Український Донбас: ВПО, або історії про тих, хто не схотів жити в окупації

Життя з «чистого аркуша»

Анексія Криму та збройний конфлікт на Сході України ввели у нашу мову нові терміни, які далеко не всі розуміють, хоч російсько-українська гібридна війна й триває вже восьмий рік. Про КПВВ та ОРДЛО я писав, а тепер хочу розповісти про ВПО на прикладі людей, що отримали чи не змогли отримати цей статус, але є вимушеними переселенцями, та з якими пощастило зустрітися під час візиту на Донбас. 

ВПО – внутрішньо переміщені особи, або «переселенці», як їх іноді називають у просторіччі. Люди, які були змушені покинути місце свого постійного проживання через зруйновані домівки, небезпеку та загрозу життю, чи через небажання залишатися на окупованих територіях. Найбільше таких людей зареєстровано у містах та селищах Донецької та Луганської областей – 515 та 285 тисяч осіб відповідно, що становить більш ніж половину з півтора мільйона осіб, що офіційно отримали статус ВПО.

Переважна більшість з них досі не мають свого житла на підконтрольній Україні території та вимушені його винаймати. За урядовими програмами та за допомогою міжнародної спільноти постійне чи тимчасове житло отримали лише кілька тисяч. Єдиною їх реальною пільгою від держави залишається виплата щомісячної грошової допомоги на проживання, розмір якої становить з розрахунку на одну людину: 1000 грн - для непрацездатних (діти та пенсіонери) та 442 грн - для працездатних. За такі гроші знайти житло на новому місці досить складно. Тому дехто був вимушений повернутися на тимчасово окуповану територію. 

Втім, більшість з них залишилась та успішно інтегрується у нові громади. Вони працюють на підприємствах чи розвивають власний бізнес, займаються громадською діяльністю, волонтерством, а дехто зі зброєю в руках захищає України у лавах Збройних Сил, сподіваючись визволити від окупантів рідні міста та власні домівки. Далі кілька історій про таких людей, які обрали для себе нове місце проживання на українському Донбасі та з якими нам пощастило зустрітися під час візиту.

Багатонаціональний Донбас

 Перший з ким ми познайомились у Маріуполі був Сергій Штамбур – вимушений переселенець та дуже активна людина, що зуміла поєднати підприємництво з громадською та культурно-просвітницькою діяльністю. А розпочинати йому довелося з «чистого аркуша» - після того, як покинув власну домівку та бізнес у Донецьку.   

Гроші для відкриття невеликої крамниці йому позичили старі партнери по бізнесу. Маленька крамниця для хендмейду (оригінальні речі ручної роботи), яким захоплюється його родина, дозволяє їм виживати, але повернути борги поки не вдається. Та Сергій не зупинився на цьому, а продовжив розвивати свій бізнес. Маленьке окреме приміщення крамниці переобладнав під міні-кав’ярню «на винос», підготувавши відповідний проєкт та отримавши грант міжнародної технічної допомоги малому бізнесу у рамках Програми ООН із відновлення та розбудови миру, яка була профінансована урядом Данії. У кав’ярні працює його син, а коли немає покупців у магазині, допомагає дружина. Кава та шумуш (грецький пиріг з начинкою) у них виходять дуже смачні, у чому журналісти переконались особисто.

Ще один міні-проєкт, який Сергію вдалося реалізувати, пов'язаний з туризмом – велосипедні екскурсії по цікавім місцям Маріуполя для ознайомлення з його історією. Придбати велосипеди також допоміг грант ПРООН. 

До реалізації цього проєкту він долучив ГО «Молодіжне товариство німців «Orange», співзасновником якого є. Ще одна громадська організація, яку він створив - ГО «Маріупольське товариство німців - Відергебурт» займається дослідженням історії та культури Приазов’я.

У виданій товариством книжці «Німецький ліс у степах Приазов’я» йдеться про перші поселення німецьких колоністів у цьому краї та їх справи. На початку ХІХ століття німці заснували у степу під Маріуполем найбільше штучне лісництво Європі – Великоанадольський ліс (наразі лісовий заказник державного значення площею 2543 га) та відкрили спеціальну лісову школу. За словами Сергія Штамбура, станом на 1897 рік у Маріупольському повіті було 50 німецьких колоній та хуторів, у яких жило понад

19 тисяч етнічних німців, або майже 8% населення повіту.

