Воротар Андрій Олійник про дві родини: сім'ю та МФК "Кремінь"

Футбольний клуб «Кремінь» після довгого затишшя відродився у 2003 році. Тих, хто першим виходив на поле та стояв біля керма, залишилось небагато. Голкіпер «синьо-білих» Андрій Олійник один із тих, для кого «Кремінь» - невід’ємна частина життя.

Футбольний шлях

Воротар “Кременя” розповів, що у футбол грає з дитинства.

- Коли ми грали у дворовий футбол, до нас підійшов тренер Олександр Мулиндін, екс-воротар “Кременя”. Він тоді набирав команду на дитячий чемпіонат. У чемпіонаті Кременчука ми тоді посіли третє місце і поїхали до Полтави. Для мене це був великий чемпіонат. Грав я на позиції у центрі поля, а коли на останню гру не з'явився наш голкіпер, Олександр Мулиндін вирішив поставити мене на ворота. З того часу я на воротах і залишився.

Батько Андрія також захоплюється спортом: будучи десантником, тренував спортивну команду кременчуцьких десантних військ. А мама працює медсестрою у дитячому садочку.

Батьки не вагаючись віддали Андрія на футбол до тренера Василя Бондаря, який проводив тренування на стадіоні вагонобудівного заводу.

У 12 років Андрій Олійник разом із 8-ма футболістами із Кременчука поїхали в Щасливе. Протягом двох років навчалися у спортивній школі.

- Там була велика конкуренція, - згадує Андрій. - У дитинстві зріст має велике значення, не те що зараз. В дитинстві я був невеликого зросту, а мій конкурент вже у восьмому класі був зростом майже 1,9 метра. За цей час приїжджали до Кременчука на турніри.

У 2002 році в Кременчуці сформувалась команда “Атлант-Кремез”. Під керівництвом Сергія Свистуна у парі з Леонідом Диндіковим футболісти завоювали бронзу дитячо-юнацької футбольної ліги України.

- Запам'ятався матч, коли ми грали за вихід у фінал чемпіонату України серед юнаків 1986 року народження, який проходив у Макіївці (Донецька обл.). У матчі з донецьким “Шахтарем” до кінця матчу тримався нульовий рахунок. Суддя двічі не давав суперникам попередження, зробив вигляд, що не помітив. Першого разу захисники вибили рукою м’яч. Куценко з кутового подавав м'яч, який, нікого не зачіпаючи, влетів у ворота. А іншим разом Вася Клімов один на один виходив на воротаря. Навіть на іншій трибуні було чутно, як вдарили по щитках. Суддя знову зробив вигляд, що нічого не бачив. Скориставшись нашою помилкою, гірники забили нам за 10 хвилин до кінця гри. Першим відкрив рахунок капітан “Шахтаря” Ярошенко. Коли кинулися в атаку, щоб відігратися, ми пропустили другий. Якби ми перемогли, могли поборотися з "Дніпромайном", який дивом обіграв київське “Динамо”. В матчі за третє місце боролися з киянами, які були злими після поразки. І отримали по повній, програвши з рахунком - 0:5.

Про відродження "Кременя"

У 2003 році був відроджений муніципальний футбольний клуб «Кремінь», який свого часу успішно виступав у Вищій лізі. Головним тренером тоді призначили Сергія Свистуна.

- Після закінчення школи тренер Сергій Свистун порадив нам як своїм вихованцям не поспішати переходити в дублі чи резерви інших команд. Адже тоді організувалася команда «Кремінь», яка заявилася на область. Команду покинули лише 5 гравців, натомість взяли кількох досвідчених вікових гравців, але здебільшого команда складалася з молодіжки. Після перемоги в області заявилися на КФК (колектив фізичної культури). У 2005 р. «Кремінь» замінив у Другій лізі зняту зі змагань «Ворсклу-2». Пам’ятаю, що перший матч тоді розпочали з перемоги на виїзді.

10 років фортуна відвертався від кременчуцької команди: коли необхідно потрапити в трійку, щоб підвищитися в класі, «Кремінь» посідає четверте місце. За ці роки МФК «Кремінь» лише двічі грав перехідні ігри. У 2010 році програли з рахунком 0:2 «Ниві» (Вінниця).

- Гра до останнього була під питанням. Нас спочатку відправили у відпустку, а згодом у терміновому порядку збирали. Коли мені зателефонував тренер Юрій Чумак, я відпочивав із сім'єю у Криму. Наступного дня виїхав до Кременчука. Та гра з “Нивою” не склалася. Заслужено вони тоді перемогли, - згадує Андрій.

Минулого року у стикових матчах за підвищення у класі ми поступилися МФК «Миколаїв» (у другій грі програли з рахунком 0:1).

«Щастя бачити, як твоя дитина вперше кричить»

Андрій у шлюбі з 2007 року. З майбутньою дружиною Юлією познайомився біля фонтану на «пентагоні». З того часу все і закрутилося. У щасливої родини підростає майбутній спортсмен Матвійчик, якому цього року виповниться два рочки.

- Був із дружиною разом на парних пологах. Емоції неймовірні, їх неможливо передати. Того дня у мене було тренування, на яке не потрапив, ще й телефон розрядився. Не шкодую, що був присутній при пологах. Це щастя – бачити, як твоя дитина вперше кричить. Я тоді не витримав і заплакав. Зараз малий підростає. Я йому дитячі ворота купив: коли в них забиваєш, починає звучати музика. Разом із Матвієм виконуємо фізичні вправи. Він сидить у мене на спині, коли віджимаюсь, або на животі, коли качаю прес. Матвійчик любить присідати. Колись питаю його - може поприсідаємо? А він спочатку подивився на мене, потім розвернувся, і поки не принесли килимок, не присідав.

Маленький Олійник забиває татові гол

Андрій зізнався - хоче, аби син грав у футбол. Родина Олійників любить проводити час разом. Серед улюблених місць у Кременчуці: сквер Ювілейний, Ахтамар з дитячими гірками, а також парк Воїнів-Інтернаціоналістів.

Життя поза футболом

- Близько 10 років працював в «Укртелекомі». Продовжую займатися телефонією та інтернетом. Захоплююсь баскетболом, волейболом, тенісом - усім, що пов’язано з м’ячем. Також люблю допомагати на дачі, разом з батьком облаштовуємо будинок.