Коли не лише картини говорять: портрет кременчуцької художниці Наталії Юзефович зі спогадів друзів

Сьогодні, 10 червня, видатній кременчужанці виповнилося б 85-років. До цієї дати, 9 червня, у Картинній галереї її імені відкрилась ювілейна виставка робіт мисткині «Подорож у живописний світ Наталії Юзефович».

Наталя Юзефович – єдиний кременчуцький майстер, яка має особисту постійно діючу картинну галерею. І таку ж – постійно діючу – репутацію визнаного митця зі складним характером. На відкритті виставки сучасники, друзі та колеги Наталії Володимирівни ділились спогадами про цю неймовірну жінку, згадували історії свого з нею знайомства, враженнями від робіт. Більшість з них зійшлися в тому, що пані Наталя була надзвичайно талановитою, рішучою, наполегливою, але замкнутою людиною, що неохоче підпускала до себе сторонніх людей і не любила говорити про себе, а найпромовистіше говорять за неї її роботи. Побачити їх Ви можете в нашому фоторепортажі, або, відвідавши експозицію, до 21 червня, з 10.00 до 17.00, щодня крім понеділка.

Спеціально для наших читачів, «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав найяскравіші спогади про Юзефович.

Біографія художниці

Народилась Наталя Юзефович 10 червня 1932 року у Києві на Андріївському узвозі. Її батько Володимир Юзефович був дуже освіченою людиною, закінчив Полтавську духовну семінарію, Далекосхідний інститут та Московський інститут іноземних мов, вільно володів 7 мовами, був мистецтвознавцем і художником, членом Союзу художників України. Мати Ніна була лікарем-фтизіатром, гарно малювала та писала вірші. Про сім’ю Наталя згадувала як про щось чисте і світле. Щоб усунути непорозуміння, вони починали говорити між собою іноземними мовами, читали один одному вірші та римували власні думки, а кожен вихідний проводили разом на природі. Тож не дивно, що Наталя теж вибрала мистецтво – спочатку закінчила Київську художню школу ім. Т.Г.Шевченка, а потім відділення станкового живопису Харківського державного художнього інституту. Ще під час навчання брала участь у виставках в стінах інституту та республіканських. Після навчання була направлена в Закарпаття де багато працювала і виставлялась. У 1971 році художниця переїхала до Кременчука і майже 40 років віддала нашому місту. У 2002 році Наталія подарувала місту понад 150 картин, які відтоді зберігаються та експонуються у Картинній галереї Наталії Юзефович. Зараз у їх фонді 167 робіт художниці. 2009-го року Наталія померла. За життя вона написала близько 800 робіт, які зберігаються у державних та приватних колекціях поціновувачів.

Завойовування довіри

Цилюрик Любов, колишня директорка галереї:

- Я щаслива тим, що доля подарувала мені можливість познайомитися з цією талановитою жінкою, художницею, українкою. Знаєте, коли тодішній мій начальник представив мене Наталії Володимирівні, вона дуже прискіпливо до мене ставилася. Зараз я розумію, що вона повинна була довірити мені найдорожче, що мала і бути впевненою в мені. Щоб я, не дай бог, не розікрала її роботи… Але після всіх випробувань у нас склалися майже родинні стосунки, тому що вона була надзвичайною жінкою.

- Був у нас з нею курйоз, який я зараз згадую з посмішкою, а тоді це було дуже серйозно: уже на фінальній стадії будівництва галереї постало питання фарбування стін. Усі знають, що стіни в галереях чи виставкових залах мають бути кольору повітря – сіруваті. У Наталі в картинах переважають зелені фарби – любила вона цей колір. І чогось їй примарилось, що й стіни в галереї мають бути зеленкуваті. Я стояла на своєму і досперечалися до того, що Наталя пішла до міського голови на мене жалітися. Призначили навіть комісію, яка це питання вирішувала. Я все одно сказала, що кістьми ляжу, але не дам стіни фарбувати зеленим. А Юзефович зникла на пару днів. Стіни пофарбували в блідий сіро-фіолетовий. Через кілька днів Наталя повернулась з невеликими картинами, які змогла сама донести, стала прикладати їх до стін і ... просяяла. Тоді вона підійшла до мене, обійняла й вибачилась. Сказала, що добре, що я настояла на своєму і що вона й не думала, що її картини так по-новому «засяють» на такому тлі. Після того ми вже жили як одна сім’я.

Картини, які говорять

Заслужений художник України Микола Анісімов:

- Юзефович я знав ще з інституту, але я тоді тільки вступав, а вона вже закінчувала. Після завершення вона зникла і ми не знали куди, а тільки тепер я дізнався, що в Закарпаття. А добре я з нею познайомився уже у Кременчуці. Сьогодні, на жаль, ми не можемо поговорити з Наталією, але будемо говорити з її картинами. Так і має бути. От дивишся на картину – Натала Володимирівна, як жива. Якщо у цьому залі ще відчувається Закарпаття, то у двох інших – уже Кременчук, наші місця. Багатьох з цих картин я і не бачив ніколи. Тож тут у Кременчуці вона народилась вдруге. Та і зараз вона жива. Жива і все. Принаймні для мене. Я думаю, що, завдяки цій галереї, Юзефович житиме вічно.

