Повернення на Донбас: подорож від моря до Щастя через іншу реальність

Два роки тому кременчуцький журналіст Віктор Крук разом з групою колег із різних регіонів України протягом восьми днів подорожував дорогами Донецької та Луганської областей у рамках Програми ООН із відновлення та розбудови миру, про що у «Телеграфі» вийшов цикл статей. Кілька днів тому він повернувся з такої ж тривалої поїздки по Донбасу, в ході якої побачив, що змінилося у цьому регіоні за минулий час. Пропонуємо читачам нові матеріали про український Донбас, його людей, їхні історії та реалізовані проєкти, які допоможуть краще зрозуміти особливості цього регіону та зруйнувати деякі стереотипи, що склалися у нашому суспільстві.

Візит на «малу батьківщину»

Коли отримав запрошення від координатора Програми ООН із відновлення та розбудови миру Анни Борової знову відвідати міста та селища Луганської та Донецької областей в ході повторного візиту - погодився одразу. Адже Донбас – то край, де я народився і виріс, моя «мала батьківщина». Хотів на власні очі побачити, що змінилося у регіоні, що потерпає від війни, за два минулі роки. До того ж, приємно отримати запрошення, знаючи, що кількісний склад групи на повторний візит був зменшений удвічі – у ньому взяло участь лише десять журналістів із різних куточків України.

Цього разу наш маршрут був трохи інший, але також вздовж «лінії розмежування» чи трохи поодаль від неї, і простягнувся він від самого «синього моря» і до прифронтового містечка з поетичною назвою Щастя та Станиці Луганської. Протягом восьми днів ми проїхали дорогами українського Донбасу майже 1,5 тисячі кілометрів, побували у 17-ти містах та селищах, перетнули десятки блок-постів, відвідали три КПВВ (контрольний пункт в’їзду-виїзду з непідконтрольної території) і зустрілися з сотнями цікавих людей. Ми змогли на власні очі побачили багато реалізованих проєктів, які продемонстрували, чого можна досягнути у розвитку громад за умови успішної співпраці місцевої влади, громадськості, бізнесу та за підтримки міжнародної спільноти. На Донбасі є чимало таких прикладів, які варті уваги та можливого повторення в інших регіонах України. Але про них трохи пізніше.

Візит стартував з пресконференції у Міністерстві з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, де керівники основних департаментів розповіли про головні напрямки своєї роботи та завдання, що стоять перед міністерством, а також відповіли на питання журналістів. А сама подорож по Донбасу розпочалася з Маріуполя – найбільшого міста в контрольованій частині Донецької та Луганської областей. Далі були Волноваха, Авдіївка, Костянтинівка, Верхньоторецьке, Нью-Йорк (нещодавно перейменоване Новгородське - напроти окупованої Горлівки), Бахмут, Соледар, Сєвєродонецьк, Попасна, Троїцьке, Сватове, Станиця Луганська, Щастя, Крива Лука, Лиман та Слов’янськ. Завершився наш візит обміном думок та вражень за «круглим столом» у київському офісі «Укрінформ».

Зміни, що помітні з вікна автобуса, та навчання під звуки обстрілів

Перше, на що звернули увагу журналісти, розмірковуючи про зміни на Донбасі – це дороги. За два роки основні автостради між великими містами у Донецькій та Луганській областях якісно відремонтували й наразі вони трохи нагадують європейські. Щоправда, дороги в глибинці такі ж, як і всюди. Та за таких темпів та тих планів, про які нам на зустрічі розповів голова Луганської військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай, через два роки тут можуть здивувати й сільські дороги.

