Новорічна ностальгія

Одного разу внучка, переглядаючи старі родинні фотографії, з жалем і співчуттям поглянула на мене і промовила: «Бабусю, бідненька, як же ви жили, коли все навколо було сіре?» Я заспокоїла маленьку, пояснивши їй, що світ завжди був кольоровим, просто люди довгий час уміли виготовляти лише чорно-білі фотографії. А потім, пригадавши події 1950–1960-х років, зрозуміла, що світ у ті далекі часи справді був іншим. За останні десятиліття набагато яскравішими і барвистішими стали наш одяг, речі хатнього вжитку, деталі інтер’єру, будинки, автомобілі, освітлення вулиць… А як переливається, миготить усіма барвами веселки реклама! А які розкішні, вигадливі, по-справжньому феєричні свята, що їх придумує людство з приводу і без! І в цій сяючій, сліпучій барвистості не те, щоб згубилося зовсім, але якось знітилося, стушувалося, стало всього лиш одним із багатьох новорічне свято.

 

А в перші повоєнні десятиліття воно було єдиним і неповторним, не схожим на жодне із офіційних радянських свят – із зеленою ялинкою посеред сніжної зими, з блискучими ялинковими прикрасами, з карнавальними костюмами. Воно було з іншого, не буденного, казково-принадного світу, і, певно, за це свято Нового року так любили радянські дітлахи.

Про те, що скоро буде Новий рік, можна було довідатися із відривного календаря, який був одним із символів радянського побуту. Про нього навіть був віршик у шкільному підручнику:

Цей календар висів на стінці у кімнаті і з нього щоденно зривали один аркуш. Друкувався на газетному папері чорною фарбою. І лише кілька аркушів були червоними.: 1–2 травня, 7–8 листопада, 8 березня та перший і останній дні року. На аркуші 31 грудня був намальований Дід Мороз або ялинка і червоною фарбою надруковані новорічні вітання.

 

Про наближення Нового року нагадували магазини, в яких на початку грудня з’являлися відділи з продажу новорічних товарів. У Крюкові, для прикладу, це були магазин на Раківці в старому житловому 4-поверховому будинку, та Перший номер (так звався головний магазин Крюкова, зараз будинок по вулиці І. Приходька, 65). В останньому під новорічні товари виділяли четверту частину площі торгової зали, встановлювали справжню (штучних тоді ще не було) велику, гарно прикрашену ялинку, а продавщицею була справжня Снігуронька (найвродливіша та наймолодша з-поміж продавців) у блакитному костюмі та розкішній короні.

І в той же самий час у наймолодших шанувальників Нового року – учнів початкових класів – розпочинався «великий піст», оскільки всі гроші, які давали батьки на сніданки та обіди, відразу спрямовувалися до відділу новорічних товарів. Тут купували бенгальські вогні, хлопавки з різнокольоровим конфетті, серпантинові стрічки, сріблястий та золотавий дощик, паперові гірлянди та прапорці, різноманітні ялинкові іграшки з вати, картону, скляні.

 

За тематикою новорічних іграшок можна вивчати історію країни. Так, коли в 1949 р. надзвичайно урочисто відзначали 150-річчя від дня народження О. С. Пушкіна, з’явилася ціла серія іграшок з його казок: золота рибка, золотий півник, Царівна-Лебідь, Цар Салтан, Князь Гвідон та інші. Захоплення посівами кукурудзи призвело до появи серед новорічних іграшок «цариці полів», освоєння космосу – космонавтів, супутників, ракет. Широкою популярністю користувалися іграшки, які символізували радянську добу – червоноармійці, матроси, будьонівці, представники різних народів СРСР у національних костюмах. Та більшість усе ж складали «безідейні» іграшки: овочі, фрукти, звірі, птахи, скляні кулі різної форми і розміру, бурульки, шишки, горіхи та інше.

 

Десь у середині грудня в родинах, де були молодші школярі, розпочиналося виготовлення карнавальних костюмів. Наймасовішим серед дівчаток був костюм «Сніжинка». У перші повоєнні роки він виготовлявся із медичної марлі, а пізніше – з білої тканини: ситцю, батисту, маркізету – словом, яка була або яку дістали. З неї шили біле платтячко з короткою, дуже рясною, щедро накрохмаленою спідничкою, що нагадувала балетну пачку. Плаття обшивалося оборками, рюшами, сріблястим дощиком. На шию вдягалося скляне намисто, а на голову – корона, яку теж виготовляли самотужки. Із цупкого паперу вирізувалася потрібної форми основа, яку вистилали з обох боків ватою. А потім з лицевого боку нашивався візерунок із скляного намиста.

