БлогЪ: весільна подорож велосипедами довжиною в тисячу кілометрів

Як кременчужанин Микола Шаповал разом зі своєю дружиною Людмилою провели медовий місяць, подорожуючи Україною на двоколісних. 

Привіт! Мене звати Микола, мою дружину - Людмила, наше прізвище - Шаповал. Люда працює в гіпермаркеті «Фоззі», я - на ПАТ «КСЗ», і ми звичайні люди, хіба що трішки полюбляємо подорожувати.

Ми нещодавно одружились, а потім у нас була весільна подорож велосипедами, довжиною в тисячу кілометрів, враженнями від якої ми хочемо поділитись.

Весільну подорож з тоді ще нареченою ми почали планувати чи не раніше за саме весілля. Передивлялись маршрути, перебирали напрямки, з огляду на складність та вартість поїздки. Не викликав жодних сумнівів лише формат: це мала бути саме велоподорож. Велосипед став приводом до нашого знайомства і згодом уособив у собі спільні захоплення та інтереси, то ж вибір був очевидним.

Згодом з усіх варіантів маршруту, серед яких була і Грузія, і Альпи, вибрали щось середнє: подорож Словаччиною, уздовж Татр, до самої України. А розпочатись подорож мала у Відні, в Австрії - це теж був символ, бо пропозицію руки та серця було зроблено за горнятком віденської кави у Львові.

Сказано - зроблено: ще за пів року до події були придбані квитки на літак, заброньовано номер у Відні, і розпочалась серйозна підготовка.

Маючи вже певний досвід багатоденних велоподорожей Україною, ми знали наші сильні та слабкі місця, інтереси та потреби. А з огляду на перебування в чужій країні, автономність мала бути максимальною: велосипеди - витривалими, сумки - міцними, спорядження - якісним, намет - комфортним. Цікаво, що майже по всіх параметрах нашим вимогам задовольнила продукція вітчизняних виробників. І велосипеди, і намет, і туристичний посуд, і велосумки, і навіть сублімовані харчі ми обрали українські. І жодного разу про це не пошкодували.

Хочеш насмішити Бога - розкажи йому про свої плани.

Пандемія коронавірусу перекреслила наші плани. Рейси до Відня, як і до багатьох інших європейських міст, були скасовані, кордони для туристів закрились. І ми почали будувати маршрут Україною.

За прокладання маршрутів у нашій парі відповідальна Люда. Як природжений організатор, вона збирає купу інформації - описи, історії, відгуки, розклади, статті - і майже по кілометру розписує майбутній шлях. Саме за її авторством були реалізовані всі наші попередні подорожі: і каньйонами Півдня, і замками Волині та Львівщини, і навіть велоподорож хребтом Чорногора в Карпатах. Ще жодного разу нас не підвела її тонка жіноча інтуїція: вже кілька разів, озираючись назад, ми розуміли, як вдало складалась дорога, і навіть якби ми просто їхали нею у зворотному напрямку - було б удвічі важче.

Також моя дружина контролює витрати в дорозі, стежить за розкладами, проїзними документами та дотриманням графіку. На мені тримається технічна сторона подорожей і відповідальність за їх реалізацію на місці, включно з орієнтуванням за електронними мапами. Тому в нашій маленькій команді немає командирів та підлеглих: кожен займається своєю справою. Люда каже, куди нам треба далі, я вказую, як туди їхати. Голова і шия, ну ви зрозуміли.

Отже, саме Люда обрала для оновленої весільної подорожі маршрут замками та старовинними маєтками від Прикарпаття до Придніпров’я, загальною довжиною тисячу кілометрів. Для цього ми вирішили їхати поїздом до Івано-Франківська і вже звідти своїм ходом повертатись додому. А найпершим знаковим місцем, яке ми мали відвідати, було високогірне село Дземброня Верховинського району Івано-Франківської області.

Складність полягала лише в перевезенні велосипедів до точки старту. За час минулих подорожей ми добре засвоїли правила перевезення їх у вагонах електропоїздів та в плацкартних вагонах, де запаковані у чохли велосипеди досить зручно розміщуються на третій полиці. Та з усіх доступних на нашому напрямку поїздів залишились лише купейні, де такої полиці немає. Раптом виявилось, що через карантинні обмеження квитки на потрібний нам поїзд «Харків - Рахів» продаються лише по два місця на купе! Отже, придбавши два сусідніх місця, ми отримували ціле купе у власне розпорядження і вдосталь місця для велосипедів.