На одній з них поблизу села Новотроїцьке Волноваського району почув чітку вказівку нашому водію від керівника групи, представника Мінреінтеграції Віктора Литвінова:

Ці слова трохи шокували журналістів своєю незвичністю. Ми нібито перетнули якусь невидиму межу й потрапили до іншої реальності. Не тої мирної, у якій живе більша частина України, а зовсім іншої. Лише вдумайтесь - місцеві жителі по цій дорозі їздять восьмий рік. І їм про таке нагадувати не треба. Як і мешканцям селища Верхньоторецьке, що знаходиться між окупованої Горлівкою та Ясинуватою. Тому що з вікна місцевої школи до «нуля», тобто передової позиції наших військ, лише 800 метрів, і селище періодичне обстрілюють російські окупаційні війська.

На зустрічі з журналістами старшокласники цієї школи розповіли, що вже звикли до звуків обстрілів, хоча інколи їм буває страшно. Особливо, коли лунають вибухи артилерії. Більшу частину свого навчання у цій школі, та й свого життя, вони провели на межі миру і війни.

А його однокласниця Ірина висловилась інакше:

Діти у цьому селищі, як і в інших, що знаходяться на «лінії зіткнення», вже забули, яке воно буває – звичайне мирне життя. До речі, за словами вчителів, у цій школі взагалі немає булінгу – тільки взаємодопомога та підтримка учнями один одного.

До школи – через лінію фронту, життя на межі миру та війни

Нам розповіли, що до Верхньоторецької школи ще минулого року ходили діти з непідконтрольної частини селища, три вулиці якого опинилися під окупаційною владою. Щодня 45 хвилин пішки та двічі перетинаючи «лінію зіткнення», бо хотіли вчитися у своїй рідній українській школі. З ними до школи через пішохідний перехід та два блок-пости ходили й декілька вчителів, бо не бажали працювати на окупованій території. Скориставшись пандемією та під виглядом карантинних обмежень, з березня 2020 року російські окупанти такий пропуск заборонили.

І якби лише це… У підвальному приміщенні Верхньоторецької школи два роки тому обладнали бомбосховище, до якого можна потрапити йдучи за вказівками з напрямком руху, що розвішані у коридорах. А щоб маленьким діткам там було не так страшно знаходитись, вчителі розмалювали його стіни яскравими малюнками з мультфільмів.

Останній раз у цьому бомбосховищі діти ховалися 9-го вересня цього року, коли почався потужний артилерійський обстріл. За словами директорки, звуки пострілів зі стрілецької зброї у бомбосховищі не чути, а коли вибухали снаряди, вчителі розповідали малечі казки про динозавриків. Начебто вони так голосно тупотять, але скоро вже підуть додому…

А у дворі школи вже восьмий рік стоїть зруйнована обстрілами будівля. Її давно би прибрали, та не можуть, бо це чиясь приватна власність.

Нам розповіли, що у 2014 році від обстрілів загинула вчителька навчальних класів цієї школи Анна Кирилко. Учні її пам’ятають.

Життя повертається

Перебуваючи у містах та селищах на «лінії зіткнення», мої колеги постійно замислювались над тим, звідки мешканці, що тут живуть, отримують життєву енергію та оптимізм, які дозволяють їм проявляти любов та доброту, навчати та виховувати дітей, робити різні корисні справи? Де вони набралися тої мужності, стійкості та витримки? Мало того - ще й встигають проявляти ініціативу, складати проєкти, докладати зусиль, завдяки яким життя у таких населених пунктах не завмерло.

У Верхньоторецькому, незважаючи ні на що, останні роки громада успішно розвивається. І не лише завдяки допомозі держави, а насамперед завдяки активності її мешканців. У селищі ми побачили нещодавно відремонтовану амбулаторію загальної практики - сімейної медицини, гарний будинок культури, де діти відвідують 17 гуртків, а п’ять його колективів художньої самодіяльності мають звання «зразкових» та «народних». Нам розповіли й про спортивні досягнення – у селищі створений гурток-клуб карате під керівництвом вчителя фізкультури, переселенця з окупованої території Олександра Дорошенка. Цього року на всеукраїнських змаганнях його вихованці отримали 4 призові місця. На змагання їздили всього чотири спортсмени, і усі вони повернулися з медалями!