Такі люди як Сергій Штамбур своєю діяльністю вщент руйнують тези російських пропагандистів про нібито «руський» Донбас. Цей регіон за складом населення завжди був багатонаціональний, а у Приазов’ї українці та росіяни віками мирно жили поруч з численними діаспорами греків, німців та інших народів.  

Перший «ТатоХаб» на Луганщині

У селищі Троїцьке, що на Луганщині, побачили багато цікавих прикладів громадської активності, про які нам розповіла головний редактор місцевого видання «Сільська новина» Марина Животкова. Кілька років тому вона теж стала вимушеною переселенкою. На новому місці проживання їй вдалося не тільки досягти успіхів у професійній сфері (газета перемогла у Всеукраїнському конкурсі до 30-річчя Незалежності України в номінації «Краща міська, районна газета у 2021 році»), а й об’єднати небайдужих людей та разом з ними реалізувати кілька корисних для громади ініціатив. Серед них особливо вразив своєю нестандартністю проєкт «відповідального батьківства» - ТатоHub.

Його ідея полягає у тому, щоб зламати патріархальні стереотипи про те, що батько має лише заробляти гроші, а виховувати та розважати дитину – то жіноча справа. За мету поставили зближення саме батьків з дітьми через їх спільний відпочинок, змістовне спілкування, навчання та заняття спортом. Два роки тому із занедбаного підвалу-бомбосховища громадські активісти власними руками за допомогою місцевої влади та підтримки ПРООН зробили чудове приміщення, у якому наразі є спортивна зала з тренажерами, тенісна кімната та все необхідне для активного батьківства. Тут працює кілька гуртків, а тати приходять зі своїми дітьми та разом вчаться навичкам кулінарії, фотомистецтву, танцям, знімають та монтують відеофільми тощо. Голова Троїцької ОТГ Демид Палагно не тільки виділив для ТатоHub приміщення у безоплатне користування, а й сам разом з іншими волонтерами його ремонтував. Адже ПРООН виділила 30 тисяч доларів по проєкту лише на будівельні матеріали та обладнання, а усе інше робили власними руками батьки та громадські активісти.  

Марина Животкова, як голова ГО «Калина прес», ініціювала створення у селищі Молодіжної ради, допомогла у реалізації ще кількох важливих проєктів, залучивши на їх фінансування кошти від ПРООН. Зокрема, ми побачили, як гарно та корисно проводить вільний час малеча у чудовому приміщенні «Території безпеки» місцевого Будинку школярів. 

ВПО без статусу

У Маріуполі почув розповідь людини про історію її вимушеного переїзду з Донецька, яка дозволить краще зрозуміти деякі нюанси цієї теми. Зважаючи на особливі обставини, прізвище співрозмовниці не називаю. 

«Я народилась та виросла у Маріуполі, а після школи навчатись поїхала до Донецька й там залишилась жити. Вийшла заміж, придбали квартиру, була гарна робота. Після початку війни чоловік виїхав на заробітки за кордон, а я залишилася працювати на старому місці. У березні минулого року поїхала на вихідні провідати мати, яка живе у Маріуполі. І в цей час закрили пункти пропуску через ковідний карантин. Спочатку сподівалась, що невдовзі їх відкриють, адже з особистих речей взяла з собою лише маленьку торбинку, та проходили місяці, а КПВВ так і залишались закритими. 

Дах над головою був – квартира матері, але треба було за щось жити. Знайшла роботу у Маріуполі. Не за спеціальністю, але зважаючи на вік, добре що хоч так. Почала потрохи купляти собі якусь одежу, адже все залишилось на квартирі у Донецьку.

Потрапити туди я не можу ніяк, навіть через Росію – адміністрація окупованих районів не дозволяє в’їзд з Росії тим громадянам України, які не мають донецької прописки. А я так і не змінювала у паспорті місце реєстрації – раніше мені маріупольська прописка ніяк не заважала. 

Коли виїжджала з квартири у березні 2020 року, холодильник не відключала, бо ж їхала на пару днів, і продукти у холодильнику залишались. Відключила його моя подруга з Донецька лише через рік – я змогла передати їй ключі від квартири через нашу спільну знайому, що їздила в Донецьк. Що там за рік стало з продуктами навіть не уявляю. Та головне не це – я так і не знаю, коли зможу потрапити до власної оселі.  