Якщо бабуся чи мама гарно шили (сяк-так уміли шити всі жінки, час примушував), то на світ з’являлися справжні шедеври: «Новорічна ялинка», «Цариця ночі», «Господарка Мідної гори», «Червона шапочка», «Українська дівчина». Серед хлопчиків популярними були «Український козак», «Мушкетер», «Кіт у чоботях», і, найчастіше, костюми когось із улюблених звірят – зайчика, вовчика, ведмедика.

В останній тиждень перед Новим роком розпочиналися святкові ранки в школах. Шкільні будинки в Крюкові були невеликими, невеличкими були (якщо були) й актові зали. Вони не могли одразу вмістити всі молодші, чи всі середні класи. Тому ранки тривали кілька днів: окремо для перших, для других, третіх і т.д. класів.

Ялинки привозили і встановлювали, як правило, шефи – робітники з вагонобудівного заводу (СШ № 6, 7, 8, 9) та Крюківського кар’єроуправління (залізнична школа № 33). Вони ж ладнали гірлянду та перевіряли електроосвітлення в залі. А далі ялинку прикрашали під керівництвом піонервожатої кращі учениці 5–8 класів, яких задля цього навіть відпускали з уроків.

Ролі Діда Мороза та Снігуроньки виконували старшокласники. Якщо вибір був удалий, то така пара грала свої ролі кілька років поспіль. На новорічний ранок спочатку запрошували до зали, де стояла ялинка, вбраних у карнавальні костюми дітей відповідного класу разом з мамами та бабусями. Татусів було мало – лише ті, хто працював у другу чи третю зміни і був вільний від роботи.

 

А потім у залі з’являлася стурбована Снігуронька, яка запитувала дітей, чи не бачили вони Діда Мороза? Діти разом із Снігуронькою продовжували шукати Діда Мороза, аж поки хтось висловлював здогад: напевно, Дід Мороз заблукав і не може знайти, як потрапити до зали. То ж треба його покликати. Діти разом голосно кричали кілька разів: «Дід Мороз, іди до нас!». Та ось здалеку роздавався стукіт палиці. Він ставав все дужчим, дужчим і нарешті у дверях з’являвся Дід Мороз. Він вітав дітей і дорослих з Новим Роком, запитував, чи були діти слухняними, чи добре навчалися. А потім здивовано дивився на ялинку і запитував : «Чому ялинка не горить? Чи не затесався бува серед вас двієчник чи неслух?» А отримавши заперечливу відповідь, вирішував, що ялинку треба попросити. То ж діти знову кричали: «Раз, два, три, ялинка гори!»

Ялинка спалахувала десятками різнокольорових вогнів і свято розпочиналося. Діти читали вірші, співали пісень, танцювали, водили хороводи. За кожен удалий виступ Дід Мороз нагороджував юного артиста новорічним пакунком з цукерками, який діставав зі своєї торби.

У кінці ранку вчителі та члени батьківського комітету непомітно приносили Діду Морозу кілька мішків з подарунками для кожного класу окремо і за списком Дід Мороз наділяв подарунками всіх дітей.

Новорічним ранком закінчувалася друга навчальна чверть. І можна було зайнятися ялинкою вдома, яку здебільшого встановлювали на столі, де впродовж навчального року діти готували домашні завдання. Ялинку приносив і встановлював хтось із чоловіків родини, найчастіше дідусь. Прикрашали ялинку переважно 30 грудня ввечері, коли вдома збиралася вся родина.

Спочатку встановлювали верхівку, під нею вішали іграшки з радянською символікою і обов’язковий годинник, який показував без п’яти хвилин дванадцяту. А вже далі – решту іграшок відповідно до своїх можливостей та уподобань. За іграшками наставала черга горіхів (їх загортали в золотаву чи сріблясту фольгу), цукерок, яблук і, навіть, печива, пряників, маленьких бубликів. Після всього ялинку заквітчували кольоровими прапорцями, паперовими гірляндами, сріблястим дощиком, скляним намистом. І, насамкінець, на віти накидали шматочки вати, які мали символізувати сніг. Електричні гірлянди масово з’явилися в 1960-ті роки, а до того обходилися без них або майстрували самотужки, якщо в родині були такі спеціалісти. Під ялинку ставився Дід Мороз. У продажу вони були рідко і коштували дорого. Тож у багатьох родинах у Діда Мороза перетворювали найбільшу з ляльок, яку вдягали у довгий червоний халат, підперезаний широким поясом, приклеювали із вати вуса, бороду. З вати ж робили шапку. А щоб, бува, не впав, прив’язували Діда Мороза ззаду за пояс до стовбура ялинки.

