Їх лишилося 14…

У Крюківському районі учасників бойових дій залишилося лише 14. Їх не те що з кожним роком, а з кожним днем стає все менше. За два тижні до акції «ТелеграфЪ» повідомили, що ветеранів 16, а 5 травня сказали, що двоє вже померли. А ще якихось 8 років тому ми поздоровляли 80 ветеранів. Та, попри свій вік і стан здоров’я, усі вони усміхнені і з радістю діляться історіями свого життя.

Біленька Анна Георгіївна

На війну Анна Георгіївна пішла у 21-річному віці. Зараз їй 96 років. Вона жвава та радісна, дуже любить квіти та переймається тим, як виглядатиме на фото:
– Про початок війни ми дізналися під час екзаменів на третьому курсі медичного інституту. Це було 22 червня 1941 року. На фронт я потрапила 16 червня 1942 року в якості лікаря окремого штурмового інженерно-саперного батальйону. Я працювала у полковому медичному пункті. Це був перший лікарняний пункт від передової. До нас надходили поранені. Хто повз, хто сам йшов, а кого несли. Ми надавали першу медичну допомогу та відправляли на подальше лікування. Про закінчення війни ми дізналися, коли були у Берліні на Александерплац. Ми були дуже раді: стріляли у повітря, хто з чого… а я?–?з пістолета!
У 1946 році Анна Георгіївна повернулася до Кременчука. Спочатку працювала головним лікарем на станції швидкої допомоги, потім?–?головним лікарем у будинку немовляти, далі?–?головним лікарем у дитячій лікарні. Жінка навіть тричі була депутатом міськради.

Гончаренко Катерина Іванівна

Аби потрапити на війну, Катерина Іванівна додала собі два роки. На той час їй було 15. Яскрава і тендітна жінка, попри свій вік, залишається справжньою леді?–?у неї гарний манікюр та стильна зачіска. Катерина Іванівна, ніби професійна модель, полюбляє позувати фотографу:

– У 1943 році мій батько загинув на фронті у Ворошиловградській області. Після цього я додала собі два роки та пішла до військкомату. Я просила, щоб мене забрали на фронт, або хоч куди-небудь, аби я тільки була там. Мені сказали, що треба ще підрости. У цей час приїхала військова частина і розташувалася у нашому кінотеатрі. І тоді моя мама, яка працювала там сторожем, домовилася з ними, щоб мене взяли на роботу. Я була зв’язковою. Зі зброєю я не ходила, лише лісами з донесеннями.

Більшу частину свого життя вона прожила в Україні, хоча народилася на території Росії. Попри те, що усі її родичі живуть там, вона вважає Україну своєю рідною країною і нікуди їхати не збирається.

Чистяков Володимир Михайлович

Володимир Михайлович вже майже не ходить, роки беруть своє. Він погано чує і погано бачить. А раніше писав вірші… Він колекціонує усі статті та книжки, у яких про нього писали. Але усе це він збирає не для себе, а для правнуків, щоб знали, як воював їхній дід:

– Ми жили в Новогеоргієвську. Німці нас відтіснили і ми відступали на Дніпро. Там були бочки з-під бензину. Ми на них сідали і переправлялися через річку на інший берег. А німці в нас стріляли, але не влучили! І ми втекли.

Володимир Михайлович пообіцяв журналістам «Телеграфа», що і через рік він нас дочекається та розповість ще одну історію з життя.

Іванець Семен Ананійович

На війну Семен Ананійович пішов добровольцем, коли йому не було навіть 18 років. Зараз йому 94. Він жвавий та усміхнений, залюбки вдягає свій піджак з медалями та розповідає про те, як воював на танку:

–?Моя війна почалася з Кременчука. Мені було 17 років. Я пішов до Харкова та звернувся до військової частини і став танкістом. У бою в наш танк влучив снаряд. Від вибуху німецького фугаса зірвало люк і шарову установку. Механіка-водія знесло. Мені перебило ключицю і контузило. Я місяць не розмовляв. Увечері після боїв ми завжди згадували поіменно усіх загиблих. Під гусеницями танка ми копали ями, спали і чергували там.

Нас підтримали соціально відповідальні компанії:

в супермаркеті «Маркетопт» діє мінімальна націнка на соціально-значущі товари роздрібні ціни на товари власних торговельних марок встановлюються нижче за ринкові, при цьому якість товарів гарантовано постійні акції на найпопулярніші товари роблять покупки ще вигіднішими
перший супермаркет з цінами, близькими до цін від виробника.

Виробничо-торгова компанія «Лукас» робить значний внесок у розвиток економічного потенціалу країни, поліпшення якості життя споживачів.
Стабільна робота Компанії дозволяє вирішувати багато соціальних питань: уже декілька років компанія «Лукас» надає цільову адресну допомогу медичним установам, навчальним організаціям, допомагає дітям, які залишилися без батьківської опіки

Компанія «Лукас» є відповідальним партнером місцевих органів влади в регіонах своєї діяльності, будучи сумлінним платником податків і забезпечуючи стабільні податкові відрахування.

Компанія усвідомлює, що довіру можна завоювати тільки конкретними діями, тому активно розвиває власні соціальні ініціативи, виступає меценатом багатьох соціальних проектів.

Завдяки заходам з популяризації кондитерських виробів в Україні,  місто Кременчук і  компанія «Лукас» у 2012 , 2013 та 2016 роках увійшли до Книги рекордів України і мають всі шанси потрапити до Книги рекордів Гіннесса.