«Головне досягнення України в тому, що в українців з’явилася гідність»: кременчужанин Олександр Білаш

Хто вони, ровесники Незалежності? Укрінформ показав, чим відрізняються вони від старшого покоління та що об’єднує цих молодих людей – хлопців та дівчат – з Луганщини та Полтави, Києва та Львова, Вінниччини та Черкащини. Їх розпитали про заробітки, про знання мов, поїздки за кордон, про ставлення до офіційного шлюбу – не з цікавості, а щоб було чіткіше видно, яка прірва відокремлює їх від «совка». І головне, мабуть, що усі вони сказали ці два слова: «Ми – вільні».

Олександр Білаш - ровесник незалежності. Народився 24 серпня 1991 року у Кременчуці. Старший продавець у мережі гіпермаркетів «Нова лінія».

Олександр вважає, що головне досягнення України в тому, що в українців з’явилася гідність.

– Закінчив Кременчуцький університет економіки, інформаційних технологій і управління. Вже на другому курсі влаштувався у місцевий торгово-розважальний центр інструктором із більярду – сам непогано граю. Потім якийсь час працював менеджером у міському комунальному підприємстві. Кілька років жили з дружиною у Києві, але коли мав народитися син, суто з економічних причин повернулися назад. У столиці з роботою було все гаразд, але вдома – своє житло, і батьки поруч, які можуть інколи з дитиною посидіти.

З дружиною ми разом уже дев’ять років: чотири роки зустрічалися, ще рік готувалися до весілля. Взагалі, сім’ю треба заводити, коли впевнений у цьому. Зараз сину вже два роки, назвали Богданом.

Працюю у відділі продажу покриття для підлоги, загалом усе влаштовує. Це якесь застаріле уявлення, що продавцям не потрібна вища освіта, авжеж, якщо немає ніяких кар’єрних сподівань, можна і після школи туди іти.

Скільки це – оптимальний заробіток? Для нашого міста, думаю, від п'ятнадцяти тисяч гривень. Мій дохід відповідає цьому. На одяг та розваги витрачаємо приблизно 10-15 відсотків заробітку. Це кіно, кафе, картінг, походи на природу. За кордоном були поки лише у Туреччині – зараз багато фінансів йде на дитину. Хочемо поїхати із дружиною в мініавтотур по Європі, щоб десь недалеко – Румунія, Словенія, Словаччина, Угорщина.

Мова? Українською спілкуюся на роботі, поза роботою – і українською, і російською, серед друзів є ті, хто – тільки українською користується. У перші роки війни дуже змінилося ставлення до цього – я теж намагаюся і фільми, і музику тільки українською вибирати. Музика? Подобаються «Океан Ельзи», Скрябін, «Казка», «Антитіла», «Тартак». На книги не дуже маю час, щоправда, недавно прочитав мемуари Гілларі Клінтон «Важкі рішення». Цікаво дізнаватися про події, що вплинули на весь світ, як-то кажуть, з перших рук.

Риси, які об’єднують моє покоління? Напевно, ми більш відкриті до змін, більш комунікабельні, мобільні, у нас більше можливостей – дізнаватися про щось нове, подорожувати. Ми можемо вільно висловлювати свої думки.

Десь 40 відсотків моїх ровесників не палять і регулярно займаються спортом – регулярно, це не раз на тиждень, як я граю у футбол, а щодня.

Найбільше досягнення – це мій син. Він такий класний, такий розумний, до всього цікавий. Я ним пишаюся.

Досягнення ж України в тому, що прийшло розуміння, хто ми є, що в українців з’явилася гідність.

Утім, я побажав би людям думати не тільки про себе, а й про те, яку країну ми залишимо дітям. Здається, це дрібниці, але з них все складається. Наприклад, я ніколи не викину на тротуар шкурку від банану або пляшку від води у вікно автівки – буду возити, поки не побачу смітник.

Мої плани – жити, працювати, подорожувати, спробувати свої сили у чомусь новому, наприклад, зайнятися йогою, навчитися малювати. А ще я дуже мрію завести собаку – німецьку вівчарку або лабрадора, або бігля…

Завжди пишався, що народився на День Незалежності, відчував, навіть, через це якусь відповідальність. А от з ювілеєм цього року не поталанило – зламав ногу, коли грав у футбол. Хоча шумно ніколи не святкуємо – подобаються тихі родинні вечірки.