 

31 грудня присвячували прибиранню хати чи квартири і приготуванню новорічного столу. Переважна більшість мешканців Крюкова зустрічали Новий рік у колі родичів, сусідів, друзів удома. У комунальних квартирах, де мешкали кілька родин, як правило, накривали новорічний стіл один на всіх у складчину. Передовики виробництва, керівники підприємства, неодружена молодь зустрічали Новий рік або у клубі Котлова, або у клубі кар’єроуправління.

Шампанське як обов’язковий атрибут новорічного столу набуло значного поширення з кінця 1950 – початку 1960-х років, а до того із напоїв на стіл ставили горілку, вино чи домашню наливку. Салат був один – вінегрет. Як закуски подавали домашні соління – огірки, помідори, квашену капусту, квашені яблука; оселедці, рибні консерви, домашні ковбаси, ковбаси із магазину – «Краківську», «Одеську», «Докторську», «Молочну». Звичайними стравами були холодець, смажена або в томаті риба, печеня із свинини і картоплі, голубці. До гарячих страв подавали смажені пиріжки з картоплею, капустою, рисом та м’ясом, лівером.

На десерт був узвар із сухофруктів та вироби із здобного тіста: рулет чи пиріжки з маком, пиріжки з сиром та родзинками, з рисом та родзинками, сушеними абрикосами. Дітям купували ситро, крюшон, цукерки.

З середини 50-х років, коли вже у багатьох родинах були лампові радіоприймачі, обов’язково чекали, коли прозвучить передзвін кремлівських курантів і урочистий голос Левітана зачитає урядове поздоровлення з Новим роком. Якщо діти досиджували до приходу Нового року, то їм вручали подарунки від Діда Мороза: пакунок з цукерками, стрічки в коси, книжки, набори олівців або, за можливості, це могли бути й санчата, і лижі, і ковзани, і шахи. Тим, кого сон зморив до півночі, клали подарунки під ялинку.

 

У перший день Нового року багато родин ввечері йшли до головної крюківської ялинки, яку встановлювали в сквері перед пам’ятником В. І. Леніну напроти клубу Котлова. Ялинку прикрашали скляні іграшки-гіганти, які були в кілька разів більшими за звичайні. Їх спеціально випускали для громадських ялинок. Сяяла розкішна гірлянда. Навколо ялинки було створене захисне коло із різноманітних звірят, випиляних із фанери і розфарбованих. Потужні прожектори, встановлені на клубному будинку, освітлювали сквер, із репродукторів лунала гучна музика, діти бігали навколо ялинки, знайомі вітали один одного із святом та бажали щастя в прийдешньому році. Було гамірливо і весело.

Наступного дня дорослі йшли на роботу, а для школярів тривало найдовше свято – новорічні канікули. Якщо дозволяла погода, зима видавалася морозна і сніжна, то можна було цілими днями ходити на лижах у парку КВБЗ або в Деївському лісі, чи спускатися з Деївської гори. Для ковзанярів майже в кожному дворі влаштовували ковзанку. Та найкращим був каток на стадіоні «Дзержинець», де заливали все футбольне поле. У центрі встановлювалася величезна ялинка. Особливо гарно там було ввечері. Прожектори заливали світлом усе поле, сяяла різнокольоровими вогнями ялинка, через гучномовець передавали популярні пісні і особливо часто пісні із кінофільму «Карнавальна ніч». Вхід на ковзанку був безкоштовний, а якщо ковзанів не мав, то можна було їх взяти напрокат за чисто символічну плату і ковзатися донесхочу.

