Позивний «МАМАЙ»: «афганець», «АТОвець», письменник, український козак та справжній полковник

Транзитом через Кременчук до Афганістану

Сьогодні, 15 лютого, в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Ця урочиста дата була визначена у пам'ять про день, коли остання колона радянських військ у 1989 році вийшла з Афганістану. У цей день ми згадуємо імена тих, хто загинув у тій далекій від нашої країни за часом та відстанню війні. З великою повагою ставлюсь до усіх, хто пройшов через горнило афганської війни. Та все ж, у першу чергу згадуються ті, хто через чверть століття після закінчення війни в Афганістані стали на захист своєї Батьківщини - України. Через посилення загрози нового масштабного вторгнення російських військ, сьогодні варто не тільки привітати цих людей, а й закликати усіх учасників бойових дій на території інших держав та усіх ветеранів АТО/ООС бути готовими захистити Україну.

У 5 БТГр, де мені довелось служити у 2015-2016 роках, було близько тридцяти «афганців» та учасників миротворчих операцій. Саме вони, разом з декількома десятками добровольців, що набули бойового досвіду у 2014 році, передавали його тисячі мобілізованих військовослужбовців, що прибули на формування нашої частини – 5-ої батальйонно-тактичної групи. Серед них були й четверо кременчужан – командир військової частини полковник Олег Чуйко, полковники Юрій Хмарук і Олег Юр’єв, та підполковник Ігор Чудаков.

21 лютого наш командир Олег Анатолійович Чуйко буде відмічати свій 60-річний ювілей. Тож, сьогодні є подвійна нагода розповісти про цю людину з незвичайною, а може й «надзвичайною» біографією.

Олег Чуйко продовжив сімейну традицію, коли після школи поступив до вищого військового училища. Адже військовими були його дід та батько, які закінчили військову службу у званні полковників. Цими ж стопами пішов старший брат. Після закінчення навчання молодий офіцер був направлений для проходження військової служби до Білої Церкви, а через рік перевівся до 107-ої ракетної бригади у Кременчук, де на той час жили його батьки. Так доля на довгі роки пов’язала його життя з нашим містом. Звідси у 1987 році його відправили до 40-ї загальновійськової армії, яка дислокувалась в Афганістані. Кабул, Герат, Кандагар, Шиндант – назви цих міст у ті роки були добре відомі кожному військовому, та й, мабуть, кожній радянській людині. Олегу Чуйку довелося познайомився з ними зблизька, пройшовши гартування війною за майже два роки служби в Афганістані. Там він отримав бойовий досвід, там знайшов чимало друзів. Декого з них там же і втратив. Згадувати про ту війну Олег Чуйко не надто полюбляє, як і більшість ветеранів афганської війни. Адже третій келих вони завжди підіймали «за тих, кого немає зараз з нами…». І ніколи вже не буде. Хто залишився лише у пам’яті рідних та друзів. Нагадаю, що це було ще задовго до теперішньої російсько-української війни.

 Повернення до Кременчука, навчання у Києві та перші повісті

Потім була служба у військовій частині у Конотопі та у Західній групі військ, де офіцер став свідком того, як руйнується Берлінська стіна разом із комуністичними режимами Східної Європи та як об’єднується Німеччина. А після розпаду СРСР у нього з’явилась можливість повернутись до України. Звісно, що вибір був зроблений на користь Кременчука, який став вважати для себе рідним. Службу проходив у 23-й окремій аеромобільній бригаді. Звідти поступив до Київського військового гуманітарного інституту Міноборони, після закінчення якого продовжив службу у Командуванні Сухопутних військ ЗСУ. Але зв'язок із Кременчуком не втрачав, адже у нашому місті у 107 рбр служив його старший брат.

На рубежі століть українську армію масово скорочували. Довелось звільнитись з військової служби й Олегу Чуйку. Після цього викладав психологію у різних вищих навчальних закладах, працював на цивільних посадах у Мінобороні. А у 2009-2010 роках вдруге побував в Афганістані на зніманні документального історичного фільму «Афганістан-30». Як людина, добре обізнана з місцевими звичаями та законами, Олег Чуйко тоді відповідав за безпеку під час проведення зйомок.