Людина, а не меморіал

Художник Олександр Черепанов:

- Моє знайомство з Наталією Володимирівною відбулось у 82-му році, коли вона прийшла писати на автозавод, де я був керівником групи дизайну, а вона робила замальовку для майбутньої роботи. Робота ця так і називалась «Дизайнери», але готовою я так її і не бачив. Завдяки цій картині ми близько познайомились, зійшлись у поглядах. А через кілька років уже тісніше зійшлись у творчих роботах.

- Мені пощастило - я був вхожий до її майстерні, яку часто відвідував. Іноді вона ділилась зі мною замислами. Хочеться все ж говорити про неї як про людину, а не як про меморіал. Вона, як жінка, не любила та бачного диму, лайки і взагалі грубості.

- Тематика Кременчука була їй настільки близькою, що Наталю Володимирівну не рідко можна було побачити в парку під двома парасольками: однією парасолею вона прикривала свій етюдник з картинами, а іншим – себе і писала у зливу.

- Коли я заходив до неї у майстерню, там завжди до стелі були підвішені пучки різнотрав’я, тож крім запаху розчинника там пахло зеленню, травами. Особливо восени. Вона зналася на травах, збирала їх і у її майстерні завжди була особлива аура.

- Вона була переконана, що живопис обов’язково має бути в інтер’єрі і намагалася розповсюджувати свої роботи. Наталя дуже допомагала молодим художникам. Звичайно, вік давав своє і писати їй ставало все важче, але вона не лишала це заняття до останнього дня.

Кременчужанка

Нарис про Юзефович увійшов до книги «Кременчужанка» Юлії Жовтицької та Людмили Обревко.

Юлія Жовтицька:

- Для того, щоб цей нарис удався, нам довелось прикласти чимало зусиль. Вона була дуже замкнутою людиною, мало розказувала про себе і у свій світ нікого майже не допускала. Спілкуватися ближче ми почали вже після того, як вийшла «Кременчужанка». Наталя любила проводити час у Придніпровському парку, там ми і зустрічалися. Вона часто розказувала про те, як писала ті чи інші картини і мені запам’яталась історія створення саме цієї.

- Вона тоді працювала на Закарпатті і її направили в один з колгоспів зобразити передовичок виробництва. Дівчата не дуже хотіли позувати, адже не вважали, що роблять щось надзвичайне. Наталя все одно прийшла наступного дня з мольбертом і малювала їх поки ті працювали. Коли картина вже майже була готова, вона спиною відчула тривогу позаду себе. Обернувшись, Наталя помітила, що на неї суне здоровенний бугай, який невідомим чином відіпнувся. У цей час на фермі не було жодного чоловіка і дівчата кинулись на всі боки, шукаючи, чим би відігнати бика. Коли ж вони повернулись з вилами і палицями то побачили, що Наталя, своїм тілом захищаючи картину, дивиться тварині у вічі так, що той не витримав і відступився.

- Також вона розповіла мені, що її донька, теж Наталя, стала художницею. Вона працювала зовсім в іншому напрямку, вивчилась на оперну співачку, переїхала до Італії. Але так життя склалося, що не стала співати, а почала писати картини. Дуже гарні. Наталя Володимирівна мені їх показувала на слайдах. І вже під час останніх спілкувань Юзефович зізналась мені, що хотіла б, аби у неї з донькою відбулась хоча б одна спільна виставка. Таке було її бажання. Не знаю чи це колись відбудеться, але мені б хотілося прийти сюди і побачити, що це її бажання виконано.

Людмила Обревко:

- Я теж почну з історії. До одного з Дня Перемог у місті була організована виставка і я, молода журналістка, була направлена тули для написання звіту. Добре пам’ятаю, що роботи Юзефович мене на виставці зовсім не вразили, навіть більше – не сподобались. А припала мені до душі маленька картина автора, якого я навіть не пам’ятаю, на якій дівчатка сиділи в окопі, читаючи листа. І я так ясно уявила собі цих дівчат, які, можливо, і не доживуть до кінця цієї війни… І описала саме цю картину у звіті. Після виходу газети Наталя Володимирівна, разом зі всією своєю принциповістю написала на мене скаргу у міськком партії: «Як це так? Якась невідома Обревко посміла мої роботи не помітити, а роботу маловідомої дівчини виставила поперед іменитих художників»!З такого конфлікту у нас і почалось знайомство.

- Багато років ми не спілкувалися, а потім відкрилася галерея. Я прийшла сюди і була просто вражена роботами Юзефович. Я навіть не могла собі уявити, що ті роботи, які мені так не сподобались на виставці і ці – одного автора. Особливо мене вразили пейзажі. В них є все: і колір, і душа, і настрій, і вся та краса й різноманітність, якими багата природа нашої країни. А ще мені дуже подобаються її натюрморти і два вона мені подарувала: один з квітами бузку і конвалій, а один - рибний, так як в мене чоловік рибалка. Я думаю, що мої правнуки будуть так само сильно пишатися цими картинами, як і я.

- Дуже вона була тонкою людиною, душевною, щирою і справжньою інтелігенткою, навіть аристократкою. Я рада тим, що була не просто знайомою з нею, але і вважала себе її другом.