Сказано - зроблено. Квитки придбали ще в травні, розписали маршрут з дня в день, розрахували раціони, підготували спорядження і стали готуватись до весілля.

Але… Хочеш насмішити Бога - розкажи йому про свої плани.

Спочатку зливи та повені знищили дорогу до Дземброні, і маршрут довелось переглянути.

Потім західноукраїнські міста почали спалахувати червоним рівнем зараження коронавірусом, і ми з дня в день передивлялись, чи не скасували наш рейс.

Аж поки за тиждень до подорожі не побачили, що «Укрзалізниця» раптом відкрила продаж всіх місць у купе нашого поїзда, які раніше були недоступні, і їх миттю почали розкуповувати. Отже, про «бонусні» місця в купе для наших велосипедів можна забути.

На залізничному вокзалі Кременчука, куди ми звернулись за консультацією, нам порадили придбати багажні талони для велосипедів, запакувати їх перед посадкою та не перейматись - стандартна, мовляв, процедура.

Вже наступного після весілля дня ми з молодою дружиною, разом зі своїми велосипедами, спорядженими для подорожі, їхали електропоїздом до Полтави. А увечері, на Київському вокзалі, роздивляючись наші сумки та запаковані у стрейч-плівку напіврозібрані велосипеди, провідник сказав, що багажні талони нічого не гарантують і не є достатньою підставою для розміщення у купейному вагоні всіх наших речей. Домовитись вдалось лише за обіцянки власноруч влагодити ситуацію з нашими майбутніми попутниками.

І ми таки її влагодили, віддавши одне з куплених місць нашим «коням». А щасливе молоде подружжя всю ніч спало удвох на другому місці.

Найяскравіше з подорожі запам’яталось відчуття зміни. З дня в день змінювалось все довкола нас, і змінювались ми самі. Змінювався ландшафт: виснажливі для велосипедиста, затяжні підйоми Прикарпаття поступово розгладжувались в середньоукраїнський лісостеп з безкрайніми горизонтами. Змінювалась рослинність: хвойні насадження понад дорогою поступались місцем яблуням та нескінченним заростям аличі, яку згодом витіснили абрикоси, клен та акація. Змінювались умови: такі часті на заході криниці та джерела ближче до центру траплялись все рідше, аж поки не зникли взагалі - в одному селі на в’їзді до Кіровоградщини нам спочатку відмовили в проханні наповнити порожні фляги, та потім повели до сусіднього двору з артезіанською свердловиною, бідкаючись, мовляв, вода в селі почала зникати.

Змінювались люди довкола. З самого початку подорожі нас всюди супроводжувала невимушена українська мова, яка поступово змінювалась російською. Проте! На диво, старовинне місто Чернівці виявилось наполовину російськомовним: на відміну від інших західноукраїнських міст, російську тут було чутно від людей не менше української. Хоча навіть в україномовному оточенні майже скрізь з динаміків лунала переважно російська, а подекуди навіть радянська, музика.

На Прикарпатті вразила кількість придорожніх кафе та готелів. Їх було так багато, що половина з них стояли закритими з табличкою «Продається». Згодом готелі змінились вуличною торгівлею різноманітними виробами, від сільськогосподарських машин та приладь до сувенірів та садових скульптур у повен зріст. Поступово розкладки з промисловими товарами витіснялись пірамідами скляних банок з медом, грибами та домашнім вином, які потім поступились місцем звичайній городині, а ближче до Придніпров’я узбіччя доріг геть спорожніли.

Від Прикарпаття аж до Черкащини нам не трапилось жодного бідуючого села, а потім немов перетнули якусь невидиму межу: обабіч все частіше почали з’являтись покинуті хати та зарослі бур?яном похмурі двори. Навіть люди щосотні кілометрів ставали більш похмурими та заклопотаними.

Уквітчані статуетки Діви Марії, які стоять у кожному без виключення західному селі, через які пролягав наш маршрут, згодом змінились прикрашеними різнобарвними стрічками дерев’яними та металевими хрестами, потім зникли стрічки, а за ними і самі хрести. Натомість все частіше почали траплятись пияки та нероби, інколи агресивні та непередбачувані, і молодь на розбитих жигулях з хриплячою в динаміках на всю гучність музикою. То ж доводилось більш ретельно підбирати місце для намету, щоб не приваблювати непроханих гостей.

Проте траплялись і перлини! Коли ми, зрізаючи степами дорогу, заїхали в село Кищенці Черкаської області, першим, на що натрапили, був обгороджений сіткою тенісний корт, на якому жіночка вправно відбивала подачі м’ячів від автоматичної катапульти! Вулиці села були чистими, молодь привітною, а біля сільського бару, попри вихідний, не сиділи всюдисущі пияки. І це був не поодинокий випадок.