Після цього відрядження почав писати книжки. Написав кілька повістей: «На межі можливого», «Афганський щоденник», «Не-тинейджер»... У 2010 році став лауреатом Всеукраїнського конкурсу «Золотий Лелека». Книжки видавав під псевдонімом Олекса Білобров (родове прізвище матері).

Та головне життєве призначення його чекало попереду.

 Повернення на військову службу через 14 років після звільнення

З початком активної фази російської військової агресії на Донбасі Олег Чуйко зрозумів, що більше не може запишатись вдома та, як колишній військовий, має повернутись до лав Збройних Сил України. У липні полковника Чуйка призначили заступником військового комісара Київської області. На цій посаді він займався питаннями формування, укомплектування та підготовки добровольчих батальйонів територіальної оборони області, які восени переформували в окремі мотопіхотні батальйони. Їх перекинули на фронт, де в той час гостро не вистачало сил для стримування ворога. З серпня 2014 року полковник Чуйко перебував на фронті разом із бійцями 11-го батальйону територіальної оборони «Київська Русь» (з листопада - 11 окремий мотопіхотний батальйон) та 25-го батальйону тероборони «Київська Русь» (25 омпб), які влітку допомагав формувати. Він взяв собі позивний «Мамай». Мабуть тому, що як і легендарний запорізький козак полюбляв палити люльку та готовий був битися з ворогом за рідну землю.

Восени 2014-го на лінії зіткнення під час обстрілу з автоматичного гранатомета АГС-17 отримав перше поранення.

Саме під час лікування у шпиталі Олег Чуйко вирішив, що настала пора змінити посаду та використати набутий досвід формування батальйонів тероборони для створення нової військової частини під своїм командуванням. Допомогти йому у цій справі тоді пообіцяли багато відомих київських волонтерів. Згадавши про свою службу у 23-й аеромобільній бригаді у Кременчуці, яка у 1995 році була передана до складу прикордонних військ, в згодом переформована у навчальний центр СБУ «Альфа», Олег Чуйко вирішив відродити десантну частину у наддніпрянському місті. Адже у Кременчуці залишилось багато ветеранів військової служби, досвід яких був вкрай потрібен на Сході країни. До формування кістяку майбутньої військової частини Олег Чуйко залучив свого брата Андрія, який проживав у Кременчуці та знав більшість колишніх військових.

У листопаді 2014-го той склав перший список добровольців, який погодив з військкоматом. З такими вагомими аргументами Олегу Чуйку вдалося переконати та заручитися підтримкою Начальника Генерального штабу ЗСУ генерал-полковника Віктора Муженка. Залишилось лише знайти місце для дислокації майбутньої військової частини у Кременчуці та дочекатись оголошення Президентом України четвертої хвилі мобілізації, адже термін третьої хвилі закінчився на початку вересня 2014-го.

 Перший командир 5 БТГр та у чому полягала її унікальність?

Директива про формування 5-тої батальйонно-тактичної групи «Кремінь» Високомобільних десантних військ була підписана Начальником Генштабу ЗСУ 31-го грудня 2014 року. В директиві місцем її формування було визначено Кременчук, через що нова військова частина й отримала найменування «Кремінь». Проте, знайти місце дислокації для неї у нашому місті не вдалось – керівництво СБУ категорично відмовилось повертати Міноборони військове містечко колишньої 23-ої аербр, а Командування Сухопутних військ не схотіло ділити територію 107 реактивного артилерійського полку з новою військовою частиною, формувати яку збирались виключно із мобілізованих. А Указ Президента про часткову мобілізацію був оголошений 14 січня 2015 року. На початку лютого перші добровольці, що записались до 5 БТГр, відбули до навчальних центрів ЗСУ для проходження місячних курсів допідготовки офіцерів запасу. А реальне формування військової частини почалося з 1 березня 2015 року на 37-му Загальновійськовому полігоні ВДВ у Житомирській області.