Та все ж найдоступнішою і найулюбленішою забавою залишалися санчата і катання з гірки. За гірку слугували дамба, кучугури, відвали Крюківського кар’єру, Деївська гора та просто будь-яке підвищення. Спускатися з гірки можна було поодинці, парами, або й кілька дітлахів у одних санчатах. А ще можна було з’єднати двоє, троє чи навіть більше санчат і спускатися «паровозиком», який розпадався вже на середині гірки, пасажири випадали в сніг і галасували на весь край. Спомин про катання з гірки надихнув невідомого автора соціальних мереж на такі поетичні рядки:

Упродовж канікул тривали новорічні ранки в клубі Котлова за запрошеннями, які роздавали профспілки дітям своїх працівників. Ялинка стояла в сучасному танцювальному залі, вона оберталася навколо своєї осі, вогники гірлянди то спалахували, то гаснули. А в глядацькій залі кожного дня демонструвалися кінофільми. Телевізорів у широкому вжитку тоді ще не було, вони тільки-тільки почали з’являтися в кінці 1950-х років, про комп’ютери ніхто навіть і не чув. То ж перегляд кінофільмів був справжнім святом. Під час навчального року дитячі сеанси були лише в неділю, а під час канікул – щоденно, за винятком понеділка. Коштував дитячий квиток – 1 карбованець (до грошової реформи 1961 р.), а після реформи – 10 копійок. А ще можна було подивитися дорослі фільми, якщо не було застереження «Дітям до 16 років забороняється». Їх показували тричі на тиждень об 11.00 для робітників другої зміни.

А ще можна було брати участь у міській спартакіаді, міському конкурсі художньої самодіяльності, у диспутах та вікторинах, читати улюблені книжки, які були в дитячих бібліотеках у клубі Котлова та в одному з житлових будинків біля мосту. Можна було відвідувати заняття гуртків у школах чи в клубах, які всі обов’язково працювали під час канікул – юних натуралістів, юних техніків, хімічні, фізичні, хорові, танцювальні, малювання та інші. Можна було взяти участь в екскурсії на підприємства міста, які організовували робітничі клуби…

Напередодні Нового року і під час новорічних канікул з нетерпінням очікували на візит листоноші, оскільки починали надходити новорічні вітальні листівки, які були ще одним атрибутом радянського побуту. Можна було не писати листи роками, забути привітати з днем народження, але поштова листівка на Новий рік – це було святе. Зустрічалися такі любителі новорічних вітань, які надсилали до півсотні листівок родичам, друзям і навіть ледь знайомим людям в усі кінці Радянського Союзу. І отримували по кілька десятків листівок на свою адресу. Листоноші збивалися з ніг. Діти надсилали новорічні листівки батькам, з якими жили в одній кімнаті, однокласники – подрузі чи другу, з якими сиділи за однією партою, сусіди сусідам, з якими жили через паркан.

Поштові листівки створювали високопрофесійні художники. То ж кожна з них була мініатюрним витвором образотворчого мистецтва. За їх тематикою, як і за тематикою новорічних іграшок, можна вивчати історію країни, історію побуту, костюму, звичаїв.

На новорічні канікули припадало традиційне релігійне свято – Святий вечір та Різдво. Якщо в родині були представники старшого покоління – бабусі, дідусі, які жили окремо, то молодші школярі залюбки носили їм вечерю. У хустку зав’язували горщик чи глечик з узваром, клали печені пиріжки і йшли з цією ношею до бабусі. Там узвар і пиріжки забирали, натомість клали свої. А ще обов’язково дарували «коника» хлопчикам і «бариню» дівчаткам. Це були великі пряники, щедро розписані рожевою та білою фарбами. Їх продавали перед Різдвом на крюківському базарі майже до кінця 1970-х років. А ще дарували цукерки, горіхи, яблука, дрібні гроші. Найчастіше давали 3 крб. чи 5 крб. Як виняток, заможні родичі могли розщедритися на 10 крб. Це вже було справжнє багатство. За 10 крб. можна було відвідати 10 кіносеансів або купити плитку найдешевшого шоколаду «Буратіно». Вона якраз коштувала 10 крб. На найкращий шоколад «Золотий ярлик» та «Гвардійський» можна було тільки подивитися, бо вони коштували по 20 крб. кожен. Та якщо не ловити журавля в небі, можна було потримати синицю в руках, тобто купити дуже смачні шоколадні цукерки «Золотий півник» чи «Червона шапочка», один кілограм яких до реформи 1961 року коштував близько 30 крб. Тобто на 10 крб. виходило близько 300 г.

Та все хороше, на жаль, швидко закінчується. Добігали кінця і новорічні канікули. В останній день розбирали ялинку. Певною компенсацією служили цукерки, горіхи, яблука, які знімали і порівно ділили між дітьми. Цих дарунків вистачало на кілька перших, найтяжчих днів найдовшої третьої шкільної чверті.