

Кожне покоління народу, що змінює одне одне, залишає потомкам свої важливі надбання: технічні засоби, шедеври художньої культури, архітектуру. Що ж з'єднує віджилі, сучасні та майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле й дає змогу зрозуміти світобачення наших предків? Так, це мова, що є найважливішим, найбагатшим і найміцнішим зв'язком.

«Поки жива мова народна в устах народу, до того часу живий і народ. І нема насильства більш нестерпного, як те, що хоче відібрати в народу спадщину, створену незчисленними поколіннями його віджилих предків», – писав К. Ушинський. Чому ж сьогодні ми стаємо пасивними спостерігачами знищення рідної мови – цього найбільшого з усіх створінь Божих на землі? Може, ватро схаменутися й з усієї сили боротися за неї? Боротися, як за рідну сім’ю, землю, державу.

У більшості держав світу мові як одному з основних атрибутів державності приділяється така ж увага, як і національній безпеці та добробутові нації. Політики та державні діячі давно збагнули, що слово – могутня зброя, здатна як завдати великої шкоди, так і окрилити, дати сили. Ось чому в Україні довгі століття й царським, і комуністичним режимом нав’язувалася думка про те, що рідна мова – то, на фоні «великого и могучего русского языка», явище вторинне, зовсім непотрібне. Історики розповідають і про заборони Петра І щодо друкування книг українською мовою, і про катерининські укази щодо вилучення української мови з початкової школи, і Валуєвський циркуляр (1863 р.), і Емський указ (1876 р.) Олександра ІІ. Ноти українських пісень тоді дозволялись, а підписувати під ними українські слова було найсуворіше заборонено. Така тотальна русифікація мала надзвичайно сумні наслідки, свідками яких є наші сучасники.

Послухайте, якими мовами говорять в українському парламенті (російською та російсько-українським суржиком), яка мова звучить з центральних телевізійних каналів.

Так воно й залишиться, аж поки держава не візьме державної мови під свій захист, як то передбачено ст. 10 Конституції України: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Видатний чеський мислитель П. Шафарик, картаючи тих, хто намагався онімечувати чехів, сказав: «Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя i сам ïï покидає й відрікається, виконує над собою самовбивство». Думається, що ми, українці, вже піднесли зброю до скроні, готуючись до такого самогубства.

Чи не час серйозно задуматися про завтрашній день, про благополуччя, якщо вже не для себе, то хоча б для своїх дітей та онуків? Саме заради майбутнього й пишуться ці рядки.

Той, хто не хоче жити у сильній, заможній країні, вільно розвиватися як особистість, примножувати матеріальні та духовні скарби своїх предків, зрікається материнської мови. Таких «духовних калік» серед українців, на жаль, ще багато. Вони свідомо чи несвідомо дають можливість грабувати себе ще дужче. Найприкріше те, що через свій спотворений і засмічений світогляд такі невігласи гальмують прогресивний розвиток України.

Тільки від нас самих залежить, чи не станеться так, як висловив своїм поетичним твором «Ти зрікся рідної мови» Дмитро Павличко:

Ти зрікся рідної мови.

Тобі земля твоя родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів'яне!...

Ти зрікся мови рідної. Нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх-погорду!

Ти зрікся мови рідної.