Журналістам розповіли про плани громади на наступний рік – реалізація проєкту по створенню літнього кінотеатру, який стане одночасно діалоговим майданчиком для мешканців селища, на якому вони зможуть обговорювати свої проблеми та нові ідеї. А нещодавно у селищі виступав драматичний театр – дехто з мешканців уперше в житті побачив гру професійних акторів.

Завдяки енергії та наполегливості директорки навчально-виховного комплексу Олени Черкашиної, піклувальній раді, активності й самовідданості батьків учнів та допомозі держави, волонтерів, міжнародних і благодійних організацій (зокрема, БФ «Людина в біді»), у школі селища відремонтували навчальні класи, спортивну залу, їдальню, санвузли, створили комп’ютерний клас та збудували криту парковку для велосипедів. Усі приміщення оснащені сучасним обладнанням. За останні чотири роки у навчальному закладі реалізували різних проєктів на загальну суму майже 10 млн грн! Серед них Media Lab, який дозволив школярам проявляти творчість у якості журналістів та режисерів, створюючи медіаконтект, знімаючи документальні фільми та місцеві новини.

Особисто мені найбільше сподобався новенький актовий зал школи, зроблений за кошти благодійних організацій та руками батьків учнів. Щоправда, із вікна цієї зали добре видно «лінію зіткнення», до якої менше кілометра…

Нам розповіли, що до війни у Верхньоторецькій школі навчалось 156 дітей. У 2014 році через постійні обстріли та пошкодження шкільної будівлі навчальний рік змогли розпочати лише з 1 листопада. У школі тоді залишилось лише 20 учнів - більшість сімей виїхали з селища, рятуючись від війни. А наразі тут навчається вже 136 дітей! Тож життя повертається!

Головне багатство Донбасу – його люди

Люди у селищі змогли об’єднатись, згуртуватись та знайти можливості покращити життя для себе та своїх дітей. Вони ініціюють ідеї, готують проєкти, підключають до їх реалізації місцеву владу та бізнес, виграють конкурси та отримують підтримку міжнародних організацій і благодійних фондів, які залучають для цього кошти міжнародних донорів. Їх мета - створити гідні умови у селищі для всіх, що, здавалось би, неможливо поблизу «лінії зіткнення». Але їм це вдається - вони роблять своїми руками корисні справи і змінюють все навколо себе, руйнуючи стереотипи про депресивний Донбас та його інертних й байдужих мешканців. Вони живуть повним та насиченим життям навіть в умовах збройного конфлікту! І залишаються патріотами України!

Таких активних й ініціативних людей ми побачили в усіх громадах, що розташовані вздовж «лінії розмежування» - у Верхньоторецьку, Авдіївці, в українському Нью-Йорку, у Станиці Луганській, Щасті, Попасній та інших містах і селищах. І ці люди - головне багатство українського Донбасу. Вони мали право та усі підстави, щоб поїхати звідти у пошуках кращої долі. Багато хто так і зробив. Але більшість залишились, бо розуміють, що це їхній дім, і якщо поїдуть й вони, то тут не буде України.

Саме таких людей підтримує Програма ООН із відновлення та розбудови миру, допомагаючи розробляти й готувати проєкти, вигравати гранти на їх реалізацію, знаходити партнерів та донорів, у тому числі з боку міжнародних організацій, а також шляхом створення спільноти «амбасадорів миру». Один із осередків цієї мережі працює у селищі Верхньоторецьке… Про амбасадорів та що саме ми побачили в інших громадах на «лінії розмежування» - у наступних матеріалах.

Обмінний візит для журналістів «Огляд кращих практик співпраці влади, громадськості та бізнесу в Луганській та Донецькій областях» проводився за напрямком роботи Програми ООН із відновлення та розбудови миру «Громадська безпека та соціальна згуртованість» за участю Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України та за фінансової підтримки урядів Данії, Швеції та Швейцарії.