Зрозуміла одне - ми усе життя щось купуємо, збираємо, накопичуємо  – одежу, меблі, техніку, а виявляється можна в один момент опинитися без нічого і жити нормальним життям. Головне, аби було здоров’я, не хворіли наші близькі та настав мир», - розповіла свою історію Вікторія.

До речі, статус ВПО вона так і не отримала, адже у неї «прописка» не донецька, а маріупольська, а то, де вона жила останні 30 років і де знаходиться її квартира для отримання статусу внутрішньо переміщеної особи значення немає. Отже, навіть мізерну державну допомогу ВПО (442 грн) їй не виплачують.

Люди, що люблять Україну

Майже в усіх громадах, які ми відвідали під час подорожі по Донбасу, нам зустрічалися вимушені переселенці, які не зважаючи ні на що випромінюють оптимізм та енергію, проявляють громадську активність та розбудовують Україну.

У селищі Верхньоторецьке вчителька Олеся Зелена залишила свою домівку в окупованій Ясинуватій, щоб вчити дітей англійській мові в українській школі, а на додаток ще й стала «Амбасадоркою миру» - згуртовує людей та за допомогою міжнародною спільноти  реалізовує в селищі соціально важливі проєкти. А її теперішній односелець, теж переселенець з непідконтрольній уряду України території, вчитель фізкультури Олександр Дорошенко створив клуб-гурток карате та виховав у маленькому селищі юних спортсменів, які здобули 4 призових місця на всеукраїнських змаганнях. Про це можна прочитати ТУТ. 

У стародавньому Бахмуті та мальовничому селі Крива Лука нас зустрічала вимушена переселенка, голова ГО «Крила» Яна Синиця, яка присвятила себе вивченню природи Донеччини та розвитку можливостей Лиманщини у напрямку екологічного туризму. Вже після нашого візиту стало відомо, що Яна Синиця за свою діяльність отримала почесну нагороду регіонального конкурсу «Підприємець року 2021». У її житті це вже друга така нагорода. Першу вона отримала ще до війни – у 2011 році. 

В Авдіївці Меморіал «Промка», що споруджений у пам'ять про загиблих захисників Промзони міста та знаходиться на відстані 850 метрах від лінії зіткнення нам показував учасник АТО, керівник Авдіївської міської військово-цивільної адміністрації Віталій Барабаш, який теж має статус ВПО, тобто є вимушеним переселенцем. Взагалі серед ветеранів АТО/ООС зустрічав багато тих, хто у 2014 році залишив свої домівки на окупованій території та добровільно пішов до лав Збройних Сил України, щоб захистити країну та визволити свою «малу батьківщину» від окупантів. Чимало таких є й у Кременчуці.  

Як з’ясувалось, представник Мінреінтеграції Віктор Литвінов, який супроводжував нашу групу журналістів протягом усього візиту по Донбасу, теж вимушений переселенець з Донецька. Наразі він є керівником експертної групи інформаційної політики Директорату інформаційного суверенітету Міністерства з питань реінтеграції тимчасового окупованих територій. 

І координатор Програми ООН із відновлення та розбудови миру, яка організовувала наш візит, радниця ПРООН з питань примирення та соціальної єдності Ганна Борова також є вимушеною переселенкою з Луганська. 

І таких ВПО, як вони – тисячі! Тож, ще один стереотип щодо переселенців, як про людей, що лише скаржаться на життя та чекають допомоги зруйновано. Усі ці успішні люди, по долі яких прокотилась війна, всупереч усім своїм втратам та складним життєвим обставинам не просто люблять Україну, а працюють на Україну, захищають Україну та вірять у її майбутнє. І чомусь мені, та й не тільки мені, здається що наша держава перед ними трохи заборгувала. Далі буде…   

Обмінний візит для журналістів «Огляд кращих практик співпраці влади, громадськості та бізнесу в Луганській та Донецькій областях» проводився за напрямком роботи Програми ООН із відновлення та розбудови миру «Громадська безпека та соціальна згуртованість» за участю Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, партнерів програми у Луганській та Донецькій областях та за фінансової підтримки урядів Данії, Швеції та Швейцарії.