Саме так, старший брат у командира 5 БТГр полковника Олега Чуйка був його заступником по роботі з особовим складом. І що цікаво, коли обох братів призначали на посади, ніхто у Генштабі та Командуванні ВДВ на це не звертав увагу. Бо на фронті було дуже гаряче – тривали бої за Дебальцеве. І коли новосформована військова частина увійшла до району проведення АТО та приступила до виконання бойових завдань - теж ніхто цій обставині не придавав особливого значення. І лише наприкінці 2015 року у вищих командирів, напевно, «розкрилися очі» та вони почали ставити питання, як таке могло статися, та говорити про необхідність виправлення ситуації. Наче не вони самі призначали обох братів на посади – адже це виключна прерогатива Генштабу ЗСУ.

 Генштаб, Представництво Уповноваженого з прав людини та знову Афган

Наприкінці 2015 року полковник Чуйко був призначений начальником відділу пошукової роботи Генерального штабу ЗСУ та напередодні нового року передав посаду командира 5 БТГр Герою України Ігорю Герасименко. Відділ, який він очолив, займався пошуком пропалих безвісти та обміном військовополонених. Робота складна та досить нервова, у Києві полковник бував не часто. Виконуючи службові завдання постійно перебував у районі проведення АТО/ООС, інколи на лінії зіткнення з ворогом. Знову поранення, потім травма в ДТП, лікування у шпиталі. У 2018 році звільнився з військової служби за станом здоров’я та відпочивати не став, а одразу долучився до волонтерської діяльності, допомагаючи військовим у зоні проведення ООС.

Та займався цим довелося недовго. Людину з таким досвідом запросили до секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини на посаду Представника Уповноваженого у справах захисту прав військовослужбовців та ветеранів війни. У цьому статусі він брав участь у підготовці «великого обміну» військовополонених 29 грудня 2019 року. 76 військових та цивільних осіб тоді були визволені з полону російських окупаційних військ та повернулись до своїх родин. До речі, перший досвід обміну військовополоненими та тілами загиблих Олег Чуйко отримав ще під час служби в Афганістані.

Ця країна його відпускати не хоче. У 2018-2019 роках Олег Чуйко знову двічі побував в Афганістані на чолі пошукової місії «Пернач». Метою місію було знайти безвісті зниклого наприкінці 80-х років минулого століття прапорщика Ігоря Бєлокурова, якого 30 років на Волині чекала мати. Була певна надія на те, що один з афганців з нетиповою зовнішністю та втраченою пам’яттю про минуле може виявитися саме ним. Інформацію про цю людину передали геологи, що працювали в Афганістані. Втім, аналіз ДНК цього афганця надію пошуковців не підтвердив. До речі, у відрядження в Афганістан у 2018 році до афганського міста Мазарі-Шаріф Олег Чуйко їздив разом зі своїм братом Андрієм. Минулого року він звільнився з цієї посади та наразі має нові плани та проєкти. Впевнений, що всі вони, як і раніше, будуть у нього успішними. І що всі вони будуть на користь України.

Олег Чуйко нагороджений трьома орденами та багатьма медалями. Має двох дітей та онука. Він впевнений, що хтось із них обов’язково продовжить сімейну військову династію.

Наразі полковник запасу Олег Анатолійович Чуйко проживає у Києві. Знаю, що він планував 15 лютого приїхати до Кременчука, щоб зустрітися з бойовими побратимами. На жаль, хвороба не дала можливості йому це зробити.

Командире, у цей урочистий день ми, кременчуцькі ветерани 5 БТГр, щиро тебе вітаємо, бажаємо скорішого одужання та успіхів у всіх справах! І сподіваємось на скору зустріч у Кременчуці. А редакція «Кременчуцького Телеграфу» запрошує полковника Олега Чуйка до своєї студії для запису відеоінтерв’ю. Про таких земляків кременчужани мають знати.