Змінювались дороги. Ближче до Прикарпаття багато доріг ремонтується, ще більше вже відремонтовано, та навіть ті, до яких не дійшла ще черга, мали широке, зручне узбіччя. То ж і ми не заважали транспортному потоку, і він не заважав нам. Вінниччину взагалі проскочили, наче пролетіли, а в самій Вінниці вперше проїхались справжніми велодоріжками. Та що ближче до дому, тим гіршими ставали й дороги. Чотири смуги часто зливались в одну, пощерблений асфальт бив по колесах, а вузькі та зарослі узбіччя не давали можливості для маневру. То ж подекуди ми обирали хоч курні, та значно безпечніші степові ґрунтівки.

Так, труднощів вистачало. Від початку подорожі майже на кожну ночівлю ми ставили намет біля водойми: тричі перетинали Дністер, двічі - Прут, їхали уздовж Південного Бугу. Та потім з вільною водою стало гірше, і подекуди доводилось запасатись водою не тільки для пиття та приготування їжі, а й для гігієни. Ми передбачали такий розвиток подій, тому заздалегідь придбали у дорогу спеціальні одноразові пінні губки, якими можна вимитись з мінімальною витратою води. Для приготування їжі використовували газовий пальник - ніяких багать! Навіть сміття не спалювали, а вивозили до найближчого смітника, для чого завжди маємо в інвентарі рулон сміттєвих пакетів. А девайси заряджали від розкладної сонячної панелі: якраз сонячного світла було вдосталь. Настільки багато, що кожен з нас за час подорожі обгорів на сонці не один раз, а тричі.

Взагалі, у подорожі ми прагнули до максимальної автономності. Звісно, були посиденьки в кафе за кавою чи піцою, різноманітні доповнення до раціону, перепочинки в тінистих парках понад мальовничими берегами, але загалом ми додержувались повної незалежності. По-перше, до цього ми готувались ще коли планували подорож чужою країною. По-друге, якщо розраховувати на українські готелі чи хостели - багато велосипедом не наподорожуєш. Та й такого поняття як кемпінг у нас, певно, взагалі не існує, як і веломаршрутів.

А по-третє, автономність дає більше свободи та простору для маневрів. Упродовж подорожі ми щонайменше тричі змінювали початкові плани, а в Буцькому каньйоні взагалі залишились ще на добу - настільки сподобалась атмосфера в оточенні скелелазів, які там зібрались.

Та, мабуть, найбільші зміни відбувались всередині нас. Наприклад, Люда не вірила до останнього, що подолає цю тисячу кілометрів. Особливо на початку маршруту, коли ми шкрябались тими прикарпатськими висотами, під палючим серпневим сонцем - я й сам потайки обмірковував можливі варіанти повернення додому приміськими поїздами. Та що далі ми їхали, тим більше втягувались в подорож. Разом з обсмаленою на сонці шкірою з нас обох поступово злазили зайві кілограми, і скоро я вже докладав значних зусиль, щоб встигнути за своєю дружиною. Добряче навантажені велосипеди припинили сприйматись як тягар, ноги звикли до педалювання по вісім годин на добу, рефлекси налаштувались на дорожній режим, і залишалось тільки насолоджуватись пригодою. Прийшло відчуття легкості, відчуття, наче їхав би і їхав хоч довкола світу. А коли ми на п’ятий день дороги побачили вже подолану відстань на мапі - всі сумніви почали зникати. І разом зі впевненістю та вірою у власні сили з’явилось відчуття гордості за черговий подоланий бар’єр, відчуття, наче ми обидва раптом підросли.

То ж додому ми повернулись трішки іншими. Жива подорож через пів країни залишила по собі відчуття єдності з усією Україною, таке складно відчути з салону автомобіля. Отримані враження дали нам обом можливість поглянути свіжим поглядом на рідне місто, і давно знайомі пейзажі заграли новими барвами.

Та найголовніше: подружнє життя, яке почалось після нашої весільної подорожі, сприймається не як сірий побут, а як безліч можливостей для нових досягнень!

Отже, і Словаччина, і Грузія ще попереду. А передусім, довкола нас ціла країна, зі своїми річками й каньонами, горами й пустелями, степами й морями, замками й фортецями, лісами й озерами, і безліччю неймовірних місць.

Певен, що велотуризм в Україні ще тільки почав розвиватись, і за ним майбутнє. Подорожуйте Україною!