За півгодини бою екіпаж танка старшини Поважнюка знищив БМД з триколором

Війна для старшини танкової роти 30-ї бригади Володимира Поважнюка почалася в серпні 2014 року під Міусинськом, що на Луганщині.

Одного дня екіпажам танків Т-64, якими командували старшина Володимир Поважнюк і сержант Олександр Голяк, було поставлено завдання вийти у складі зведеної механізованої роти 30-ї та 95-ї бригад у район шахти «Новопавлівська» й відновити контроль над тамтешнім блокпостом.

– Коли група прибула в призначене місце, на блокпосту нікого не було, – пригадує старшина Поважнюк. – Навколо стояла незвична тиша. Наші бійці одразу зайняли кругову оборону й стали чекати противника.

Ніч і весь наступний день пройшли спокійно. Ворог жодним чином не виявляв себе. Підрозділ 95-ї бригади разом із трьома БМП дістав наказ повернутися в Міусинськ. Під вечір почався щільний мінометний обстріл. Найімовірніше, окупанти побачили, що розклад сил змінився на їхню користь і перейшли до активних дій. Обстріл тривав більше трьох годин. Двох військовослужбовців було поранено. Загалом з екіпажами двох танків і піхотою наших бійців на той час налічувалося 15 осіб. Щоб уникнути втрат, командир роти капітан Артем Помаз вирішив розташуватися на території шахтоуправління, неподалік від блокпоста.

Заїхавши у дворик шахтоуправління, замаскували машини, зайняли оборону в будівлі й технічних приміщеннях. На світанку окупанти спробували штурмувати, але напад було відбито.

Коли на землю опустилася ніч, з’явилися парламентери з пропозицією скласти зброю в обмін на життя. Командир вийшов до них і спокійно відповів, що українські бійці стоятимуть тут до кінця. Треба було бачити здивовані обличчя кремлівських найманців, які ніяк не чекали на опір.

Тільки-но припинявся мінометний обстріл, екіпажі Поважнюка та Голяка виїжджали з території шахти й робили кілька пострілів із гармати танка осколковими снарядами в напрямку «зеленки», де в бойовиків було обладнано укріплений опорний пункт. Потім відразу поверталися назад. Така тактика виявилася досить ефективною. Внаслідок щільного вогню із танкових гармат ворог зазнав значних утрат: понад двадцять осіб убитих і близько тридцяти поранених. Через чотири дні протистояння противник попросив перемир’я, щоб забрати з лісосмуги своїх «двохсотих».

П’ятого дня в танка сержанта Голяка повністю розрядився акумулятор, тож запуск системи наведення й прицілювання став неможливим. Закінчувалося пальне, їжа й питна вода. У цій ситуації вирішили вивантажити з машини Голяка боєприпаси, щоб поповнювати ними екіпаж Поважнюка. Адже снарядів, особливо осколкових, залишалося зовсім небагато, витрачали їх дуже економно. Один із солдатів випадково виявив на території шахти бочку, у якій було 600 літрів солярки. Заправили танк і знову стали виїжджати до «зеленки», розташованої неподалік траси Сніжне – Антрацит. Одна з таких вилазок виявилася досить вдалою.

Перебуваючи в лісосмузі, недалеко від дороги, один із танкістів доповів, що по трасі на високій швидкості мчить БМД із триколором на борту. Командир устиг лише відкрити вогонь із великокаліберного кулемета навздогін їй. Особливого успіху це не принесло. Однак вирішили про всяк випадок ретельно підготуватися до стрільби. Запустили систему наведення гармати, зарядили її бронебійним снарядом і стали чекати. Уже за 40 хвилин помітили ту саму БМД, яка поверталася назад. Постріл – і снаряд лягає поруч, не ушкодивши броню противника. Поважнюк дає команду механікові виїхати на дорогу й швидко перезарядити гармату.

– Третій снаряд випустили навздогін бронемашині, – згадує Володимир Поважнюк. – Влучили. БМД відразу задиміла й зупинилася. Дав команду механікові рухатися до неї. Доки їхали, знову перезарядилися. Вже хотіли зробити контрольний постріл. Несподівано наш навідник, 19-річний солдат Віталій Харитонюк, у приціл помітив, як до охопленої полум’ям БМД мчить вантажний «Урал» із зенітною установкою в кузові. Ті через дим нас не бачили й продовжували рухатися назустріч. Ми вистрілили з ходу. Їхню машину аж підкинуло, і «Урал» завалився в кювет. Із кабіни й кузова стала вискакувати перелякана піхота й розбігатися, як таргани, у різні боки. Відразу запрацював наш танковий кулемет, а потім «на закуску» ми відправили їм іще два осколкових снаряди. Коли через півгодини під’їхали до того місця, то, крім понівеченого металу від «Уралу» й згорілої дотла БМД, побачили більше як десяток розкиданих навколо трупів бойовиків. Менше ніж за півгодини бою ми знищили дві одиниці техніки, зенітну установку й практично весь взвод ворожої піхоти. Уже наступного дня до нас прийшло підкріплення, і ми майже після восьми днів цілковитого оточення повернулися в Міусинськ.

Саме за цей бій командира танка Володимира Поважнюка було нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Потім у його бойовій біографії були Логвинове й Дебальцеве, бої під Докучаєвськом і Красногорівкою.

Олександр КІНДСФАТЕР «Народна армія»

Прес-служба Полтавського обласного військового комісаріату